Коли Іван Буртик ще у Києві, викладаючи план поїздки до Казахстану, сказав, що в Астані нас зустріне священик отець Василій і відвезе на авто до Караганди, мені уявлявся такий собі літній, статечний чоловік, можливо навіть сивий, бо мав би бути в літах і умудрений досвідом. Це уявлення, можливо, викликане поширеним стереотипом сприйняття священнослужителів, серед яких з цілком зрозумілих причин висока питома вага старших людей, а, можливо, і під дією слів самого Буртика: він вимовляв ім’я священика з підкресленою повагою, як шанобливо називають зазвичай людей літніх. Зустріла ж нас молода людина, юнацької статури, по-спортивному струнка, вишукано інтелігентна. Ніщо не нагадувало в ній священика, хіба що невелика, акуратно підстрижена клиноподібна чорнява борідка та проникливий погляд уважних очей, що випромінював готовність збагнути співрозмовника і при потребі прийти на допомогу.
Щоднини спілкуючись з Василем Говерою під час перебування в Караганді, я переконався, що він справді не вкладається у звичні рамки стереотипного уявлення про священика. Передусім, я сказав би, умінням бути сучасним, іти в ногу з досягненнями прогресу. Суть навіть не в тому, що він здобув європейську освіту, закінчивши духовну семінарію при Католицькому університеті в Любліні (Польща), а потім і богословський факультет цього університету та захистив магістерську роботу. І не в тому, що він, окрім рідної української мови, вільно володіє польською, може спілкуватися англійською та італійською, розуміє російську, і, звичайно, це дає йому змогу читати багато оригінальної, не тільки богословської, літератури. Не приховаю, що був приємно вражений, дізнавшись, що отець Василій опанував комп’ютерну премудрість, сам набирає і редагує засновану ним же газету “Вісник української греко-католицької парафії Покрови Пресвятої Богородиці”, добре орієнтується в Інтернеті, за допомогою електронної пошти листується мало не з усім світом. Забігаючи наперед, зазначу, що приїхавши до Києва та увімкнувши свого комп’ютера, з радісним подивуванням виявив у своїй електронній поштовій скриньці листа від Василя Говери та його ж замітку для преси про наше перебування в Караганді. Я відразу ж відписав і з того часу ми підтримуємо зв’язок за допомогою всесвітніх комп’ютерних мереж, які дають змогу у лічені секунди долати відстані у тисячі й тисячі кілометрів.
Навряд чи вдалося б мені стільки дізнатися про Казахстан, стільки побачити в Караганді й околицях, познайомитись із стількома цікавими людьми, якби не Василь Говера, який практично всі дні нашого перебування тут присвятив гостям. Об’їжджаючи разом з ним у його авто велике, надзвичайно розкидане промислове місто, подорожуючи по навколишніх селах, слухаючи його цікаві розповіді і вичерпні відповіді на мої запитання, я намагався відповісти на запитання: яка все-таки сила привела цю молоду, освічену, інтелігентну людину у цей далекий, незатишний, суворий край? При його розумі та здібностях міг би влаштуватись десь у Європі, де впорядкованіший побут, де ширше коло однодумців для спілкування, де більші можливості задовольнити свої культурні і, що казати, духовні потреби. Раніше це були місця для покарання інакомислячих, для заслання тих, чиє перебування в цивілізованіших центрах було небажаним. Це робилося свідомо і продумано: для того, щоб вибити національний ґрунт з-під ніг патріотів, кинути їх у чуже середовище і в ньому потопити ту велику і непереборну жагу зробити все для щастя свого народу, вибороти свою незалежну державу, яку лайливо називали “українським буржуазним націоналізмом”.
Василя Говеру ніхто сюди ні за яку провину не посилав – він попросився сам. Щоб відповісти на запитання, чому він на це зважився, треба знати його характер і те середовище, в якому він формувався.
Василь народився 1972 року на Івано-Франківщині. Його батько Ярослав маленьким хлопчиком був вивезений 1947 року разом з його мамою та сестрами на поселення до Караганди. Тут вони перебували до 1961 року, і, як тільки з’явилась найменша можливість повернутись на материзну, залишили казахську землю. Ярослав повернувся в Україну дорослою людиною і невдовзі одружився. У молодій сім’ї народилося четверо синів, найменшого з яких назвали Василем.
Мати Марія була дуже набожною. Вона успішно закінчила школу і вступила до педагогічного інституту, але змушена була залишити навчання, оскільки не могла примиритися з атеїзмом, який тоді був невід’ємною складовою комуністичної ідеології. Дітей вона виховувала в патріотичному дусі, розповідаючи їм правдиву історію українського народу, про його одвічну боротьбу за свою державність, про вояків Української Повстанської армії, про те, чому їхній батько Ярослав зі своєю мамою та сестрами 14 років провели в далеких казахських степах.
Василеві було вісім років, коли мама вперше повела його до Української греко-католицької церкви, яка працювала в глибокому підпіллі. Церковні відправи служилися на приватних квартирах з дотриманням суворої конспірації, бо, якби дізналась про це влада, то по голівці не погладила б ні священика, ні віруючих. Люди в західній Україні не були вражені вірусом безбожності, як в Україні східній, в якій більшовизм запанував набагато раніше. Але відчувався брак духовних пастирів. Тому у Львові, знову ж таки підпільно, було відкрито духовну семінарію. До речі, два старші Василеві брати навчалися в цій семінарії. Та тільки 1990 року під час демократизації, викликаної горбачовською “перестройкою”, коли вже зажевріло світло майбутньої незалежності, брати були рукоположені на священиків і стали відправляти богослужіння.
Василеві поталанило більше – його юнацькі роки випали на період здобуття Україною незалежності і він зміг навчатися в Любліні. Він знав – і це його надзвичайно тішило, – що свого часу на кафедрі філософії Католицького університету, де йому випало навчатися, викладав етику Кароль Войтило, майбутній Папа Римський Іван Павло ІІ. Це ще більше утверджувало хлопця в правильності обраного шляху.
По закінченні навчання Василь повернувся в Україну, де був висвячений на диякона і направлений до праці до Львівської архиєпархії Української греко-католицької церкви. Почувши, що єпископ Василій Медвіт вирушає до Казахстану, Говеру ніби струмом пройняло: він насмілився підійти до владики і попросити взяти його з собою. Він наслухався від батька про ті далекі степи і якась незбагненна сила потягнула його в краї юності свого батька.
За місяць перебування в Караганді гості з України зустрічалися з віруючими, придивлялися до їхнього життя, разом з ними відзначали релігійні свята. Василь дізнався, що в казахстанських концентраційних таборах відбувало покарання і загинуло чимало церковних діячів. Серед них був і один з найвідоміших тоді єпископів, соратник митрополита Андрія Шептицького Никита Будка. Його було заарештовано ще до формального розгрому УГКЦ. Звинуваченого в тому, що він викладав у підпільній семінарії та відправляв панахиду жертвам більшовицького терору і, звичайно ж, у тому, що виступав за самостійну Україну, єпископа Будку засудили на п’ять років таборів. Через три роки єпископ помер на 62-му році життя “від серцевого нападу”. Найприкріше Василя Говеру вразило, що ніхто не відає навіть, де його могила – вдалося дізнатися тільки, що на одному з кладовищ КарЛагу біля села Каражар.
Побачив Говера під час першої поїздки з єпископом Василієм, як бракує віруючим українцям в Караганді душепастирської опіки – так сталося, що парафія тут залишилась без священика. Віруючі просили єпископа допомогти вирішити цю проблему. Тож у Василя Говери вагань не було: після того як владика Василій у березні 1997 року рукоположив його у священницький сан в архикафедральному соборі св. Юра у Львові, отець Василій став ладнатися в далеку дорогу. Через місяць він був уже на місці, в Караганді.
Все це, про що я довідався з різних джерел, дало відповідь на запитання: чому Василь Говера опинився в Казахстані. Інакше він не міг – він відчув покликання бути там, де мучився його батько, серед тих людей, які змушені й досі жити в тих краях, ділити з ними радощі і незгоди, допомагати долати труднощі, утверджувати віру в їхніх душах. Останню ж крапку в моїх роздумах про карагандинського священика поставило Василеве кредо, висловлене в інтерв’ю газеті “Українські новини”:
“Найперше, найважливіше для всіх нас – залишатися українцями, куди б не закинула нас доля, берегти культуру, традиції, віковічні цінності, які ми отримали від пращурів. Щоб пронести гордо ім’я українця та України – сьогодні незалежної держави – через усе життя, де б не проживали”.
Що це не для красного слівця сказано, Василь Говера доводить своїм повсякденним життям.

Казахстан: релІгІйно-конфесІйна
картина

Духовне життя Казахстану в релігійному сенсі відроджується з початком проголошення незалежності. В Радянському Союзі, як відомо, провідною ідеологічною догмою був войовничий атеїзм. Якщо влада й терпіла якусь релігійну конфесію, то тільки ту, яка їй більшою чи меншою мірою прислужувала.
За офіційною статистикою, на 1 січня 1996 року в республіці функціонувало 1503 релігійних об’єднання і громади, які належали до 30-ти конфесій і домінацій. Серед них можна зустріти послідовників найголовніших світових релігій: ісламу, християнства (православ’я, католицизму, протестантських течій), будизму, індуїзму, юдаїзму тощо.
Важливе місце в релігійному спектрі посідає іслам суннітського спрямування та російське православне християнство – на їхню частку припадає майже 60 відсотків усіх зареєстрованих об’єднань і переважна більшість віруючих.
Якщо московська церква займала тут провідні позиції ще з радянських часів, то мусульманство стало бурхливо розвиватися від проголошення незалежності. Так, кількість мусульманських громад за цей час зросла в 13 разів і 1995 року досягла 600. За даними Духовного управління мусульман, створеного 1990 року, в Казахстані тепер нараховується близько 11 млн. мусульман 24 національностей.
Української православної церкви як такої не існує, хоча віруючі є. Сюди пробилася, як ми вже знаємо, тільки Українська греко-католицька церква: дві громади створені у Караганді, по одній в Павлодарі та Астані. Священнослужителів бракує, тому до віруючих в інші міста наїжджають священики з Караганди.
Православні українці, як правило, або моляться вдома, або відвідують греко-католицький храм, де їх радо приймають.

Перша греко-католицька громада в Казахстані була зареєстрована 1994 року. На той час вона не мала ні свого храму, ні священика. І тільки 1997 року за сприяння німецької благодійної організації “Реновабіс” було зведено невелику дерев’яну церкву, яка за архітектурою нагадує німецьку кірху. Розташована вона в зручному місці, майже у центрі міста, але вже на сьогоднішню громаду замала – на великдень тут збирається до 500 віруючих, а вмістити вона може ледь четверту частину. Тому у такі свята, та ще коли тепла погода, люди гуртуються на подвір’ї, навколо храму. Тому у висілку Караганди Майкодук створено ще одну громаду, своєрідну філію громади Покрови Пресвятої Богородиці, куди час від часу навідуються священики Василь Говера та Відал Климчук. Майкодук, хоч і звучить по-тюркськи, але, як запевняють, ця назва українського походження, хоча етимологію слова ніхто не зміг пояснити, і живуть тут переважно українці. В Казахстані чимало суто українських населених пунктів, про що засвідчують і їхні назви: Чернігівка, Богданівка, Харківка тощо.
Отець Василій прибув до Караганди весною 1997 року, і церква зводилась на його очах та при його участі. То був перший храм Української греко-католицької церкви поза межами України не тільки в Казахстані, а й в усій Співдружності Незалежних Держав (СНД). Люди задоволені – є кому донести слово Боже, у молитовному єднанні стають дружніші. Священики ж намагаються якнайповніше задовольнити духовні потреби парафіян. Щоправда, доводиться долати мовну проблему: річ у тім, що української багато хто, надто молодь, не знає, як і старослов’янської – усіх привчили до російської. Тому священикам доводиться потроху використовувати “общєпонятний язик” і поступово привчати до української мови.
Отцю Василію стало набагато легше, коли прибув помічник – місіонер з Бразилії отець Відал Климчук. Він старший віком – народився 1946 року в Бразилії, в українській родині із західної України. У сім’ї було 11 душ, троє померли від дитячих хвороб, семеро братів і сестер живуть у Бразилії.
Навчався в семінарії у Куритибі, більшість семінаристів – сини фермерів, як правило, моноетнічних українців. По закінченні навчання отримав сан священика, викладав у малій семінарії в Прудентополісі і щонеділі виїжджав до віруючих у поселення. В Бразилії нараховується 24 парафії, які об’єднують 180 церков.
Отець Відал, високий, аскетичного складу чоловік, хоч і з акцентом, але охоче говорить по-українськи. Він поліглот – володіє вісьмома мовами, з них недосконало знає тільки російську, – але службу править рідною, українською. Як і Говера, Климчук високоосвічена людина: вчився в Римі у Францисканському університеті, потім викладав португальську в семінарії, працював за фахом у Великій Британії.
Про Казахстан вперше дізнався з книги, яка так і називалась “Розкажу вам про Казахстан”. Авторка, колишня каторжанка, якій вдалося вирватися до Америки, розкривала правду про більшовицькі концтабори. Книжка запала в душу священикові. І коли владика Єфрем, прибувши із засідання синоду з України, розповів, яку гостру потребу в душпастирях мають українці в Казахстані, і запитав, хто хотів би туди поїхати, першим зголосився о.Відал. І не шкодує, бо відчуває, що потрібен тут людям.
– Дуже суворий край, – ділиться враженнями
о. Відал. – Насичений горем і терпінням. З одного боку – злоба і несправедливість, з другого – невинні жертви, страждання, табори… Одним заспокоюю себе: і тут земля Божа, і тутешнім людям, можливо, більше, ніж деінде, потрібне слово Господнє.
Отак і служать Богові і людям у степах безкраїх, ладячи поміж собою, два українці: один з далекої України, другий – ще з дальшої Бразилії. Обидва впевнені, що роблять тут українську справу.