13. ПІСЛЯМОВА: …ЧАС КАМІННЯ ЗБИРАТИ

 
Публікація у “Вечірньому Києві” репортажів “З Патріархом по Америці” про архіпастирське відвідання Патріарха Київського і всієї Руси-України  Філарета православних парафій Сполучених Штатів Америки, які не погодились з владиками Бавнд Бруку і  не захотіли переходити під омофор Константинополя, завдяки поширенню газети  в Internet,   викликала чималий резонанс в усьому світі. З усіх усюд надійшли відгуки. Щоб мати уявлення про їхній характер, наведу кілька уривків.
“Дякуємо за цікаві розповіді про Церкву і про те, що робиться в православному світі. Газета відкрила очі на багато речей”  (П.Романенко, м.Умань).
“Читаємо Ваші оперативні репортажі з берегів Атлантики. З нетерпінням чекаємо продовження” (Галина та Олексій Воскобійники, Пенсильванія, США).
“Спасибі за “Патріарха”. Добре було б видати публікації окремою книгою” (Черненко, греко-католик, Львівська обл.).
“Отримав з Інтернету розділ “УПЦ: американські колізії” – про ворожі політичні й релігійні впливи на сучасні церковні проблеми. Він є настільки добрий, що вже передрукований “Закордонною газетою” і перекладається на англійську для без’язиких українців” (І.Буртик, Нью-Джерзі, США).
“Вдячні за публікації про Церкву. У нас теж іде боротьба за Київський Патріархат. Прикро, що нас яничари продали Константинополю, а ми навіть не відали про це. Віримо, що правда переможе і все стане на свої місця” (Марія і Петро Кардаші, Вікторія, Австралія).
“Мені поштарка не принесла номер “Вечірнього Києва” за 6 січня. Дуже прошу надіслати – не можу пропустити публікацію “З Патріархом по Америці” (Кулик, Хмельницька обл.).
“Ваш звіт про поїздку по Америці наша православна спільнота сприйняла  з великим захопленням. Щодо наших священиків, то вони розгублені, але мусять підпорядковуватись хитрому архієпископу Антонію. Однак уже дві парафії перейшли до Києва, а саме: в м.Ньюкастелі та м.Аделаїді” (В.Буряк, Сідней, Австралія).
“Обов’язково слід видати розповіді про нашу Церкву-страдницю та про зусилля святійшого Патріарха Філарета, спрямовані на єдність українського православ’я окремою книжкою – це буде і корисно, і повчально”. (Ольга Смислова, киянка).
Таких уривків з читацької пошти можна наводити багато. Не стану приховувати:  цей незвичайний інтерес до звичайних  публікацій у газеті у наш час загального збайдужіння приємний. Та навів я їх не стільки для ілюстрації загального потягу людей саме до релігійної проблематики, скільки для  осмислення цього феномену.
Людство одвічно прагнуло духовності, виправдано маючи її за домінанту суспільного здоров’я.  На духовному підмурку тримаються найвищі гуманістичні принципи. Такі прикрі реалії суспільного розвитку, як війни, жорстокість, розпуста, аморальність, попри всі інші причини, пояснюються також бездуховністю. Віра у Вищий Розум, у Вищу Справедливість, у Вищу Доцільність, у Вічність Душі завжди живила  людський оптимізм, надавала сил, відкривала історичну перспективу людству, насичувала його існування високим змістом.
Марксисти-більшовики, побудувавши свою теорію на суто матеріальному інтересі, фактично оголосили війну духовності, силоміць замінюючи віру в Бога  вірою  в ілюзорне світле майбутнє.  Це обернулося трагедією для десятків мільйонів людей скрізь, де їм вдалося насадити свій світогляд і спосіб життя. Тож не дивно, що у тих, що зазнали принад комуністичного буття за десятиліття войовничого атеїзму, який спустошував душу, проснулася неспинна духовна спрага. Численні соціологічні дослідження доводять, що громадяни сучасної України серед усіх суспільних інституцій найбільше довіряють Церкві. Без перебільшення можна сказати, що український народ, полегшено зітхнувши після тоталітарного гніту, звертає свої очі до Бога. Цим і пояснюється бурхливе відродження релігії, відбудова, незважаючи на матеріальні нестатки, зруйнованих більшовизмом і масове спорудження   нових храмів.
Всезагальний інтерес до духовного життя підтвердило також відзначення 70-річного ювілею Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. На урочисту академію в Колонному залі Національної філармонії України зібрався, без перебільшення можна сказати, весь цвіт столичної інтелігенції. Під час урочистої літургії з цієї нагоди найбільший у Києві храм – катедральний собор святого князя Володимира – не міг умістити всіх бажаючих. На офіційне прийняття, влаштоване Священним Синодом УПЦ КП прибули не тільки церковні ієрархи, а й високі українські державники, посли багатьох країн, видатні особистості – представники різних галузей суспільного життя. Святійшого Патріарха привітав президент України, прем’єр-міністр, голова парламенту – і це не просто данина звичайній ввічливості, а відображення стану громадської думки, з якою змушені рахуватися перші особи в державі, об’єктивно оцінюючи нинішні реалії. А всього Патріарх Філарет отримав понад тисячу привітань з усього світу. Очевидно, що ювілей  цього, хоч і визначного духовного лідера, але, за великим рахунком, подія все ж таки більше особистісного характеру, набрав неабиякого суспільного звучання, перетворився у національне свято православного українства.
Серед безлічі добрих слів і побажань, висловлених Патріархові, мою увагу привернуло привітання представника Української Греко-католицької Церкви, виголошене в Національній  філармонії. Він прилюдно підтримав ідею створення єдиної національної Помісної Української Православної Церкви з духовним центром у Києві і, більше того, висловив передбачення, що в майбутньому українці-православні й українці-греко-католики будуть разом, в одній Церкві. На ці слова зал відреагував тривалою овацією – вони були співзвучними з патріотичними українськими серцями.
Ось саме в ідеї загальної єдності –  заради нації, заради держави, заради майбутнього –  вбачається ще один, найголовніший фактор потягу людей до духовного. Впродовж історії українство роздирали чари і розбрат. Це завжди використовували вороги, а часто й ініціювали та підживлювали розколи, спираючись на відомий імперський принцип: розділяй і владарюй. Адже набагато легше мати справу з роздрібненою масою, ніж з монолітною та згуртованою. Бо роздрібнена спільнота – населення, а монолітна – народ. Бо гурт – сила, а дрібнота – полова. Бо цільний організм – здоров’я, а розчленований – хвороба.
Взявши це до уваги, зрозуміємо: чому  в  Україні так багато політичних партій, церковних конфесій і сект. Чому нам підкидають підленькі ідеї регіоналізації, чому нас ділять на східняків і західняків, україномовних і російськомовних, щирих і нещирих тощо. І збагнемо –  кому це вигідно. А вигідно будь-кому, тільки не Україні, тільки не українському народові. Власне, мета такого роздріблювання якраз і полягає в тому,  щоб запобігти нашій єдності, щоб не допустити монолітності, щоб мати справу з групками, а не нацією, з натовпом, а не дисциплінованими колонами. Тоді з нами можна робити все, що завгодно.
Ідея єдності, і передусім – духовної, з усією гостротою постала у наш час, на порозі третього тисячоліття нової ери. Наближення 2000-ліття Різдва Христового – добрий для цього привід.  Який може бути кращий подарунок до визначного ювілею Ісуса Христа, ніж якомога повніше втілення заповідей Божих?  Мудрість Святого Писання підкреслює, що для всього свій час і година своя кожній справі під небом. Самою історією, всією практикою нашої цивілізації, суворими уроками двохтисячолітнього її існування доведено: час розкидати каміння минув. Настав час каміння громадити. Не для війни, а для миру. Збирати каміння не для того, щоб тримати його за пазухою, чи подати ближньому замість хліба, чи, боронь Боже, використати замість зброї. Каміння треба громадити, щоб закласти надійний підмурок ЄДНОСТІ, щоб звести спільний і надійний для українства дім – незалежну, міцну, квітучу ДЕРЖАВУ.  Треба громадити його власноруч, засукавши рукави і не чекаючи, що це хтось зробить для нас і за нас. Пора гуртуватися і єднатися. Пора відроджувати український дух і українську гордість. Скрізь і повсюдно. Всім і кожному.  Тільки тоді досягнемо мети і матимемо все для доброжитку.
Хай допоможе нам у цьому Господь!