ДОРОГА СТЕЛИТЬСЯ, АЛЕ МАРШРУТ ЗМІНЮЄТЬСЯ

Поїздка до Америки не була несподіванкою: принаймні для святійшого Патріарха Філарета. Віруючі цілої низки парафій Української Православної Церкви у США, які не погодилися з рішенням своїх ієрархів повести церкву під омофор Вселенського (Константинопольського) Патріарха Варфоломея і вирішили бути з Київським Патріархатом, давно запрошували Філарета відвідати вірні Київському Патріархатові громади у США. Патріарх вагався: з одного боку, він не хотів своїм візитом поглиблювати розкол, який намітився в УПЦ у США, з другого – не міг залишити наодинці вірних київської церкви, тим більше, що, залишившись без пастиря, вони відчували на собі жорсткий тиск з боку Бавнд Бруку*. Тому, отримавши чергове запрошення наприкінці вересня 1998 року, святійший Патріарх Філарет зважився на поїздку в Америку.
Разом з Патріархом запрошувалися також його секретар ігумен Димитрій і троє журналістів: керівник Всесвітньої служби радіо “Україна” Олександр Дикий, комерційний директор газети “Україна і світ сьогодні” Ніна Бай та я, як головний редактор “Вечірнього Києва”. Запрошення підписав голова Українського Православного Братства Святого Петра Могили Іван Деркач. Чому вибір випав саме на цих журналістів, – не секрет: всі троє послідовно відстоюють ідею єдиної національної української православної помісної церкви, підтримують зусилля Київського Патріархату на духовне об’єднання православних українців. Тож святійший Патріарх Філарет не мав нічого проти наших кандидатур, ми ж, звісно, із вдячністю прийняли запрошення, тим більше, що витрати на дорогу і перебування в Америці брала на себе приймаюча сторона.
Уточнили маршрут: першим пунктом наших відвідин мало стати місто Купер-ситі на Флориді – тутешня парафія церкви святого Миколая залишилася з Київським Патріархатом. Далі мали бути: Чикаґо, Клівленд та Парма. Залишалося лише визначитися з датою вильоту до США.
У середині жовтня у Бавнд Бруку мав відбутися 15-й Собор УПЦ у США, де саме й планувалося розглянути питання підлеглості Константинополю та зміни до церковного Статуту. Патріарх Філарет залишився вірним своїм принципам: їхати до Собору або під час його роботи він вважав небажаним.
– Хай самі вирішують свої справи, щоб не виглядало так, ніби ми втручаємося в них, – розмірковував святійший. – Та й не слід давати привід для звинувачень, ніби ми хочемо розколоти їхню церкву.
Перебіг собору виявився досить несподіваним для ієрархів Бавнд Бруку. Серед делегатів від церковних громад спостерігалось критичне ставлення до політики владик, і сформувалась сильна опозиція, не рахуватися з якою вони не могли. Тому питання змін до Статуту, або, як кажуть самі американські україн-
ці-православні – до Конституції, ієрархи, боячись провалу, вирішили просто не виносити на обговорення. Але й без того зав’язалася дуже гостра дискусія щодо відходу під омофор Константинополя, яка закінчилась прийняттям рішення, у пункті  другому якого церковні владики зобов’язувались зустрітися “з Патріярхом Філаретом (УПЦ КП) ще під час його відвідин Америки в жовтні ц. р.” та розпочати діалог “щодо нормалізації відносин з Українськими Церквами”.
Отож несподівано, коли вже були куплені квитки на авіарейс Київ – Нью-Йорк – Маямі, Патріархові Філарету надійшов лист від владик УПЦ в США із запрошенням відвідати Бавнд Брук ще до поїздки по парафіях. Святійший зібрав делегацію, щоб порадитись – прийняти запрошення чи ні. Вочевидь, він уже мав рішення, але хотів знати й нашу думку. Всі зійшлися на одному: треба змінити маршрут і заїхати до Бавнд Бруку. Адже це не суперечить нашому прагненню до духовного єднання українства, до того ж уникнемо звинувачення в тому, що проігнорували запрошення (відмова була б на руку бавнд-бруцьким владикам у їхній пропаганді проти Київського Патріархату), та й знатимемо їхню позицію з перших рук. Патріарх із задоволенням підтвердив правильність наших міркувань. Таким чином, з’ясувалось, що дорога нам таки стелиться за океан, але маршрут буде змінено. Тим більше, що час для відвідин Бавнд Бруку є: ми прилітаємо до Нью-Йорка в п’ятницю опівдні, а урочисте богослужіння в Купер-ситі призначене на неділю – цілком встигаємо.

ЗУСТРІЧ В АЕРОПОРТУ КЕНЕДІ

Летіли ми рейсом “Українських авіаліній” – хочу особливо це підкреслити. І не тому, що дешевше – адже все одно платили ж американці, – а тому, що Патріарх принципово підтримував усе українське. До того ж квитки бралися до економічного класу, хоч цілком можна було замовляти до комфортабельнішого першого: в цьому, очевидно, зіграла роль природна скромність київського Патріарха.
ИЛ-62, яким ми летіли, звичайно, поступався своїми якостями американським “боїнгам”, але обслуговування було цілком пристойним. І хоч стюардеси, правда, у випадках, коли до них зверталися українською мовою, нею ж і відповідали, але, що прикро вразило, газети пасажирам запропонували виключно російські та російськомовні. Про національну українську демократичну пресу нічого було й говорити – не було ні “Літературної України”, ні “Вечірнього Києва”, ні “Молоді України”. Наче не з Борисполя злітали, а десь із Шереметьєво. Хтось в адміністрації “Українських авіаліній” практично проводить непатріотичну, якщо не українофобську політику. Можливо й через це також представники української діаспори неохоче користуються літаками “Українських авіаліній”, оскільки під час польоту дуже мало бачать саме українського.
Десять годин лету на висоті 10000 метрів досить одноманітні і втомливі, але в передчутті незвіданого промайнули для нас непомітно. Патріарх почувався спокійно, був свіжим і впевненим, ніби щойно увійшов до літака і відразу ж виходить.
У величезному залі нью-йорського аеропорту Кенеді потрапляємо у вир чималого натовпу. Святково вбрані люди, багато квітів, традиційний український хліб-сіль – так урочисто зустрічали українці київського Патріарха на американській землі. Схвильовані слова вітання, розчулені обличчя, прохання благословення. Бачу добрих давніх знайомих Теодора Олещука з дружиною з Пасейка, подружжя Буртиків – Івана та Олю – до речі, греко-католиків, з Кліфтона, бізнесмена Петра Палюха з дружиною і дочками, адвоката Віктора Рудя. Взагалі при цій зустрічі в Нью-Йорку, як і пізніше в інших містах, приналежність до релігійних конфесій великої ролі не грала: просто українці Америки прийшли привітати українського Патріарха – не тільки як духовного пастиря, а й як представника рідної української землі.
Уже пізніше я дізнався, що саме греко-католик Іван Буртик був одним з ініціаторів організації зустрічі: зібралося півсотні українців з Кліфтона та навколишніх містечок, найняли автобус і прибули до аеропорту цілою громадою. Були люди і з далеких країв: Іван Деркач з Чикаґо, отець Степан Посаківський з Клівленда, Анатолій Лисий з Детройта та багато інших.
Прибули зустріти Патріарха також митрополит Білоруської автокефальної православної церкви Ізяслав, єпископ кількох православних парафій з Детройта, які перейшли під юрисдикцію Київського Патріархату, – Олександр Биковець. А от бавнд-бруцькі владики митрополит Константин та архієпископ Антоній самі не приїхали до аеропорту, а прислали транспорт та священика Василя Дякова, який за “сумісництвом” кермував автомобілем. Уже це свідчило про певну стриманість та невластиву українцям негостинність бавнд-бруцьких владик щодо київського Патріарха і до всієї нашої делегації. Щодо делегації – а це, як уже говорилось, були журналісти, – то владики воліли б, щоб їх зовсім не було. Тому з самого початку вирішили відділити світський супровід від Патріарха. Коли я на запрошення Філарета сів поруч з ним на заднє сидіння автомобіля, священик-водій о.Дяків безцеремонно запропонував мені перейти в іншу машину. На мій здивований погляд пояснив:
– Не передбачено процедурою. Прошу вийти з машини: Ви не можете бути з Патріархом.
– Мене запросив Патріарх. Ви його запитайте, чи хоче він, щоб я був разом з ним…
Тут втрутився Філарет, спокійно мовивши:
– Ні, нехай залишається тут.
Отець Дяків, зціпивши зуби, мусів рушати. Дорогою він дещо відтанув і навіть підтримував розмову, відповідаючи на мої запитання щодо місцевості, мостів та інших прикметних місць, повз які проїжджали.

ВЛАДИКА АНТОНІЙ НЕ МОЖЕ ПРИХОВАТИ ГНІВУ

Ось і Бавнд Брук. Машина підкочує прямо під двері митрополичої резиденції. Отець Дяків відчиняє двері перед Патріархом. Біля дверей святійшого Філарета зустрічають митрополит Константин та архієпископ Антоній, він же голова консисторії*. За православним звичаєм обнімаються й цілуються.
Заходжу слідом за Патріархом. З обома владиками я знайомий: Антоній привітно зустрічав мене з відомим громадським і релігійним діячем Воло-
димиром Мазуром тут же, у Бавнд Бруку, а з Константином я бачився на похоронах того ж Мазура в Чикаґо, де митрополит його відспівував. Патріарх цього не знав і відрекомендував мене. Митрополит подав руку, зазначивши, що ми знайомі, а владика Антоній зробив вигляд, що не помічає мене. Я його розумію: з того часу як ми не бачились, чимало змін відбулося і відповідно чимало публікацій у “Вечірньому Києві” з’явилося, які, м’яко кажучи, не схвалювали орієнтацію Бавнд Бруку на Константинополь, ініціатором і палким адептом якої був саме архієпископ.
Коли владики, Патріарх та ігумен Димитрій попрямували до кімнати переговорів, я з фотоапаратом рушив за ними. І тут архієпископ Антоній мене “помітив”, роздратовано кинувши:
– Переговори вестимуться без сторонніх…
– Але я ж мушу бодай сфотографувати вас, щоб показати нашим громадянам, з ким наш Патріарх тут зустрічався, – відповів я з притиском.
Заперечити було нічим, я зайшов до кімнати, всі четверо постали перед фотооб’єктивом, я поспіхом клацнув двічі затвором. Антоній не проминув процідити крізь зуби:
– Я не хочу, щоб моя фотографія була у Вашій газеті.
– То Ваше право, владико, хотіти чи не хотіти. А фотографувати – то моя робота.
 Патріарх Філарет вирішив згладити гострі кути:
– Фото вмістимо у церковній пресі, – заспокоїв він Антонія.
Забігаючи наперед, хочу зауважити, що владика Антоній відчув, що переборщив, продемонструвавши своє невдоволення у такій нечемній формі. Тому за спільною вечерею, на яку наша делегація була запрошена у повному складі і на якій мені випало сидіти поруч з ним, він перепросив мене за свою нестриманість. Я відповів, що не ображаюсь, а навпаки, мені було приємно відчути, що владика, певно, уважно читає нашу газету.
– Авжеж читаю, – підтвердив він і наголосив: – І таки дуже уважно.
Про те, чим архієпископу Антонію не подобається “Вечірній Київ” (а не подобається він йому саме тим, чим подобається багатьом віруючим) та чому йому важко стримати гнів, читач дізнається із змісту наступних публікацій. А поки що залишмо владик і Патріарха у кімнаті переговорів і приєднаймося до решти наших журналістів, що на цей час уже під’їхали до консисторії.

СВЯТИНІ БАВНД БРУКУ

Перенісши наші речі з машини до консисторії – тут є кілька кімнат для приїжджих з кухнею, холодильником, – ми з Олександром Диким вирішили пройтися по чималій мальовничій території Бавнд Бруку. Я запропонував відвідати спочатку кладо-
вище, де поховано чимало видатних українців, і Олександр відразу погодився.
Перейшовши дерев’яним містком через потічок та греблею неглибокого ставка, плесо якого було всипане осіннім листом, ми опинилися на цвинтарі. Це досить значна територія, засіяна мармуровими надгробками – різної форми та розміру залежно від достатку, але однаково суворо простими і сумно величними. Жодних огорож біля могил – тільки холодний мовчазний камінь та м’який трав’яний газон. Лаконічні надписи на хрестах і надгробних стелах українською мовою, часто одні тільки імена та прізвища, продубльовані англійською.
Від могили до могили обходимо кладовище, читаємо епітафії, стиха перемовляючись в надвечірній цвинтарній тиші. Віддалік походжають поміж надгробків, не боячись людей, дикі сірі гуси, пощипуючи зелень. Скільки відомих українців сплять вічним сном у цій далекій американській землі! Тут і визначні провідники націоналістичного руху, і вояки легендарної Української Повстанської Армії, і знані в діаспорі діячі української культури, помітні постаті громадського та церковного життя. Є цілі родинні поховання. З усієї Америки везли і везуть на вічний спокій у цей своєрідний пантеон тіла померлих українців, виконуючи їхню останню волю.
Багато хто ще за життя купує для себе місце на цьому кладовищі, встановлює надгробок, на який спроможний, карбує ім’я та прізвище, дату народження – нащадкам і рідним залишається лише поховати і поставити дату смерті. Для нас такий підхід незвичний, але тут у принципі виправданий своїм жорстоким практицизмом: люди не хочуть завдавати зайвого клопоту близьким, дбаючи про себе самі ще задовго до смерті. Кілька років тому, обходячи цвинтар разом з Володимиром Мазуром, надибали масивну чорномармурову плиту з викарбуваним його прізвищем, що мене надзвичайно вразило. Перед смертю Мазур передумав і заповів поховати себе на українській дільниці кладовища в Чикаґо – щоб близьким було зручніше провідувати його могилу – і надгробок перевезли туди.
Розмірковуючи над примхливістю долі, яка закинула наших земляків далеко від материзни і які знайшли останній прихисток на чужій землі, підходимо до сімейного, так би мовити, склепу відомої родини Воскобійників. Власне, це не є склеп у нашому розумінні. А просто значна за площею ділянка, обсаджена кущами і вербами. Просто, скромно, але з розмахом. На кам’яній стелі викарбувані зворушливі слова в пам’ять про батька, який загинув під час сталінських репресій і могила його невідома. Тут похований один із братів Воскобійників, двоє – колишній голова УНРади, професор Михайло Воскобійник та знаний в діаспорі й Україні будівничий, український мільйонер Олексій Воскобійник – нині здраствують, і хай живуть довго.
Узагальнюючим символом бавнд-бруцького кладовища є Хрест-пам’ятник на честь борців за волю й державність України, споруджений влітку 1971 року. На цю тему за проектом І. Кучмака виготовлено оригінальну поштову листівку: над цвинтарними хрестами виростає з Хреста-пам’ятника та Церкви-пам’ятника символічна постать України, увінчана тризубом в обрамленні великомученицького тернового вінця з надписом по колу:

За кров, за сльози, за руїну
Верни нам, Боже, Україну.

Загалом увесь Бавнд Брук – адміністративний і духовний центр Української Православної Церкви у США – є пам’ятником тамтешньої української діаспори. Тут поставлено пам’ятник княгині Ользі – чи не найпершій християнці в Україні-Русі, споруджено її імені прекрасний храм, що гордо знімається увись своїми хрестами. Тут же, у храмі – музей української революційної боротьби за волю та історії української діаспори. Тут також знаходиться мармуровий саркофаг з прахом першого Патріарха Української Автокефальної Православної Церкви і митрополита Української Православної Церкви у США Мстислава.
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет і члени делегації оглянули святині Бавнд Бруку, відвідали музей, вклонилися могилі Патріарха Мстислава.
 

НЕПРОСТІ ПЕРЕГОВОРИ ВЛАДИК

Доки владики вели розмови віч-на-віч, журналістами зайнялися секретар Ради митрополії УПЦ в США Юрій Криволап та член ради Михайло Герець. Йшлося все про те ж – єдність українського православ’я та орієнтацію бавнд-бруцьких ієрархів на Константинополь. Михайло Герець був лояльнішим і стриманішим, більше говорив Юрій Криволап. Звичайно ж, наше з ним розуміння проблеми було різним. Криволап намагався нас переконати, що прийняття владиками Бавнд Бруку омофору Вселенського Патріарха є благо: це надає канонічності УПЦ в США, допоможе здійснювати тиск на Москву у справі визнання автокефалії Української Православної Церкви. Ми ж без зайвої дипломатії називали речі своїми іменами. Звичайно, заслуга Української Православної Церкви у США в боротьбі за незалежність України велика. Та нині, коли Україна стала незалежною і їй особливо потрібна реальна підтримка, перехід під омофор не Києва, а Константинополя можна розглядати як зраду. Адже не секрет, що Константинополь підтримує Московський Патріархат, а той, як відомо, не визнає самостійності й незалежності Української Православної Церкви Київського Патріархату, більше того, відверто вороже налаштований проти нього.
Крити Юрієві Криволапові було нічим, і тут він розкрив справжні свої думки, намагаючись звести проблему до особи Патріарха Філарета, яка, на його думку, не влаштовує багатьох. Про Патріарха справді розпускається чимало нісенітниць, відповідали ми, але треба думати про долю Української Православної Церкви загалом, не прив’язуючи її до персоналій. Адже сьогодні патріархом є один, завтра може бути інший, а церква залишається.
Навряд чи нам вдалося переконати одне одного. Як, власне, і владикам, які вели переговори наодинці і, звичайно, не в такій відвертій формі, а цілком дипломатично. А дипломати, як відомо, плетуть слова не для того, щоб оголити суть, а щоб приховати її. Деталей переговорів ми не знаємо, але про їхній зміст нам сказали. Він зводився до двох положень. Перше: ієрархи Бавнд Бруку ввічливо переконували, що Патріарх мав би порадити парафіям, які прийняли омофор Києва, повернутися назад в лоно УПЦ в США. На що Патріарх так само ввічливо відповів, що він особисто не проти такого повернення, якщо це вирішать самі громади; отже, владикам доцільніше говорити про це з віруючими.
Питання про підтримку Київського Патріархату Українською Православною Церквою в США, що дуже важливо для Української держави, владики Бавнд Бруку пробували ув’язати з єдністю самої православної церкви в Україні: мовляв, підтримувати можна єдину православну церкву, а не три її відгалуження – Київський Патріархат, УАПЦ і УПЦ Московського Патріархату. Святійший Патріарх Філарет спокійно зазначив, що і Православна Церква в США також роз’єднана і роздрібнена, однак це не заважає іншим церквам встановлювати контакти з УПЦ у США.
Відгомін цих розмов у дещо пом’якшеній формі спостерігався і під час спільної вечері бавнд-бруцьких владик та представників Ради митрополії з нашою делегацією. Патріарх Філарет як ввічливий гість запитав у господарів, чи може він прийняти запрошення від громад відвідати храми УПЦ в США, якщо такі запрошення будуть. Мені здалося, що митрополит Константин уже ладен був погодитись, але йому не дав відкрити рота архієпископ Антоній:
– Можна, але за умови, що запрошення буде і від громади, і від настоятеля храму.
Патріарх Філарет відразу збагнув, яку хитрість задумав архієпископ, – адже настоятелі повністю залежні від консисторії та Антонія особисто і будуть неухильно виконувати його вказівки. Ледь помітно іронічно посміхнувшись у сиву бороду, Патріарх відповів коротко:
– Добре.
З усього було видно, що першу скрипку в Українській Православній Церкві в США грає архієпископ Антоній. Митрополит Константин, хоч і вище стоїть на церковній ієрархічній драбині, пасивнійший і врівноваженіший, якийсь ніби відсторонений; він навіть публічно говорив, що збирається знайти спокій від життєвих марнот у монастирі. На відміну від нього архієпископ Антоній активний, різкий і рішучий, інколи аж до агресивності. В його руках якраз і зосереджена практична церковна влада.
Я зазначив на вечері, що ми думаємо про одне і те ж – про єдність; залишається лише й робити одне і те ж – дбати про неї. І запропонував тост: за єдину національну Українську Православну Помісну Церкву. Владики силувано підтримали.
Загалом зустрічі у Бавнд Бруку, попри те, що не дали конкретних результатів, були корисними і повчальними. Вечеря також пройшла, я сказав би, у ввічливій атмосфері. Хоча, не знаю, як хто, а я постійно відчував, що гостинність владик йде не від серця, а від обов’язку: вони змушені виконувати рішення собору про переговори з нашим Патріархом. Дай Боже, щоб я помилявся. Та хоч як би там було, але владики запросили Патріарха зустрітися ще раз – по завершенню нашої поїздки по Америці. Святійший погодився.
 

Далі

До змісту книги
 

Бібліотека "Українського життя в Севастополі"