Віталій КАРПЕНКО
ЧАС КАМІННЯ ЗБИРАТИ

ЕКСКУРС ДО ПРАВИТОКІВ

Щоб глибше збагнути нинішній стан Української Православної Церкви, її місце у світовому православ’ї, розколи і зіткнення всередині її, взаємини Київського Патріархату з Патріархатами Московським та Вселенським (Константинопольським), а також – з Українською Православною Церквою в Сполучених Штатах Америки, чим, власне, і була зумовлена поїздка нашої делегації на чолі зі святійшим Патріархом Філаретом, – щоб усе це зрозуміти до подробиць, треба зануритись у минуле. Бо в нинішніх міжцерковних дискусіях витягуються на світ Божий постулати про канонічність і неканонічність церкви, її автокефальність та юрисдикцію, про cоборноправ-
ність і синодальність церковного управління та інші премудрі речі, не зовсім зрозумілі для невтаєм-
ничених, але часто використовувані ієрархами для пояснення чи виправдання певних їхніх кроків і дій. Розібратися в них можна лише, занурившись в аннали історії, звернувшись до першовитоків християнства взагалі і православ’я зокрема.
Християнство, яке бере свій початок від Ісуса Христа, витримавши шалений спротив і гоніння, зрештою, стало однією з найпоширеніших релігій світу. Абстрагуючись від одного з найпотужніших його річищ – католицизму, – зупинимось на другому, також масовому й авторитетному, – православ’ї. Не вникаючи в їхні спільні та відмінні риси, зазначимо лише, що обидва відгалуження є фактично однією Вселенською Церквою Христовою, початком якої стало зшестя Святого Духа на апостолів на п’ятдесятницю, себто, на п’ятдесятий день по воскресінню Ісуса Христа. “І з’явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав” (Дії, ІІ, 3-4). З цього моменту апостоли почали проповідувати вчення Христа та організовувати Церкву Христову.
Наведена з Нового Заповіту цитата основоположна ще й тим, що в ній засвідчена воля Божа не на те, щоб у Всесвітній Церкві Христовій стала “мова одна і слово одне”, а на те, щоб всесвітність Церкви поєднати з народністю, національністю членів, які її складають. Отже, в первісній християнській Церкві від першого дня її зародження було багато мов, а не єдина, але “люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу” (Дії, ІУ, 32). Це апостольське вчення має принципове значення, оскільки безпосередньо стосується питання національних церков у Вселенській Церкві Христовій. На жаль, впродовж історії траплялися (та й нині мають місце) факти непошанування заповіту апостольського говорити про великі діла Божі мовою кожного народу (див. Дії, ІІ, 11). Звідси – різні спроби латинізації, еллінізації, полонізації, русифікації тощо народів за допомогою Церкви. Звідси – потуги константинопольських ієрархів ще всередині ХІХ століття “засадничо відкинути національну підставу для церковної незалежності, всупереч 34 прав. св. апостолів, проголосити взагалі національний фактор в житті Церкви як свого роду “єресь” (Іван Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви. Нью-Йорк – Київ – С. Бавнд Брук, 1990, т.І, с.12). Далі той же автор (стор.13) посилається на слова відомого православного богослова професора Н. Голубковського про те, що в Константинополі завжди виявляли тенденції до церковного абсолютизму в православії і зовсім не були доброзичливі до постання національно-автономних церков, нелегко признаючи їх навіть при ієрархічній рівності. Так було з визнанням незалежності Російської Церкви наприкінці ХУІ ст., з автокефалією Елладської (Грецької) з половини ХІХ ст., а до Болгарської Церкви націоналістична нетерпимість Константинополя вилилась у проголошення її під “схизмою” (1872 р.).
На жаль, ця прикра і протиапостольська звичка константинопольських церковників, як ми побачимо далі, живе й понині.
Отже, взявши на карб, що одним із апостольських заповітів є заклик у Церкві говорити тільки зрозумілою мовою (Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе… (Перше послання св. Павла до коринтян, ХІУ, 14), звідки випливає природність і органічність національних церков, постання яких нерідко ігнорувалось ієрархами Константинополя, нагадаємо наступну сторінку історії Української Православної Церкви.

НАД МОГУТНІМ ДНІПРОМ…

Христова віра на наших землях поширюється ще з історичних часів заснування Київської (Української) держави, яка називалася тоді Руссю. Та ще раніше, за побожним народним переказом, першопоштовх тут їй надав святий апостол Андрій Первозванний.
Як відомо, Андрій, син Іони з міста Віфсаїди в Палестині, був спочатку учнем Хрестителя Іоана. При зустрічі з Ісусом Христом він першим пішов за ним, чому й став Первозванним.
Після зшестя на апостолів Святого Духа він проповідував Христове вчення понад 35 років, відвідуючи багато міст Малої Азії, Еллади, Македонії, Скифії. Скінчив свій многотрудний апостольський шлях мученицькою смертю близько 70-го року після Різдва Христового, будучи для довших мук не цвяхами прибитий, прив’язаний до хреста в Патрах (Ахайя).
Народний переказ, зафіксований в Лаврентіївському списку Київського літопису, оповідає, що святий апостол, проповідуючи на побережжі Чорного моря, піднявся на човнах разом з учнями вгору по Дніпру і в мальовничій місцині під горою їм довелося заночувати. Вставши вранці, Андрій Первозванний, показавши учням на прибережні крутосхили, мовив: “На цих горах засяє благодать Божа, побудоване тут буде велике місто, і Бог воздвигне на них багато церков”.
Святий апостол зійшов на ті пагорби, благословив їх, помолився та поставив хрест. Це було задовго до постання Вселенської Церкви з центром у Царгороді (пізніші назви – Константинополь, Стамбул).
Хоч як критично ставилися історики до цього факту, піддаючи його достовірність сумніву, та народний переказ жив, підтримуючи національні почуття наших пращурів, які хотіли бути рівними з іншими народами в Церкві Христовій. Побожне вірування в апостольське благословення дніпровських пагорбів, де згодом був заснований Київ, пережило віки і саме Андрія Первозванного православні українці вважають основоположником Української Церкви.
А про те, що християнство поширювалось серед нашого народу ще до хрещення Русі Володимиром, свідчать безсумнівні історичні факти. В угоді князя Ігоря з греками від 944 року про його дружину говориться як про “Русь охрещену” і “Русь не охрещену”: ці дві частини війська княжого зобов’язуються додержувати миру з греками і присягають в цьому окремо – спочатку в Царгороді, а затим у Києві.
Загальновідомий факт, що княгиня Ольга, дружина князя Ігоря, що правила після його смерті, сама прийняла християнство від Царгорода з ім’ям у святому хрещенні Єлени.
Однак християнство стає державною релігією в Україні-Русі після рішучого вибору внука княгині Ольги Володимира, що княжив у 979–1015 роках. Літопис свідчить, що перед тим, як зробити вирішальний крок у виборі релігії, князь Володимир чимало роздумував, радився і вивчав це питання. Він відхилив пропозиції послів і від магометан, і від хозарів, які сповідували юдаїзм, і від німецько-латинського духовенства. Однак, щоб зробити правильний вибір, князь спорядив посольства до різних народів, і тільки потому вирішив прийняти для своєї держави віру грецьку – від близького до Києва Царгороду, а не від латинського Риму.
Дата і місце хрещення самого Володимира не встановлені, однак вважається, що князь охрестився, прийнявши ім’я Василія ще за два роки перед охрещенням ним киян. Прийнявши рішення охрестити Русь, Володимир пішов походом на грецьке місто-колонію Херсонес (Корсунь) в Криму. Мета проста: здобути його, змусити візантійських правителів Константина і Василя видати за нього їхню сестру Анну, дістати від них вищу церковну ієрархію для Києва. Все це мало піднести авторитет Київської держави. Оскільки греки до народів, які від них приймали віру, ставились як до підлеглих, то Володимир вирішив здійснити задумане силою. Це йому повною мірою вдалося.
Як відомо, масове охрещення киян відбулося у річці Почайні (за літописом – у самому Дніпрі) влітку 988 року. З цієї дати починається офіційна історія Української Православної Церкви, сповнена гострих колізій, боротьби та драматизму.

ЦЕРКВА-СТРАДНИЦЯ

Українська Православна Церква, як практично кожна національна церква, завжди була пов’язана з боротьбою як за національну незалежну державу, так і за власну автокефалію. Назва “автокефальна” буквально розуміється як “самоголовна” і означає ні що інше, як непідлеглість іншим церковним структурам, рівність у правах з іншими помісними церквами і незалежність від них в своєму устрої та управлінні. Тільки у справах віри Автокефальна Православна Церква визнає особливий авторитет Вселенського Константинопольського Патріарха. Її статут базується на соборноправності, що є надійним захистом від сваволі владик чи їхнього відступництва (унії).
Українська Православна Церква від часів князя Володимира фактично була автокефальною, впродовж 700 років мала безпосередній канонічний зв’язок з Церквою-матір’ю, себто з Царгородською Патріархією. За цей час вона пережила трагічні сторінки своєї історії: вистояла в чорні дні татарсько-монгольського іга, боролась за свою легалізацію за часів Польсько-Литовської держави, протистояла унії. 1458 року стався поділ української церкви на Київську та Московську митрополії, остання з 1589 року стає патріархією.
В 1685–1686 роках сталася несправедлива за суттю і нелогічна за дією метаморфоза – Київська митрополія була перепідпорядкована Московській патріархії. Так Церква-Матір, якою була Київська митрополія по відношенню до московської церкви, перейшла в юрисдикцію своєї колишньої доньки. Передумовою такого перетворення стала військово-політична угода українського гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем, яка незабаром обернулась повним поневоленням України. Першим кроком до такого поневолення стало підпорядкування Київської церкви Москві. Добилися цього московські ієрархи хитрістю та підкупом. Історична наука безпристрасно засвідчила: зміна юрисдикції Київської митрополії була куплена за гроші і хутро. Іншими словами, царгородські духовні владики запродали Українську Церкву Москві, як свого часу Юда продав Христа за 30 срібняків.
Боротьба за незалежність Української Церкви від Москви, за відновлення її автокефалії не припинялась впродовж історії. Ця ідея мала б уреальнитись під час революційних подій 1917 року, коли була створена перша Всеукраїнська Православна Церковна Рада, але підготовлений нею Всеукраїнський Церковний Собор був припинений у січні 1918 року більшовиками, які захопили Київ. Не увінчались успіхом спроби відновити автокефалію також за гетьманату та Директорії через їхню короткочасність.
Однак український національно-церковний рух не згасав. Всеукраїнська Православна Церковна Рада (вже друга після 1917 року) 14—30 жовтня 1921 року скликає в Києві Всеукраїнський Церковний Собор, який зіграв вирішальну роль у відродженні Української Автокефальної Православної Церкви. На собор з’їхалось понад 400 делегатів (за іншими даними – близько 500), більшість з них була із селян та вчительства, а також 60 священиків. Вищих церковних ієрархів на соборі не було. Тому перше питання, яке було поставлене на Соборі, стосувалось його правочиності: “Чи вважає себе Собор, з огляду на відсутність в його складі єпископів, цілком правним канонічним Собором Української Автокефальної Православної Церкви, чи лише звичайною нарадою?” З доповіддю виступив протоієрей о. Василь Липківський. Собор не зважив на відсутність єпископів, оскільки вони “самі не захотіли прийти на Собор, бо вони або не вважають себе членами нашої Церкви або не вважають себе обранцями Церкви…”(Іван Власовський. Нариси історії Української Православної Церкви, т. ІУ, 1, с.109) і визнав себе дійсним канонічним Всеукраїнським Церковним Собором.
Однією з передумов автокефальності церкви є її власний єпископат. Оскільки ніхто з тодішніх єпископів російської церкви, як і екзарх московського патріарха в Києві Михаїл, не згодився рукоположити єпископів Української Православної Церкви, то Собор змушений був поставити єпископів за так званим александрійським способом: через рукоположення присутніх на Соборі пресвітерів. 23 жовтня покладанням рук поставлено на єпископа протоієрея Василя Липківського – так Українська Автокефальна Православна Церква отримала першого свого митрополита.
Автокефалія з кожним роком знаходила все більше прибічників. 1927 року УАПЦ мала вже 27 єпископів і понад 2000 священиків. Якраз це не влаштовувало і московську церкву і, передусім, радянську владу. На державному рівні розпочинаються гоніння і не вщухають аж до повного знищення Української Автокефальної Православної Церкви. Репресії проти ієрархів УАПЦ, арешти і переслідування священиків, розколи, створення різних паралельних структур – усе було мобілізовано на боротьбу з УАПЦ. Митрополит Липківський кілька разів заарештовувався, 1927 року на другому Всеукраїнському Соборі УАПЦ з нього “знято тягар митрополичого служіння”, репресивні органи не залишили його в спокої навіть тоді, як він відійшов від церковних справ, – у 74-річному віці митрополит був знову заарештований. Арсен Зінченко в книзі “Визволитися вірою” (Київ, “Дніпро”, 1997, с.320) наводить архівні документи, які проливають світло на його останні мученицькі дні. Митрополитові було висунуте настільки ж абсурдне, наскільки й характерне для того часу звинувачення: “являлся одним из руководителей националистической фашистской организации, ставившей целью отторжение Украины от СССР и создание самостоятельного государства фашистского типа. Был связан с заграничными кругами и посылал им а/с (тобто антисоветскую. – Р.) информацию, за что периодически получал денежное вознаграждение”. Сумнозвісна “тройка” винесла зловісний вирок: “Липковского Василия Константиновича РАССТРЕЛЯТЬ. Лично принадлежащее ему имущество КОНФИСКОВАТЬ. Альтзицер”. Фінал – звичний для енкеведистських катів: “Постановление Тройки УНКВД от 20/ХІ 1937г. о растреле. Липковский Василий Константинович приведено в исполнение 27 ноября 1937 г. В 24 часов. Комендант НКВД УССР капитан госбезопасности ШАШКОВ”.
Наводимо фотокопії процитованих документів з книги Арсена Зінченка, оскільки версій про останні роки життя і загибель митрополита Липківського є кілька. Зокрема, протоієрей о. Петро Маєвський у передмові до листів Василя Липківського, виданих у США Українським Православним Братством його імені 1980 року, посилаючись на журнал “Хрест і Тризуб”, наводить відомості, нібито митрополит був заарештований 1938 року і засланий в табори побіля Мурманська. І нібито його сестра Марія Костянтинівна через рік отримала листа від брата. А молодша донька митрополитова Анна одержала дозвіл на побачення, їздила до Мурманська і застала батька хворим. З цього робиться припущення, що митрополит Липківський ймовірно помер у другій половині 1939 року.
Ці твердження не опираються на конкретні документи. Тому є всі підстави вірити саме архівним документам, наведеним в книзі Арсена Зінчука.
Так трагічно обірвалося страдницьке життя видатного українця, першого митрополита України, обраного Всеукраїнським Собором УАПЦ (в той час – УПАЦ). Такою ж трагічною виявилася доля самої створеної ним церкви – більшовицькі спецслужби всіма силами намагалися зруйнувати чи не єдину після розгрому УНР опору національного духу. Репресії проти УАПЦ поєднувались з новою хвилею переслідувань української інтелігенції – не випадково на відомому процесі СВУ 1929 – початку 1930 років судили водночас й УАПЦ. Власне, в січні 1930 року Українську Автокефальну Православну Церкву за сценарієм ГПУ було зліквідовано. Короткочасне її відновлення під час німецької окупації було заглушене по закінченню війни. І тільки на початку 90-х років визріли умови для нового відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Але про це – згодом.