ПАТРІОТИ ЗБЕНТЕЖЕНІ…

Доповідь адвоката Віктора Рудя на бенкеті справила сильне враження на присутніх – вона була відверта, гостра і правдива. В її основу було покладене підготовлене автором і оприлюднене від імені делегатів 18 парафій звернення до всіх учасників 15-го Собору. Блискуче викладене, написане не без публіцистичного таланту, воно було розмножене і поширене серед присутніх на врочистому прийнятті.
Починається цей документ двома цитатами з виступів нинішніх бавнд-бруцьких владик на похороні Патріарха Мстислава. Митрополит Константин тоді сказав: “…обіцяємо біля Твоєї могили, що завжди будемо дотримуватись Твоїх високих ідеалів і присвятимо себе поширенню сили і слави Української Автокефальної Православної Церкви в Україні та в діяспорі”. архієпископ Антоній риторично йому вторив: “…Чи нашою метою є шанувати його (Мстислава. – В.К.) шляхетні досягнення в житті нашої Церкви? Відповідь, звичайно, ТАК!”
Ці високі слова обіцянок-присяг біля труни Патріарха забуто: УПЦеркву в США кинуто на вівтар Константинопольському престолові. Фактично, наголошується у зверненні, на нашу Церкву накладено анафему. Що й підтверджує ганебний Протокол №937, в якому Патріарх Варфоломей висловлює прихильність і підтримку Московській Патріархії, фактично розв’язуючи руки Алексію для ліквідації нашої церкви в Україні і запевняючи його, що перехід під омофор Вселенського Патріарха українських громад у США “буде корисним для відносин між Найсвятішою Церквою Росії і вірними в Україні. Бо прийняті (бавнд-бруцькі єпископи. – В.К.) були зобов’язані формально заявити, що вони не будуть домагатися автокефалії для Української Церкви… З другого боку – їм уже неможливо співпрацювати або спілкуватися із схизмацькими українськими групами…”
Чіткіше не скажеш – ось де проявилося справжнє нутро Константинопольського Патріарха. А тим часом бавнд-бруцькі єпископи роблять вигляд, що навіть не знають про існування такого документа. Фактично ж їхнє відречення від Православної Церкви в Україні і США сталося тоді, коли вони лицемірно запевняли, що угода зі Стамбулом “буде корисною також для єднання нашої Церкви в самостійній Україні та забезпечить і посилить позицію Київського Патріархату як духовного центру і Матір-Церкву всіх православних християн в Україні і поза її кордонами” (резолюція наради єпископів 02.04.95 р.).
А тепер порівняйте слова і діла: порушено клятву, зраджено ідеали. Наша Церква розшматована, говориться в заяві, розгублена, збентежена…

ЧИМ ЖЕ МИ ЗГРІШИЛИ?..

Так різко ставиться питання у зверненні до Собору щодо всіляких інсинуацій щодо нібито неканонічності Української Православної Церкви. Ні слова, ні натяку не було з жодних джерел, які могли б пояснити, чому ми раптом стали “неканонічними”, які канони порушили. І далі пояснюється: нас вважають “неканонічними”, тому що 1686 року ми були Константинополем запродані Москві. Лише 1921 року незалежність нашої Церкви була відроджена митрополитом Липківським, після чого була відновлена її репрезентація в США. Незважаючи на те, що Константинопольські Патріархі Демітріос та Грегоріос змушені були офіційно визнати, що саме приєднання Київської митрополії до Московської Патріархії 1686 року було неканонічним, до цього часу порушники канонів – Москва і Константинополь – вважаються канонічними, а їхня жертва – неканонічною. Тепер і Бавнд Брук звинувачує УПЦ КП в “неканонічності”. А ми ж – самосвяти, і тому канонічніші від будь-кого. Наших єпископів висвячено за стародавнім обрядом Александрії, що виник, коли переслідування християн Римом досягло зеніту. Таким же способом – рукоположенням священиків і мирян – були висвячені нові єпископи в 1921 році, коли наша Церква стогнала під Москвою. І тепер Константинополь разом з Москвою (а їм підспівує Бавнд Брук) мають нахабство називати нас “неканонічними”.
Українська Православна Церква на сьогодні є найбільшою в світі Церквою-Мучиницею: Патріарх Варфоломей мав би рахуватися з нею за минулі утиски і несправедливість. Натомість Бавнд Брук самовільно, без згоди віруючих, віддав йому незалежність УПЦеркви в США на шкоду всьому українському Православію. Нас силоміць відірвано від Матері-Церкви в Києві і віднесено до “виняткової юрисдикції” турецької церкви. І тепер ми існуємо не як самостійна Церква, а лише як “духовна одиниця”. Навіть запропоновано зі Статуту вилучити означення, що УПЦ в США є “автокефальна (незалежна) в усіх справах її існування та влади; її права рівні з іншими автокефальними православними церквами”.
З якою метою все це робилося? Чому наші єпископи заперечували свої домовленості з Варфоломеєм і заспокоювали парафіян, що вселенське поблажливе “визнання” буде корисним, сприятиме єдності і забезпечить незалежність нашої Церкви? Як показали подальші події, це – свідома й лицемірна лжа.
 

ПІДСТУПНІСТЬ МОСКВИ

Ще 14 травня 1967 року на 20-ій конвенції Української Православної Ліги архієпископ Мстислав висловив свою пророчу надію, крізь яку прозвучало й тривожне побоювання: “Я буду безмежно вдячний Богові, коли переконаюсь, що ми всі є далекі від байдужості до долі Української Православної Церкви в цілому, і що ніхто, ніде, без огляду на будь-яке втручання, не насмілиться залишити його любиму Матір-Церкву і втопити її в будь-якому інтернаціональному морі”.
Як у воду дивився майбутній Патріарх УПЦ. Через тридцять років після того, як були мовлені процитовані слова, висвячений Мстиславом – іронія долі! – архієпископ Антоній у роз’ясненні до новопропонованого Статуту УПЦ в США раптом намагається переконати священиків і віруючих в тому, що ми, мовляв, помилялися останні 75 років щодо автокефалії Української Православної Церкви, і що ця помилка, на його думку, підтверджується “реальністю існування нашої Церкви в США”. Таке несподіване “одкровення” бавнд-бруцького архієпископа до глибини душі вразила українських патріотів в Америці. У зверненні до 15-го Собору вони ставлять болючі, але цілком логічні запитання з цього приводу:
Якщо ми не були незалежною Українською Православною Церквою останні три чверті століття, то хто ми були?
Як могла така помилка виникнути?
Чому ця помилка не була виправлена за 75 років?
Чому Бавнд Брук порушує це питання тільки тепер?
Чому архієпископ Антоній, всі інші єпископи та священики мовчали про цю кардинальну “помилку” на протязі такого тривалого часу?
Чому всі наші єпископи та священики присягали на вірність Церкві, яка була так засадничо хибна?
Навіщо, зрештою, новий Статут – щоб поховати нашу автокефалію? А тоді що?
Відповідь на ці запитання можна отримати, якщо співставити позицію офіційного Бавнд Бруку з політикою церковної Москви. Адже не секрет, що Москва спить і бачить себе гегемоном у православному світі. архієпископ Мстислав остерігав про рішення московського синоду єпископів у червні 1971 року привести УПЦ в діаспорі під московську юрисдикцію. Ці стратегічні наміри Москви залишились, змінилися тільки тактика та методи. Головне: дискредитувати, ослабити, а по можливості зруйнувати національну Українську Православну Церкву Київського Патріархату, відірвати від неї православне українство в діаспорі, визнати “канонічною” маріонеткову московську церкву в Україні на чолі з Сабоданом. Тільки за цих умов Московська Патріархія може розраховувати на посилення свого впливу в православному світі. А для цього можна – і треба – використати Стамбульського Патріарха, як уже траплялося в історії. А заодно – і бавнд-бруцьких владик. І для цього годиться все: шантаж, тиск, брехня, демагогія.
Жорстокий вердикт? Але ж порівняймо висловлювання представників церковного офіціозу.
Митрополит Кіріл, голова відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату, заявляє 26 червня 1996 року, безсовісно перекручуючи історичну правду:
“Україна – православна країна, яка має тисячу років зв’язку з Російською Православною Церквою”.
Тут, як завжди у таких випадках, все поставлене з ніг на голову. Самій московській державі ще немає тисячі років, не кажучи вже про саму назву “Росія”, вкрадену у Київської Русі і запроваджену Петром І. А церкві російській і поготів немає тисячоліття від роду.
Патріарх Варфоломей 29 листопада 1996 року в інтерв’ю для преси з московського голосу підспівує:
“Нам прикра схизма православної церкви в Україні, де ми визнаємо юрисдикцію приналежності лише до Московського Патріархату.”
Відвертіше й не скажеш. Але можна сказати ще оголеніше і брутальніше.
Митрополит Кіріл, Одеса, 24 вересня 1998 року:
“Ні схвалення, ні співчуття, ні простягненої руки схизматикам – це тверда позиція обох Патріархів”.
Ось на чому зійшлися Алексій з Варфоломеєм – на вороже непримиримому ставленні до національної Української Церкви під егідою Київського Патріархату.
А що ж офіційний Бавнд Брук на це, який не перестає, вибачте, чіпляти локшину на вуха довірливим патріотам, декларуючи на словах свою прихильність до Української Православної Церкви в Україні, до єдності українського православ’я? А ось що.
Франк Есточин, секретар консисторії в листі до доктора Лисого 11 червня 1997 року пише:
“Визнаним православним церковним тілом в Україні є лише Православна Церква Київської Митрополії (читайте: Московського Патріархату. – В.К.), очолена митрополитом Володимиром Сабоданом… Його Всесвятість і Світове Православ’я будуть мати справу з цією церковною дійсністю… У Московському Патріархаті, беручи до уваги ситуацію у Західній і Східній Україні, можливо, обдумують дипломатичний спосіб визнання з часом автокефалії Київської митрополії (себто, сабоданівської церкви. – В.К.). Коли цей сценарій відбудеться, багато хто мусить погодитися з новою реальністю”.
Як бачимо, ще до того, як “цей сценарій відбудеться”, офіційний Бавнд Брук уже з ним погодився.
Залишається лише косметично дещо підправити фасад альянсу двох Патріархів – Московського та Константинопольського. Для цього треба створювати імідж Варфоломею та Алексію палких вболівальників за українські інтереси. І в цьому навипередки стараються і Бавнд Брук, і Константинополь.
Рада єпископів, Бавнд Брук, 2 квітня 1995 року:
“Його святість, духовний голова всіх православних, говорить про його біль щодо ситуації, в якій опинилася Церква в Україні”.
Митрополит Мелітон, головний секретар Святого і Священного Синоду Вселенського Патріархату:
“Його блаженство Патріарх Алексій не є ворог України”.
Це було сказано 26 листопада 1997 року. А 29 листопада чисельний загін московської міліції разом з московським духовенством увірвався на територію української церкви Київського Патріархату в підмосковному місті Ногінську і вчинив погром, побивши священиків, студентів, парафіян, та закувавши в кайдани настоятеля храму Адріяна.
А що ж обидва Патріархі, які на словах так переймаються українськими справами? З московським зрозуміло – навряд чи без його благословіння чинилася наруга. А Константино-
польський? Промовчав…
Ось яка підступність Москви, – випливає із звернення до 15-го Собору. Ось яка віддяка покійному Патріархові Мстиславові, племінникові Симона Петлюри, – підкреслюється в ньому. Повторюється 1686 рік, коли наша Українська Церква була запродана Москві Константинопольським Патріархатом.

ЩО ОБІЦЯНО І ЩО ОТРИМАНО

Тим часом бавнд-бруцькі владики, уклавши з власної ініціативи, без погодження з віруючими, угоду з Константинополем щодо переходу УПЦ в США під його юрисдикцію, намагалися довести православним громадам, що ці їхні дії є великим благом. В усякому разі, ці блага вони обіцяли на всіх перехрестях. Багато хто сприймав такі запевнення за чисту монету. Але мислячі патріоти ставили питання прагматично: що наші церковні провідники обіцяли нам, і що з цього ми отримали?
Спробуймо стати на їхню позицію і подивитись на все їхніми очима.
Отже, єпископи обіцяли:
1. Буде збережена існуюча конституційна (статутна) недоторканість (цілісність) та адміністративна незалежність УПЦ в США (Резолюція Митрополичої Ради від 03.02.1995 р.).
2. Стамбульська угода позитивно вплине на єдність Української Церкви в Україні, зміцнить Київський Престол як духовний осередок і Матір-Церкву усіх православних християн (Заява Ради Єпископів, Бавнд Брук, 02.04.1995 р.).
3. Буде збережена унікальна ідентичність, конституційна (статутна) цілісність та адмі-
ністративна незалежність Бавнд Бруку; нічого не буде змінено в структурі й адміністрації УПЦ в США (Заява Ради Єпископів, Бавнд Брук, 02.04.1995 р.).
Минув час, можна підбити бодай попередні підсумки. То що ж з обіцяного виконано? Аж нічого. Ось факти:
1. Замість визнання, УПЦ в США втратила незалежність (хоч до цього без будь-чийого визнання вона була незалежною), оскільки ієрархи погодились перетворити її в єпархію, підлеглу чужій церкві з осідком у Туреччині.
2. Бавнд-бруцькі ієрархи перестали бути ієрархами УПЦ в США, а стали натомість ієрархами Церкви Константинопольської. Причому добровільно. Той же Ф.Есточин у вже цитованому листі до Лисого від 11.06.97 р. відверто визнав: “Ми пішли до Вселенського Патріархату свідомо. Ніхто нас не примушував. З 12.03.1995 р. ми доброхіть стали єпископами і священиками Вселенського Престолу, підпорядковуючись його дисципліні та порядку”. При цьому ієрархи чудово розуміли, що в цьому “є певні реальності, яких не можна оминути, деякі обмеження, через які не можна переступити”, але які вони “погодились прийняти в договорі зі Стамбулом”.
3. Ці “певні реальності” та “деякі обмеження” варто розшифрувати. Вони – суттєві. Провід УПЦ в США, віддавшись Стамбулу, не тільки пожертвував незалежністю своєї Церкви, але й позбавив її соборноправності. Тепер навіть Собор скликати без дозволу Константинопольського Патріарха – зась. На обрання власних єпископів також треба отримати згоду Константинополя. Навіть в офіційних сторінках Вселенського Патріархату, що транслюються в електронній мережі Internet, роз’яснюється, що обрання ієрархів УПЦ в США належить до юрисдикції Варфоломея.
4. Що ж стосується твердження Бавнд Бруку, що угода зі Стамбулом зміцнить єдність Української Церкви та Київський Патріархат, то подальші події показали, що відбулося це з точністю до навпаки (див. вище).
Порівняння обіцяного і реального особливих коментарів не потребує. Патріоти у своєму зверненні з гіркотою констатують: бавнд-бруцькі владики, переманені Стамбулом, зрадили свою Церкву, якій вони присягали на вірність. Тепер вона стала часткою чужої церкви. І виникає ще одне, далеко не риторичне запитання: хто ж тепер має право на нерухомість та інше майно Бавнд Бруку і наших парафій? Ми?…

ТРИВОГА НАРОСТАЄ

Те що вчинили ієрархи Бавнд Бруку схвилювало багатьох православних. А їхні заміри закріпити власні дії ще й у церковному Статуті, викликали глибоку тривогу не тільки в опонентів, але й у їхніх прихильників. Характерні з огляду на це зауваження й пропозиції до проекту зміненого Статуту, надіслані доктором Анатолієм Лисим – членом Митрополичої Ради, офіційним представником Бавнд Бруку в Україні. Кого–кого, а його важко запідозрити в опозиції до бавнд-бруцьких владик. Але його також занепокоїв той факт, що запропонований Бавнд Бруком новий проект Статуту передбачає:
1. Деукраїнізацію Української Православної Церкви в США.
2. Применшення ролі і влади Собору, тобто влади парафіян, а збільшення ролі і влади єпископату, що означає перехід від соборноправної до синодальної Церкви.
Доктор Лисий підкреслює, що Українська Православна Церква, яка відродилась в Україні 1921 року і в якій наші корені, вважала своїм найблагороднішим покликанням виправити ту кількастолітню шкоду, яку Російська Церква, також православна, яка молиться тому ж Богові, заподіяла народу українському. Вбачаючи в існуванні незалежної Української Церкви небезпеку для свого панування над українськими душами, Російська Церква, як колись, так і тепер, продовжує проти неї боротьбу. І якщо ми хоч трохи себе вважаємо Українською Церквою (не за вивіскою і не за Статутом, а за самою душею і єством), то ми не повинні втікати ще далі від нашої Церкви в Україні, ховаючись за канони. Навпаки – маємо стати рядом з нею як будівничий українського національного духу, рушій і помічник нашого народу, який, нарешті, має посісти гідне його місце в історії.
Що ж до питання духовної влади, то соборноправність завжди була важливим християнським атрибутом будь-якої Церкви, яка визначає своєю прерогативою не служіння собі, а служіння народові і спасінню душі вірної Христові людини.
Далі доктор Лисий торкається конкретних пунктів проекту Статуту. На перше місце він ставить питання назви. Хто ми є і яка є наша Церква? Христова? Так. Православна? Так! Але українська чи американська? Наша Церква ніколи не була “релігійною організацією”, а була Церквою свого народу у цілім світі. Її призвання – спасіння бідних, гнаних, знедолених, нищених українських душ в Україні і по всьому світі сущих. Вони, ці українські душі, де тільки були, будували собори своїх душ, вкладаючи в них свої останні, мозолистими руками зароблені центи, аби ці собори були українськими для наступних поколінь. І наша Церква має залишитися духовною частиною великої Церкви Української, тобто нашої Матері, з лона якої вона вийшла у світ. І якщо це забудемо, тоді ми – великих прадідів правнуки погані!
Саме з цих причин не можна змінювати назву Українська Православна Церква в США на назву Українська Православна Церква США.
Друге принципове питання – питання соборноправності. Доктор Лисий пригадує, як у палких дискусіях після повернення з Царгороду владики запевняли парафіян, що наша Церква залишається, як і перед цим, незалежною і соборноправною. Це твердилося і членам делегації ще в Царгороді-Істамбулі, в готелі, в літаку та на аеродромах при поверненні додому. Твердилось і після того. Чому ж пропонується змінити це дороге кожному українцю означення? Невже треба відкидати історичні атрибути нашої Церкви, освячені кров’ю наших попередників – митрополитів, єпископів, священиків і мільйонів вірних?
Тому у Статуті треба чітко утвердити, що наша Церква утримує свою власну організаційну структуру, адміністративну незалежність і соборноправність та в сучасну пору тимчасово – до визнання світовим Православієм Українського Патріархату в Україні – перебуває під духовним омофором Вселенського Константинопольського Патріарха.
Найвищим законодавчим органом УПЦ в США, – наполягає д-р Лисий, – був, є і повинен залишитись Церковний Собор. Не можна відриватися від духу нашої традиційно соборноправної Церкви і перетворювати її на синодальну, в якій анулюється голос парафіян, чим управління зводиться до подоби Російської Церкви.
Ціла низка слушних зауваг і пропозицій Анатолія Лисого стосується проблем церковного управління, демократії під час Соборів, добору кадрів священиків. Але пильне око автора помічає ті формулювання в проекті Статуту, які посилюють владу єпископату і зводять нанівець думку і волю віруючих. Такі положення (як у параграфі 5) нагадують докторові Лисому кріпацтво, яке має навіки закріпити парафії за Бавнд Бруком. На його думку, парафія буде належати до УПЦ в США тоді, коли ця Церква релігійно, ідейно, духовно, національно, традиційно відповідатиме бажанню її членів. Інакше триватиме процес деукраїнізації, розпочатий деякими єпископами, і зупинити його буде неможливо. Тому доктор пропонує чітко і однозначно: надати парафіям право виходу з УПЦ в США за рішенням 2/3 голосів повноправних парафіян.
Закінчує Анатолій Лисий свого листа промовистим застереженням: “Мусимо оминати будь-які абстракції, як, наприклад, абсолютне християнство, яке не визнає націй. Такий погляд на християнство поширюється в Україні Російською Церквою. Зрештою, якщо свою Церкву мають росіяни, англійці, поляки, німці й інші, то чому ми, українці, не можемо мати також своєї національної Церкви? Раби ми чи що?”.
Роздуми слушні, а запитання риторичні. Вони адресовані керівникам Бавнд Бруку: хай поміркують, що сказати на це своїм віруючим.
Я ж свідомо переказав майже дослівно зміст звернення Анатолія Лисого до Статутної комісії УПЦ в США. Якщо вже його, людину грамотну, ерудовану і палкого адепта Бавнд Бруку, було введено в оману щодо приєднання до Стамбулу, то що вже й казати про звичайних парафіян? І коли вже він, прихильник такого єднання, замислившись, збагнув до чого йдеться, то іншим і Бог велів. Із того розмаїття документів і свідчень щодо переходу Бавнд Бруку під руку Стамбула, які я маю, ніде так не викрито справжню мету цього кроку з такою глибиною, як у заувагах і пропозиціях доктора Лисого.

ЛИС ВИЛЯЄ ХВОСТОМ, КОЛИ ЗАМІТАЄ СЛІДИ

Можна тільки поспівчувати владикам Бавнд Бруку, а головно – основному призвідцю переходу під руку Стамбулу архієпископові Антонієві: дуже важко узгодити власну проукраїнську лексику з відвертими антиукраїнськими заявами Вселенського Патріарха, які вже цитувалися. Тут, як кажуть, зовсім не стикується. Факти – вперта річ: неможливо заперечити існування ганебного протоколу №937, де зафіксовані реверанси Варфоломея перед Алексієм, і де викривається позиція самих “новоприйнятих” бавнд-бруцьких владик, які тепер мають танцювати під константинопольсько-московську дудку. Саме на ці факти й посилаються делегати 18-ти парафій у зверненні до 15-го Собору.
Та якщо їх не можна заперечити, то можна спробувати дезавуювати. Найяскравіше це виявилося у так званому “вінніпезькому листі” від 14.06.1998 року, підписаного вісьмома ієрархами. Взявши на озброєння оманливу лексику, автори, зокрема, рішуче стверджують: “Ми ще раз категорично заявляємо, що ніхто з присутніх сьогодні тут ієрархів не був зобов’язаний будь-ким відмовитись від загальновідомого стремління всієї Церкви поза Україною до встановлення в Україні Автокефальної Церкви”.
Сильно звучить, чи не так? І чого від нас ще хочете – ніхто не був зобов’язаний… Але ж не це цікавить віруючих – зобов’язував їх хто-небудь чи ні, – а те, як владики ставляться до, тепер уже свого, першоієрарха Варфоломея, який саме і не визнає Української Автокефальної Церкви, а визнає Московську Церкву в Україні, про що й заявив відкрито. Тут треба визначатися: або мовчите, отже, згодні з Варфоломеєм; або незгодні – тоді відмежовуєтеся.
Мовчать з цього приводу владики аж цілих три роки. Ніхто з них не спростував змісту протоколу №937, який з’явився на світ Божий ще 11 липня 1995 року і був оприлюднений в “Журналі Східних Церков”. Але й достовірність його ніхто не підтвердив також. Виляють владики: хочуть, щоб і вівці (парафіяни) були цілі, і вовки (Алексій з Варфоломеєм) були ситі. Але ж такого не буває – щось одне…
Друге, що надзвичайно турбує авторів звернення – це те, що резолюції “схвалення” так званих “Пунктів Згоди” з Константинополем, що їх ухвалив попередній 14-ий Собор, були базовані на резолюціях Митрополичої Ради, а не на самому документі. Резолюція від 3 лютого 1995 року була прийнята на усний звіт ієрархів про поїздку до Стамбулу. А резолюція від 26 серпня 1995 року стверджує, що попередня резолюція (3 лютого) є “ключовим документом” у цій справі. Але резолюція від 3 лютого, доводять автори звернення до Собору, не має нічого спільного з “ Пунктами Згоди”, а “Пункти Згоди” не мають нічого спільного з тим, “що нам говорилося”. Іншими словами, рішення 14-го Собору видавали бажане за дійсне, були своєрідними контр-пропозиціями заднім числом Патріарху Варфоломею щодо змін “Пунктів Згоди”. Звичайно, Варфоломей проігнорував це рішення 14-го Собору, що й продемонстрував своїми заявами в Одесі.
А владики переконують, що 14-й Собор схвалив їхні кроки (справді рішення Собору, як і згадувані резолюції, кришталево чисті, оскільки наполягають на незмінності Статуту УПЦ в США). І поширюють владики неправдиву інформацію, що нібито парафії “відлучаються” від Бавнд Бруку. Тому автори звернення до 15-го Собору цілком слушно наголошують:
“Ми всі члени однієї Української Православної Церкви. Це та сама Церква, якій наші єпископи і священики присягали на вірність і якій вони десятиліттями служили. Фактично, можна сказати, що це вони, наші єпископи, відійшли від нашої і “їхньої” Церкви, склавши присягу на службу Істамбулу. Це вони – схизматики. Сидячи у Бавнд Бруку – святині Української Церкви – і керуючи нами як єпископи чужої церкви, вони переконують нас у тому, що ми опинимось в “духовній небезпеці”, якщо молитимемось за нашу Церкву… І кажуть нам, що минуле було міфом.
Як же в такому разі архієпископ Антоній міг висуватись на Патріарха нашої Церкви в Києві?”
Тому й виникає серйозне запитання, підкреслюють автори звернення: чи наші керівники десятиліттями служили Церкві з відкритими серцями, чи фальшивили, вичікуючи, коли помре Патріарх Мстислав, щоб проводити те, що було задумано ними давно?
Я не можу дати відповідь на це запитання – її мають дати ті, хто добре знає бавнд-бруцьких владик, їхню натуру, їхні дії, які підверджують чи заперечують їхню щирість і патріотизм. Але я закінчую цей розділ саме цим запитанням, бо доводилось його чути на кожному кроці під час поїздки по Америці.