Архіпастирська поїздка Патріарха Філарета по Америці наближалася до завершення. Ми виконали все, що намічалося, побували в усіх парафіях, де планували побувати. Навіть більше – поза програмою Патріарх відвідав Детройт, зустрівся з єпископом Олександром Биковцем, парафіянами українських церков у цьому великому місті. Не виконаним залишився лише один пункт з того, що передбачалося. Ще першого дня, по прибутті до США, була домовленість з владиками Константином та Антонієм – радше то було їхнє прохання, – що, повертаючись додому, Філарет ще заїде до Бавнд Бруку. Таке запрошення, певно, було продиктоване не стільки ввічливістю господарів, скільки звичайною цікавістю – з перших уст дізнатися, як пройшов цей, небажаний для них візит. Знаючи настрої владик та ті великі зусилля, докладені ними до того, щоб, якщо й не вдасться звести поїздку Патріарха Філарета нанівець, то, принаймні, применшити її значення і вплив на парафіян та священицтво, – знаючи все це, я навіть припускав грішну думку, що владики для того й запросили нас знову до Бавнд Бруку, щоб навіч пересвідчитися в невдачі цієї поїздки, і відчути засмученість Патріарха з цього приводу.
Та хоч би як там було, але Філарет під час своєї поїздки твердо дотримувався даного слова і не прийняв жодного із численних запрошень парафіяльних управ відвідати їхні храми, якщо не було одночасно запрошень також і від настоятелів цих храмів. А їх і не могло бути, бо настоятелі отримали з Бавнд Бруку категоричну заборону не те що запрошувати Київського Патріарха, а навіть спілкуватися з ним. Що означало порушити цю заборону, вони добре знали на прикладі шістьох непокірних їхніх колег, яких було просто викинуто з Церкви, тому ризикувати вони не насмілювались.
Сказати, що Патріарха Філарета дуже тягнуло до Бавнд Бруку, означало б відступити від правди – він добре знав ціну напускної ввічливості господарів. Коли нашу делегацію запросила українська громадськість Кліфтона і прилеглих містечок погостювати у них, то Патріарх радо погодився: нам усім не хотілося зайвий раз муляти очі своєю присутністю бавнд-бруцьким владикам. Однак як людина, що звикла дотримувати даного слова, Філарет готувався нанести прощальний візит митрополиту Константину та архієпископу Антонію. На його прохання організатори зустрічі в Кліфтоні зв’язались з консисторією і повідомили про готовність нашої делегації завітати до Бавнд Бруку. Але їм відповіли, що обох провідників немає на місці, а де вони, та коли будуть, невідомо. Патріарх спокійно вислухав цю інформацію, а ми й не приховували задоволення: баба з воза – кобилі легше. Філарет же задумливо мовив:
– Може, воно й на краще. На все воля Божа…
Та ось за день до нашого від’їзду пролунав ввічливий телефонний дзвінок з Бавнд Бруку: чи може архієпископ Антоній провідати Патріарха; чи зручно було б, скажімо, сьогодні, об 11-й годині? Філарет, звичайно ж, погодився.
Нам було цікаво знову побачити й почути фактичного господаря Бавнд Бруку, і ми всі зібралися з дозволу Філарета в його просторому готельному номері. Ось і очікуваний гість – він приїхав у супроводі відомого вже нам отця Василя Дякова. Хоч як намагався архієпископ Антоній приховати свій кепський настрій, це йому погано вдавалося. Був він пригнічений і аж ніби почорнілий з лиця. А велелюдність у кімнаті, на яку він явно не сподівався, видно було, неприємно його вразила і ще більше зіпсувала настрій.
Та робити нічого – Патріарх Філарет та владика Антоній сіли до великого овального столу, а ми розташувались навколо: хто на дивані, хто на кріслах; у глибині кімнати розташувались наші, несподівані для візитерів гості – активісти місцевих православних громад Білобронь, Палюх та Рома Лісович. Розмова владик явно не клеїлась. Патріарх залишив ініціативу за Антонієм – він приїхав, отже, мав щось питати чи казати, – але той почувався явно не в своїй тарілці, і не знаходив потрібних слів. Говорили про несуттєве, обминаючи головне: про здоров’я, погоду, Антоній щось запитував про враження від Америки. Всі нудились, почувались незручно. Нарешті, я ризикнув і спробував перевернути платівку: перепросивши Патріарха, запитав у нього дозволу, скориставшись нагодою, задати архієпископу кілька запитань, які мене як журналіста цікавили. І не чекаючи, що скаже Філарет, звернувся до Антонія:
– Скажіть, будь ласка, владико, чи доходила до Вас інформація про поїздку Патріарха по Америці, і яка ця інформація?
Антоній не сподівався на таку журналістську безцеремонність, та робити нічого – треба відповідати.
– Так, я багато звітував про зустрічі у парафіях,– відповів владика дещо невпопад; звичайно ж, він хотів сказати, що не він звітував, а йому складали звіти про це. Я зрозумів, що йому важко говорити не тільки через неприємність запитань, а ще й з тієї простої причини, що, народжений в Америці, він не досить добре знає українську мову, щоб грамотно формулювати відповіді. Це ще більше вибивало його з колії.
– І які ж враження на місцях?
– Є добрі, а є й не дуже. Ну, взагалі, що я можу сказати: все це не гріє серце. Для нас це є не цілком задоволення…
– Даруйте, владико, а чому “не цілком” – погано зустрічали Патріарха чи дуже тепло?
Чи то архієпископ не зрозумів запитання, чи то йому був неприємний його підтекст, але він відповів нерозбірливо і зовсім не по суті. Я не став уточнювати і перейшов до наступної теми:
– І ще одне, владико… Я був на грандіозній панахиді в найбільшій нью-йоркській катедрі святого Патрика, присвяченій пам’яті жертв голодомору в Україні. Це ж кругла дата – 65-а річниця тієї трагедії українського народу. Було дуже багато людей, біля п’яти тисяч – українців і американців, православних і католиків, негрів і білих… Та ось що зауважили мої знайомі з американських українців – православні ієрархи та священики, себто представники Вашої Церкви не брали участі у відправі. Чим би Ви це могли б пояснити?
– Та ні, були, були…– дещо знітився Антоній, зрозумівши, що передусім я мав на оці його самого, і дещо розгублено уточнив: – Був один, його призначили…
А мене ніби хто за язик смикав – візьми й уточни:
– А хто це був?
– Отець Андрій Кулик від парафії Всіх Святих. І були присутні ще деякі наші священики. Я б і сам був би на панахиді, але в той день я святкував 90-ліття парафії. За 15 років єпископства я парафії не залишаю. На жаль, організатори панахиди з нами не погодили термінів. Тому і владики Всеволод та Константин також не змогли бути в катедрі Сан-Петрика, бо мали 80-ліття катедри у Чикаґо.
Я пам’ятаю у Вашинґтоні відзначали 50-ліття голодомору – кількадесят тисяч людей зібралося. Тоді католики сказали нам: навіщо це нам потрібно…
Я не став дорікати архієпископу, що 65-та річниця голодомору у Україні – цієї найбільшої в світі трагедії цілої нації – в жодне порівняння не йде з 80-літтям, 90-літтям, навіть 100-літтям окремої парафії, і що місце владик мало бути цього дня серед тисяч своїх віруючих на цьому траурному дійстві. Але я все-таки підкреслив:
– На панахиді в соборі святого Патрика в Нью-Йорку цього дня були і католики, і православні…
– Але католицькі єпископи не були на 50-літті… – затявся на своєму владика Антоній, та збагнувши, що так недобре, додав: – Але тут вони брали участь, і мені було приємно…
У мене крутилося на кінчику язика: але не брали участі православні єпископи, і це було дуже неприємно тисячам віруючих, однак я стримався і перевів розмову на інше:
– Вибачте, владико, іще одне запитання. Скрізь, де ми побували, зустрічати Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета приходило багато людей – і православних, і католиків: тут не було поділу за віросповідуванням, приходили у к р а ї н ц і привітати українського Патріарха. Але не було священиків Вашої Церкви. Управи багатьох парафій запрошували Патріарха Філарета відвідати храм і разом з їхніми священиками відправити панахиду в пам’ять про жертви голодомору. Але підпорядковані Вам священики відмовляли в цьому. Я розпитував людей: чому так? І мені відповідали: була заборона Бавнд Бруку. Чи не могли б Ви з’ясувати, чи відповідає це дійсності?
– Не було такого, – рішуче заперечив владика, але, побачивши, що ніхто цьому віри не йме і що шила в мішку не втаїти, все-таки визнав: – Було просто прохання не робити цього… Щоб не сталося того, що сталося з парафіями, прийнятими до Київського Патріархату в порушення канонів, без відпускних грамот. І майте також на увазі, що то виключно справа єпископів – вирішувати…
– Але керівники парафіяльних управ запевняють, що скільки не телефонували до Бавнд Бруку, пробитися до єпископів було неможливо…
– Не знаю, не знаю... Я там кожного дня був з дев’ятої до п’ятої.
– Це дуже цікава інформація. Нам говорили, що Вас також запрошували взяти участь в урочистому бенкеті на честь Патріарха в Клінтоні…
– Ніхто про це не знав…
– Даруйте, владико, Ви кажете, що без відпускної грамоти парафії не можуть відійти… Як це – поясніть, будь ласка, детальніше…
– Наш Статут ясно говорить: парафія не має права відійти від свого єпископа без його на це писемного дозволу. Уже 50 літ так…
– Вибачте, владико, але члени тих парафій, які підпорядковуються Київському Патріархату, не вважають, що вони відійшли кудись. Вони вважають, що залишились, як і були, з Києвом, з Матір’ю-Церквою, а відійшли єпископи – від України до греків…
– Маю листа від Посаківського, що його парафія відійшли від нашої Церкви. Разом ми можемо багато чого зробити, щоб життя було кращим, їм одним – набагато тяжче. Якщо інші так зроблять, то втратять свій статус. Але ми не хочемо цього. Ми будемо робити все для того, щоб повернути назад тих, що відбилися.
– Я Вас розумію, владико, але що їм лишалося робити?.. Адже Константинополь, чий омофор Ви прийняли, підтримує Московську Патріархію. Московська Патріархія не визнає Українську Православну Церкву Київського Патріархату, а утворила в нашій державі Церкву Московську, яка тільки називається українською, а фактично є п’ятою колоною в Україні…
Такого стерпіти архієпископ Антоній уже не зміг – він, не давши мені закінчити фразу, повернув голову до Патріарха Філарета і сказав:
– Я хотів би поговорити з Вами конфедиційно…
– Звичайно, – чемно погодився Патріарх, – пройдімо в сусідню кімнату.
Коли владики усамітнилися, нам не залишалося нічого іншого, як іти оглядати місто, про що ми домовлялися ще зранку, і Рома Лісович погодилась бути нашим гідом. Ігумен Димитрій вирішив приєднатися до нас. Щоб не проявляти нечемність до отця Дякова і не залишати його одного в номері, я звернувся до мовчазного Петра Палюха:
– А щоб отцю Дякову не було сумно, лишаючись тут одному, попросимо Вас, пане Петре, скласти йому компанію.
Тут і Рома Лісович, і Петро Палюх щиро розсміялися. І не тому, що отець Дяків, як і його патрон архієпископ Антоній, мав сумний та невеселий вигляд, а тому, що вони з Палюхом були антиподами і займали протилежні позиції у ставленні як до Київського Патріархату, так і до Константи-
нопольського. Тому лишати їх наодинці було однаково, що лишати собаку з котом.
На цьому закінчилося наше спілкування з пожильцями Бавнд Бруку. Отакою вийшла остання розмова-інтерв’ю з владикою Антонієм, записана на диктофон Олександра Дикого.
Другодні наші кліфтонські друзі супроводили нас до аеропорту Кенеді під Нью-Йорком. Ми відлітали додому з відчуттям сумлінно виконаного обов’язку. У наших серцях залишилось тепло і щирість зустрічей з українцями Америки, патріотами своєї древньої землі, які всім серцем до неї тягнулися.
– Прощавай, Америко! До побачення, брати-українці!