Наше перебування в Казахстані, без перебільшення можна сказати, проходило під знаком зловісної абревіатури ГУЛагу. І це зрозуміло. Казахстан був значною частиною тієї страшної гігантської машини, створеної більшовизмом для винищення інакомислячих, яка з легкої руки Олександра Солженіцина дістала назву “Архіпелаг Гулаг”. Караганда була своєрідною столицею численних концентраційних таборів, розкиданих по всій території республіки; в ній не з власної волі осіло чимало колишніх політв’язнів, частка українців серед них значна, оскільки табори були переповнені нашими земляками. Та й зупинилися ми у Петра Буртика, який пройшов крізь це пекло. До всього ще й священик Василь Говера, який нами опікувався, наполегливо розшукуючи могилу відомого єпископа Никити Будки, немало відміряв кілометрів слідами ГУЛагу, вивчаючи документи і розпитуючи очевидців, був незамінним гідом. Він був, як кажуть, у темі, і без його допомоги було б неможливо побувати в стількох місцях і стільки побачити за такий короткий термін.

Казахстан: довiдка про ГУЛаг

ГУЛаг – абревіатура з російської назви “Главное Управление Лагерей” (“Головне Управління Таборів”) – маються на увазі концентраційні табори для “ворогів народу”, які широко застосовувались в радянській імперії для нейтралізації опонентів ще задовго до сумнозвісної нацистської практики.
Дехто й нині робить спроби звинуватити в цьому виключно Сталіна. Та не в одному Сталіні справа – винна система в цілому. І в “Архіпелазі Гулаг” Солженіцина, і у виданій 1999 року монографії Сергія Білоконя “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР”, і в працях інших авторів документально доведено, що авторство винаходу концентраційних таборів для інакше мислячих належить особисто “вождеві світового пролетаріату”. Ще в липні 1918 року (на 9-му місяці по жовтневому перевороті!) з’являється на світ Божий “Врємєнная інструкція о лішенії свободи”, яка передбачає обов’язкове залучення в’язнів до фізичної праці. А в серпні цього ж року у телеграмі Євгенії Бош у Пензу, де не могли швидко придушити селянське повстання проти більшовиків, особисто Ленін дає чітку вказівку: “Сомнитєльних запєрєть в концентраціонний лагєрь внє города”. У вересні виходить зловісний декрет Раднаркому про червоний терор, який “узаконює” масове винищення всіх, хто не згодний з більшовицькою владою.
Ідея таборів реалізується з блискавичною швидкістю: вже 1920 року нараховувалось 84 табори в Російській Радянській Федеративній Соціалістичній Республіці та плюс 43 губернських. А 1923 року у 355 таборах відбувало покарання понад 68 тисяч противників режиму. За Сталіна ж розпочата справа досягла апогею, під неї було підведено економічну основу (дармовий труд в’язнів для побудови “світлого майбутнього”), створено величезний архіпелаг концентраційних таборів, розгалужену їхню мережу на всій 1/6 частині суші, яку займав Радянський Союз. В усі кінці країни, “гдє так вольно дишіт чєловєк”, пихтіли паротяги, буксируючи т.з. червоні ешелони (символічна назва, походить від червоного кольору телячих вагонів), битком набиті “ворогами народу”. Після тортур і осудження трійками політичних арештантів заганяли у ці телячі вагони, де вони, як образно пише О.Солженіцин, були затиснуті “у кліщах між холодом і голодом, між спрагою і страхом, між блатарями і конвоєм”. Подорож по сибірсько-казахстанських просторах для багатьох була останньою: до місця призначення привозили один, а то й два вагони трупів.
У тридцяті – сорокові роки мережа системи
ГУЛагу набула широкого розгалуження. За підрахунками Солженіцина, одночасно в системі
 ГУЛагу перебувало понад 12 млн. в’язнів, з них половина – політичні.
Важко навіть уявити, які це були гігантські жорна, що перемелювали людські життя. Через концентраційні табори пропущено значну частину населення, яку фактично було перетворено на рабів. Мільйони загинули від непосильної праці, від голоду, холоду та нелюдських знущань.

Отець Василій разом з отцем Відалом допиталися у старожилів села Каражар, де був табірний цвинтар, на якому, як випливало з розслідування, був похований єпископ. Такі тривалі пошуки пояснюються тим, що сталінські кати ретельно приховували сліди своїх злочинів. Як пише О.Солженіцин у своїй відомій праці “Архіпелаг Гулаг”, на кладовищі табору в Кінґірі спочатку ставили на могильних горбках стовпці з інвентаризаційними номерами померлих в’язнів, та коли там почали з’являтися вільні, розшукуючи могили свої рідних, начальник табору наказав бульдозером зрівняти могили з землею.
Цвинтар у селі Каражар як такий також не зберігся – на тому місці поставили свиноферму, що зайвий раз засвідчує аморальність і цинізм комуністичної тоталітарної системи.
– На жаль, – журився Говера, – ми не зможемо побувати в Кінґірі, бо це понад тисячу кілометрів звідси і ми не маємо ні часу, ні ресурсів для такої поїздки. А от на гулагівське кладовище біля Спаського обов’язково заглянемо.
– Ось ще де варто побувати, так це в Долинці, – підключився до розмови Іван Буртик. – Там збереглося приміщення управління КарЛагу – це диво варто побачити…
Табір у Кінґірі, напевно, найвідоміший серед усіх казахстанських таборів. Світову пресу, коли стало можливим, облетіли подробиці мужнього повстання кінґірських в’язнів 1954 року, яке тривало 40 днів, але було жорстоко придушене танками. І це вже – після смерті Сталіна та арешту й розстрілу Берії!
Олександр Солженіцин, на долю якого випало відбувати покарання в кількох казахстанських таборах, згадує у своєму знаменитому творі, за який, власне удостоєний Нобелівської премії (і цілком заслужено) і Павлоград, і Спаське, і Джезказган, і Караганду, й Екібастуз. Та найчастіше зустрічається Кінґір – до того ж глава 12-та п’ятої частини книги – “Сорок днів Кінґіру” – повністю присвячена цьому повстанню.
До честі письменника, він у своїй книзі, яку писав поза межами СРСР, демократично відстоював право українців на їхнє власне національне життя. Він, поспілкувавшись по таборах із українцями – такими ж, як сам, зеками (від російського – заключённый), – риторично запитує:
“Ну, чому нас так дратує український націоналізм, бажання наших братів говорити і дітей виховувати, і вивіски писати своєю мовою? …Чому нас так дратує їхнє бажання відділитися? Нам жаль одеських пляжів? Черкаських фруктів?.. (тут і далі подається в моєму перекладі. – В.К.)
І далі:
“Тупнути ногою і гримнути “моє!” – найпростіше. Набагато важче сказати: “хто хоче жити – живіть!..”
З Україною буде надзвичайно боляче. Та треба знати їхнє напруження тепер. Якщо вже не владналося за віки – значить, випало виявити здоровий глузд нам. Ми зобов’язані залишити вирішення на їхній розсуд – федералістів чи сепаратистів, хто там у них кого переконає. Не поступитись – безумство і жорстокість 3”.
Де ж подівся колишній демократ і гуманіст Солженіцин пізніше, коли зібрався реімігрувати назад, на батьківщину, і оприлюднив трактат “Как нам обустроить Россию?”, в якому уже дивиться на Україну з позиції “старшого брата”, себто затятого великодержавного шовініста, і не уявляє собі України інакше, як у складі Росії?
Та хай залишається ця дивна метаморфоза на сумлінні письменника. У книзі ж своїй, як істинний художник, він зумів піднестися над суб’єктивізмом, оцінити прагнення українців мати свою національну державу з гуманістичних позицій, подати її правдиву панораму комуністичної епохи. У жодних спогадах, трактатах, публіцистичних і художніх книгах на цю тему не бачимо такої широкої, всебічної, об’єктивної картини життя архіпелагу Гулаг – цієї ракової пухлини комуністичного суспільства, – яку подав Олександр Солженіцин. Проникливо виписана, зокрема, глава про повстання в Кінґірі.
Вияв будь-якої непокори в нелюдських табірних умовах вважався надзвичайною подією й карався з усією суворістю. І все ж таки час від часу траплялися страйки, голодування, інші форми протесту в різних таборах. Однак такого масового, дружного й тривалого виступу, як навесні – на початку літа 1954-го не спостерігалося за всю історію ГУЛагу. І, що було несподіванкою для гулагівського начальства, політичним в’язням удалося домовитись з кримінальними, з якими була вічна війна, і виступити солідарно.
Після краху Берії його відомство, щоб довести власну необхідність, свідомо провокувало безпорядки в таборах, посилюючи жорстокість і знущання над зеками. Кінґірські конвої безпричинно стріляли по невинних. Дівчину Ліду, як описує Солженіцин, забито тільки за те, що повісила сушити панчохи на передзоннику. Старого китайця конвоїр підкликав до вишки, кинув йому пачку махорки біля самого передзонника, а коли той нахилився взяти, застрелив. Та останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння, став випадок з “євангелістом”, який майже відбув свою десятирічку – 9 років і 9 місяців відсидів. Він вийшов зі своєї робочої будки біля передзонника до вітру – у цей час був застрелений з вишки. Конвоїри поспішно прибігли, щоб перетягнути труп ближче до передзонника, ніби він його порушив, але зеки не втримались, схопились за кирки й лопати і відігнали убивць.
Солженіцин ретельно змальовує всі етапи повстання – від зав’язки до трагічного фіналу, показує внутрішні суперечності серед в’язнів, переговори з гулагівським начальством – місцевим і московським – аж до підлої кривавої розправи. На світанку 25 червня над табором повісили ракети на парашутах, літаки низько, на бриючому польоті пройшли над бараками, з усіх боків на табір рушили танки – перед цим для маскування кілька днів ревіли бульдозери, присипляючи пильність зеків. Ось як цю картину подає письменник:
“Танки давили всіх, хто траплявся на шляху (киянку Аллу Пресман гусеницею переїхали по животу). Танки наїжджали на ґаночки бараків, давили там (естонок Інґрід Ківі і Махлапу). Танки притирались до стін бараків і давили тих, хто виснув там, рятуючись від траків. Семен Рак зі своєю дівчиною, обнявшись, кинулись під танк і покінчили так. Танки вминались під дощані стіни бараків і навіть били всередину бараків холостими гарматними пострілами. Згадує Фаїна Епштейн: як уві сні відвалився куток бараку, і навскіс по ньому, по живих тілах, пройшов танк; жінки схоплювались, метались; за танком йшла вантажівка, і напіводягнених жінок туди кидали4”.
Убитих і покалічених було понад 700. Поранених не було де розміщати, то возили в міську лікарню. Пустили чутку нібито війська стріляли холостими патронами, а вбивали один одного зеки самі. Копати могили цього разу не поставили, як звикле, в’язнів (щоб уникнути зайвого розголошення); це зробили силами військ. Чоловік з триста закопали в зоні, а решту – десь у степу.
Іван Буртик, коли побував у Кінґірі та дізнався про подробиці трагедії, був настільки приголомшений, що не знаходив собі місця. Приїхавши додому, у США, він розповідав про це в українських громадах, писав у газетах. Він привіз з собою відеозапис двосерійного художнього фільму про кінґірську трагедію, знятого чи то в Казахстані, чи то в Узбекистані. На жаль, цей фільм не був показаний на жодному з російських телеканалів. Буртик демонстрував його, де тільки міг, в Америці. Копію передав в одну з патріотичних організацій України – але фільм не тільки не потрапив на телебачення, а й зник! Навіть сліду його не вдалося віднайти.
Виступив з пропозицією зібрати кошти і спорудити пам’ятник невинно убієним. Його активно підтримали в Америці, кошти були зібрані і пам’ятник поставлено. На чорному граніті під білим хрестом викарбувано:

“Синам і дочкам України, закатованим в Кінґірі.
Вас пам’ятають в Божім мирі.
Слава героям!
Пожертви з США: члени УККА, ООЧСУ і СУМу”

– Шкода, що цього разу не вдасться побувати в Кінґірі і побачити пам’ятник навіч, – щиро жалкує Іван Буртик. – Що ж, доведеться відкласти до іншого разу…
У цьому відношенні Василь Говера має перевагу: за місяць до нашого приїзду, 26 червня 1999 року, якраз на 45-ту річницю кривавої розправи над беззбройними політв’язнями, він їздив у Кінґір, де відслужив панахиду та освятив пам’ятник.
– Так, мав честь, – підтверджує з гордістю отець Василій. – А тепер їдемо до Спаського.
Вибираємося за місто, переїжджаємо місток через невеличку річечку – і вже в степу. За кілька кілометрів від Караганди стоїть будка, схожа на наші пости державтоінспекції, але зверху вивіска: “Митниця”.
Дивуюся: що за митниця, адже це не міжнародний аеропорт, і до держкордону тисячі кілометрів?.. Василь Говера робить спробу розтлумачити, що це внутрішня митниця, таких в Казахстані чимало, але й сам толком пояснити її функції не може. Тому по дорозі назад я прошу зупинити машину біля митниці і підходжу до хлопців у формі. Ті підозріло промацують мене поглядами. Якомога ввічливіше запитую:
– Даруйте, я журналіст з України. Мене цікавить, які функції виконує митниця тут, де немає кордону і ніхто за рубіж та звідти не прямує?
– Ваші документи? – запитливо звів брови лейтенант у зеленому кашкеті.
– О, вони в машині, у піджаку, – я вибачливо провів руками по сорочці, чим викликав ще більшу підозріливість. – Зараз принесу.
Коли я приніс журналістське посвідчення, офіцер, пильно вивчивши його, помітно пом’якшив тон:
– Ми контролюємо внутрішні і міжнародні транзитні перевезення, щоб запобігти контрабанді товарів, особливо таких, як алкогольні та тютюнові вироби. Ну, й наркотики.
– Наркотики? – здивовано перепитав я. – Буває й таке?
– Ще й як буває, – запевнив офіцер. І додав з неприхованою гордістю, – ось і недавно, перед вами, затримали двох з наркотиками… – про подробиці цієї операції він відмовився повідомити.
Я попрощався, подякувавши за інформацію: служба є служба.
Спаське не далеко від митниці. Праворуч від дороги – військове містечко, що дісталося від Радянського Союзу. Туди в’їзд заборонений, видніються якісь приземкуваті приміщення за дощаним тином, за ними – рядами танки; їх чимало, до сотні, може й більше, та невідомо, справна чи недіюча ця стальна потуга. Ліворуч, на пагорбі – величезне кладовище – на око площею до сотні гектарів – обнесене невисокою металевою огорожею. Власне, могильних горбків тут не видно, все розрівняно і затягнуто зниділим степовим різнотрав’ям. З низинного краю рядами поставлені пам’ятники, по всьому простору розкидані трійцями невигадливі залізні хрести. А на самій горі височить, також металевий, багатометровий хрест.
Цей цвинтар виявлено недавно і випадково. Те, що він існував, було відомо, але не знали в якій саме місцині. Тому, коли в одному місці дощовими водами вимило кілька черепів, почали досліджувати. Виявилось – братські могили політв’язнів. Загрібали мертвих, складаючи штабелями у вириті бульдозером траншеї. Такі траншеї – на всій багатогектарній ділянці степу. Сотні траншей, тисячі й тисячі жертв.
Як і всі табори, Спаський не був винятком з правил: ті ж порядки, що й скрізь, та ж жорстокість і знущання, ті ж нелюдські умови утримання в’язнів. Як і скрізь, людей убивали за найменшу провину, хто не витримував страждань, накладав на себе руки сам, ті, що духом міцніші, та тілом хирляві, мерли самі, як мухи. До того ж у Спаському був великий шпиталь для зеків, куди звозили хворих також з інших таборів. Отже, похоронщикам роботи не бракувало. Тому й кладовище тут одне з найбільших серед відомих. До того ж, інтернаціональне – в’язні з багатьох країн знайшли тут вічний притулок. Комуністичний інтернаціоналізм, так би мовити, в дії.
Коли про кладовище стало широко відомо, сюди стали приїжджати представники зарубіжжя – розшукувати могили своїх співгромадян, замучених комуністичним режимом. За документами, які стали доступними, можна було з’ясувати – були такі в таборі. А от могили їхні не всім вдавалося виявити – вони ж бо зрівняні з землею і жодних позначок не лишилось. Здається, тільки японці за будовою черепа викопаних кістяків розшукали останки кількох безіменних співвітчизників.
Звичайно, кожному хотілося б, щоб могили були персоніфіковані. Та нема ради – злочинці намагалися приховати сліди своїх злочинів. Тому на Спаському кладовищі поставлено добрий десяток національних пам’ятних знаків: японцям, полякам, фінам, італійцям, французам, німцям, які знайшли вічний спочинок у цій степовій землі…
Пам’ятник українцям відкриває цей сумний символічний інтернаціональний пантеон. Мармурова арка з кам’яним хрестом зверху, а в ній – мідний дзвін людської тривоги. Лаконічний карбований надпис: “Синам і дочкам України. Схиляємо голови свої. Замученим у важкій неволі. Україна не забуде вас.”
Підходимо до пам’ятника, кладемо буденний букетик степових неяскравих квітів. Вшановуємо мовчанням пам’ять безіменних земляків наших. Скільки їхніх могил розкидано по всій радянській імперії! Справді-бо, “широка страна моя родная”, як співалося в пісні тих часів, що мала виховувати радянський патріотизм та любов до “страни”.
Обходимо всі пам’ятні знаки, зупиняючись біля кожного. Потім, обережно ступаючи, піднімаємося через увесь цвинтар на протилежний край до найбільшого хреста. Ніде не видно й натяку на могили – тільки пожухла від сонця і жорстоких вітрів трава. Терпко пахне гірким степовим полином. Вітер куйовдить ріденькі пасма сивої ковили, невеличкими острівцями розкиданої по всьому кладовищу.
Спіть спокійно, наші земляки-українці, хай суха казахська земля буде для вас легкою. Ми ж, сьогодні сущі в Україні, маємо пам’ятати про ваші могили. Ми маємо сьогодні завдяки і вашій боротьбі, і вашій передчасній смерті незалежну Українську державу. Мусимо зробити все, щоб цю незалежність зберегти навіки.
Ми вклонилися братським могилам різнонаціональних мучеників. Поверталися до Караганди мовчки, схвильовані побаченим…
Другий об’єкт, який Іван Буртик радив обов’язково відвідати, – це особняк, де розміщувалося управління КарЛагу (Карагандинського Лагеря), яке було побудоване спеціально для цієї мети в селі Долинка, яке теж порівняно недалеко від Караганди. Вочевидь, назва українського походження: чи то зменшувальна форма від “долина”, чи то від слова “діл” (низ). Але вимовляється назва з наголосом на першому складі.
– Варто побачити це приміщення – воно велетенське, – переконував мене Іван. – Скільки керівних катів там розміщувалось! Я залишусь з братом, а ви їдьте і знайдіть сторожа-вчителя, його хата по сусідству. Він багато може розповісти.
Трохи поблукавши по степах, ми таки розшукали Долинку. Перший же зустрічний, до якого ми звернулися, розповів, як проїхати до колишньої головної енкаведистської контори. Ми її без труднощів розшукали.
Картина перед нами відкрилась, відверто кажучи, моторошна. У занедбаному парку, що позаростав бур’янами, світила облупленими стінами довжелезна, на 350 метрів, похмура й порожня двоповерхова споруда. Ми обійшли її навколо, двері зачинені, до приміщення не зайти. Згадуючи Буртика, вийшли на вулицю і звернулися до юнака на подвір’ї хати майже навпроти управління:
– Де знайти сторожа, щоб відчинив двері особняка, – хочемо оглянути!
– Діда зараз нема, але я вам відімкну, – хлопчина метнувся до хати і вибіг з ключем.
Особняк зводився руками зеків в 1932-35 роках – про це повідала записка, замурована в стіну, яку знайшли під час ремонту. Господарі знали, що їм потрібно: стіни клалися метрові, ніби фортеця будувалася. Підвали поділені на, язик не повертається сказати, кімнати: то скорше були каземати чи тюремні камери. Окремі з них, очевидно, карцери, розміром метр на два.
Після управління КарЛагу тут розміщувався технікум, потім – дитячий профілакторій, аж доки його не купила якась фірма “Чайка” і, не знаходячи застосування цьому особнякові, почала розбирати його на будівельні матеріали. Принаймні на час нашого відвідання, були зняті сантехніка, паркет, внутрішні двері та мармурові плити, якими були облицьовані стіни першого та другого поверхів. Навіть електровимикачі та розетки вирвані з м’ясом.
Ми якраз обійшли сирі, напівтемні каземати в підвалі, коли нагодився дід нашого юнака:
– Елтай Жаманбеков – відрекомендувався жвавий, середнього зросту казах зі ще густим, хоч і посивілим чубом. – Я вчитель історії, а тут за сумісництвом наглядаю за особняком. Говорив Елтай російською з натугою і дуже сильним акцентом – тому повільно, підшукуючи відповідні слова в пам’яті. Він справді добре знав історію ГУЛагу та цього особняка, глибоко переконаний, що будинок треба зберегти, в жодному разі не розбирати, а відкрити в ньому музей, який би нагадував людям про жахи комуністичного тоталітаризму.
– Я готую звернення до нашого президента Нурсалтана Назарбаєва, де обґрунтую необхідність музею. Сподіваюсь на розуміння…
Жаманбеков водив нас по занедбаному парку і розповідав:
– Казахстан як павутинням був обплутаний концтаборами. Це була імперія в імперії – по території така, як Франція. Нікому не підпорядкована – тільки Москві. Своє виробництво – шахти, заводи, залізниці, – самозабезпечення товарами широкого вжитку і продуктами. Тут випікали хліб, вирощували м’ясо, мали свої гуральні. Свої літаки з аеродромом, свої поїзди. Автономний телефонний зв’язок з Москвою. Це було всесильне і безкарне відомство…
Вчитель показує на будинок: тут вирішувались долі сотень тисяч людей, звідси віддавались страшні накази… А в підвалах знемагали видатні люди.
– Знаєте, тут сиділи Чижевський і Русланова...
Це справді була новина для мене – що саме тут відбував покарання відомий біофізик, вчений зі світовим ім’ям Олександр Чижевський. Він встановив залежність життя на землі від сонячного випромінювання, чим поклав початок новій галузі знань – геліобіології. Ще 1930 року вийшла російською мовою його книга “Епідемічні катастрофи і періодична діяльність Сонця”. А 1940 року була видана написана ним французькою мовою книга “Відлуння сонячних бур”. 1939 року він був обраний почесним головою Міжнародного біологічного конгресу, щоправда, заочно, бо за кордон його не випускали. Та й як його могли випустити комуністичні бонзи, коли він доводив, що спалахи на Сонці провокують війни, різні катаклізми і навіть революції? Яка крамола! Це ж іде в розріз з генеральною комуністичною лінією за Марксом, з вченням про гегемона, революцію і її рушійну силу. Вчений відразу потрапив під підозру. А коли німецькі війська напали на Радянський Союз, він мав необережність прилюдно сказати, що німці загалом культурна нація. Це й вирішило його долю на довгі роки – загребли як ворога народу.
І ось, виявляється, де він відбував покарання! Це схоже на правду, бо відомо, що в Міністерстві внутрішніх справ було створено т.з. Четвертий Спецвідділ, який займався розробкою наукових проблем силами в’язнів5. Отже, вчених, у яких були зацікавлені, не посилали на загальні роботи, а давали можливість займатися науковою працею. З цього погляду у казематах Долинки такі умови були. Відомий також факт, що коли Чижевського звільнили, він попросився лишитися ще на місяць, щоб закінчити дослідження своєї й донорської крові6.
Усе це робить цілком ймовірною інформацію казаха-вчителя, але, на жаль, жодних подробиць про перебування вченого у Долинці він не знав. Зате розповів переказ про популярну на той час співачку, улюбленицю публіки Лідію Русланову.
– Ось бачите парк, далі – давно недіючий фонтан, біля нього був танцювальний майданчик, катам треба було розважатися, – розказував і показував Жаманбеков. – Як на ті часи, були створені добрі умови для роботи і відпочинку сталінських чекістів. Поруч з управлінням побудовано дім на вісім кімнат для начальника КарЛагу. У дні радянських свят для офіцерів влаштовувались вечірки, нерідко з танцями. Якось під час одного з таких свят захмелілим чекістам забагнулося, щоб їм поспівала Русланова. Відразу послали за нею в камеру. Артистка, вислухавши посланців, відмовилась, сказавши: “Передайте, що соловей в неволі не співає”. Чим це закінчилось для ув’язненої – не розповідають, а от її слова переказують і досі, – закінчив свою розповідь учитель.
Уже пізніше я довідався, що саме у КарЛазі відбувала "припаяний" їй строк і рідна сестра Степана Бандери. Ця родина віддала Україні сповна: брат Степана замучений у гітлерівських концтаборах, сестра – страждала у сталінських, самого провідника, який також був ув’язнений у нацистському концтаборі, дістала рука більшовицького вбивці. Сьогодні історична правда уже відома загалові, та, на жаль, ще й досі не пошановані належно по всій Україні учасники національних змагань і їхні провідники…
Ми сердечно подякували Елтаю Жаманбекову, підтримали його ідею відкрити в особняку музей і побажали здійснення цього благородного задуму.
З Василем Говерою ми постійно обговорювали тему ГУЛагу та політв’язнів. Священик цікавився цією проблемою серйозно, вивчав матеріали, зустрічався з людьми, словом, проводив своєрідне дослідження, розшукуючи могилу єпископа Будки. Багатьох колишніх зеків він не тільки знав в обличчя, але й мав за друзів.
Якось уже перед самим нашим від’їздом отець Василій показав мені фотокопії деяких документів. Було серед них, наприклад, меню-розкладка продуктів, що вкладалися в котел на одну особу в грамах на день 24 січня 1956 року, затверджена якимось капітаном Мишиним. Серед мізерних грамів продуктів на людину (10 г борошна, 12 г крупів, 1 г цибулі тощо) – тільки сіль давалась в необмеженій кількості, у відповідній графі значилось: “по вкусу”. Насолити вони могли. І солили.
Та священик звернув мою увагу на виписку з судової справи Осипа Нафуса з Лугового табору а/д 24909. Народжений 1914 року, українець, 7 класів освіти, осуджений трійкою НКВД Дрогобицької обл. на 15 років за статтею 54-1-а, прибув із СтепЛагу 8.12.50 р., звільнений достроково 25.5.56 р. за указом. А відбував каторгу Осип за те, що, “не бажаючи служити в Червоній армії, перейшов на нелегальне становище і при створені куща банди УПА вступив до неї і переховувався в лісі, на озброєнні мав гвинтівку”.
– Не знаю його подальшої долі, – розповідав священик, – чи й є у живих. Мені до рук потрапили його вірші. Осип мав поетичний дар, який не міг, звичайно, розвинутися повною мірою в неволі. Він “листувався” з подругою, своєю землячкою Сонею Романишин. А ось життєпис Олени Янчинської, яка знала обох по табору й описала їхню дружбу. Візьміть її лист та вірші Осипа Нафуса – прочитаєте, як буде час, не пошкодуєте.
Час знайшовся, аж коли я повернувся до Києва.  Прочитав і… пошкодував, що не ознайомився з цими рукописами у Караганді. Життєпис Олени Янчинської насичений такими подробицями табірного життя, яких не знайти в численній літературі на цю тему, і з нею варто було б зустрітися й поговорити. Жаль, що ми розминулись.
Щоб читачі мали уявлення про записки пані Олени та передані в них деякі подробиці табірного побуту, наведу з них кілька уривків.
“Cпочатку я потрапила в Кінґір, потім в Джезказган, звідти переправили у Спаське – 6 років пробула в ПєсчЛагу. То був табір смерті, куди звозили здебільшого хворих. Єдина розрада – моя подруга Соня Романишин зі Станіславщини. У чоловічому таборі був її земляк Осип Нафус, він з одного з нею села. Вона з ним переписувалась. Наша “пошта” працювала так: збирали всі записки, прив’язували до каменя і перекидали, улучаючи момент, щоб не побачили з вишки, через високу загорожу з колючого дроту. Так само робили й чоловіки.
Останні дні Соня лежала в табірній лікарні, у неї були дуже хворі нирки. Невдовзі й померла. Я написала Осипові, що померла твоя сусідка, попроси хлопців, щоб поховали як слід. Я сама й спорядила Соню в останню дорогу: плаття зробила з простирадла, квіток нарвала, і ми з дівчатами під конвоєм відвезли її на візку в морг, який був розташований у чоловічій зоні.
Згодом від Осипа отримали записку, що вони її похоронили і що вдалося навіть покласти папірець з написом “С.Р.”, що категорично не дозволялося: тільки табірний номер вказувався.
Ми стали з Осипом переписуватися. Він мені посилав вірші дуже гарні. Мені так подобалось, як він писав. Він так любив свою Батьківщину, свою Україну, і це будило в мені патріотичні почуття. Ми так дописалися до любові. Він мені освідчився і я йому також. Та бути разом нам не судилося. Я звільнилась в 54-му, пізніше вийшла заміж за литовця Казимира Знаменскаса, який теж відбував покарання у нашому таборі. Народився у нас син, прожили ми з чоловіком 17 років – він помер від сердечної недостатності.
Осип писав мені, присилав вірші, просив розлучитись з чоловіком і вийти за нього. Але я не могла так…
Де тепер Осип, не знаю. Але вірші його й досі живуть у душі…”
Осип відгукнувся віршем на смерть землячки Соні. Ліричний герой цього вірша – дівчина, яка вмирає в неволі, в тюремній лікарні. Навесні, коли оживає природа, вона покидає цей світ, бо зболене серце більше не витримує. “Ще може прожило б, та сонце зайшло”, – знаходить поет підходящий образ сонця, який рефреном пронизує весь вірш. Перед смерттю дівчина звертається до найріднішої людини, яка подарувала їй життя:

Не плач, рідна мамо, мене не жалій:
Я вмерла за рідний свій край дорогий,
І за Україну, за рідне село…
Хотілось пожити, та сонце зайшло…
Олена Янчинська так пронизливо правдиво описує табірне життя, що перед очима постають ніби живі картини. Ось дівчата, всі змучені тяжкою працею, ледве ноги несуть до зони. Обабіч дороги росте кропива – весна ж бо. Їм дозволяють рвати ту кропиву – в усіх бо цинга. Нарвавши, несуть у зону. Там з цієї трави готують вариво, яке називають борщем. Наливають по півлітровому черпаку кожній. У вариві плавають черв’яки кропивні, скорючені в окропі. Не було ради – мусили їсти, бо хоч якийсь та наїдок, та ще й засіб від цинги.
“Якось випало мені з чотирма дівчатами чергувати в їдальні, щоб взяти для всієї бригади баддю баланди та хліб. Троє зайняли чергу за баландою, а я ще з однією дівчиною пішла по хліб. Одну хлібину розрізали на чотири пайки. Пайка видавалась одному в’язню на добу: хочеш – за раз з’їж, хочеш – на цілий день розтягуй. Ніхто не розтягував, бо дуже їсти хотілося. Навіть коли сховаєш на вечір, всеодно не можеш витримати. Нічого смачнішого не було від цього чорного глевкого хліба.
У бригаді сорок чоловік. Отримали ми два розноси хлібних пайок, несемо в бригаду. Раптом вискакує в’язень, що, ризикуючи, проліз через дірку в дротяній загорожі з чоловічої зони, хапає з мого розносу пайку хліба і чимдуж мчить до дірки в загорожі. Боже! Та це ж цілий день мені бути голодною. Я залишаю рознос напарниці і кидаюсь доганяти крадія – де й сили взялися. Він, відчуваючи погоню, поспіхом запихає мій хліб до рота. Я його таки наздогнала біля самої огорожі, але він дожовував останній шматочок. Ну що робити? Хоч сідай і плач. Так я лишилась на цілий день без хліба”.
Та навіть у цих жахливих, нелюдських умовах не хлібом єдиним жили люди. Жили спогадами, думками про майбутнє, поезією. Ось чому так ретельно берегла до цього часу Олена вірші Осипа Нафуса, ось чому так тепло до цього часу від його поетичного слова. Осип не був професійним поетом, він навіть середньої освіти не здобув. Але справді мав дар Божий, відчував слово і душу свою виливав словами. Навряд чи Осип знав теорію віршування, техніка його кульгає на обидві ноги, іноді ритм збивається, рими далеко не вишукані. Але його вірші хвилювали політв’язнів, тепліло від них на серці, знаходили вони душевний відгук. Бо були щирими і зрозумілими, змальовували те, чим жили люди в неволі, у тому жорстокому світі вселяли віру в добро і справедливість.
Табірна поезія непрофесіоналів – то окрема тема, вона ще чекає на свого дослідника. Я ж читачеві наведу для повнішого уявлення лише кілька строф Осипа Нафуса, не правлячи і не прикрашаючи, а так, як вони були написані у таборі.
 
Я стрічаю весну

Я десяту стрічаю весну
У неволі чужої землі.
Не живу, не сильну, не вільну;
Ні цвітів, ні пісень, а марну
Цю весну, що несе жаль мені
У акордах нужди в чужині.
 Я вітаю її не тому,
 Що вона така бідна, як я;
 І зелений цвітучий килим
 Не сміється життям молодим,
 Лише горем прибита земля,
 З вітром шепчеться тихо щодня.
Я вітаю її, як життя
Днів колишніх безжурних моїх.
Хоч немає вже їм вороття,
Хоч юнацтва не вернеш буття,
Та у серці їх пам’ять – утіх
Краща всіх – вища всіх.
      5.04.52

Можливо, хтось знає про подальшу долю Осипа Нафуса, а може він, якщо живий, прочитає ці рядки – відгукнеться. Багато хто в Казахстані (і не тільки) радий був би почути слово про подальшу долю табірного поета.

Далі