Іванiв брат Петро мешкав на висілку – в одному із пришахтових селищ, – тому перш ніж добратись до його обійстя, ми проїхали через усе місто. Дорогою делікатний Іван, звиклий до американських побутових зручностей, щоб пом’якшити мою першу зустріч з реальністю братового помешкання, далекою від європейської цивілізованості, намагався мене заздалегідь підготувати.
– Ти давно вже забув, напевне, Віталію, що таке землянка, – з властивим йому гумором просвіщав мене Іван. – Буде нагода освіжити пам’ять. Особливо, коли наб’єш лоба, добираючись, напівзігнувшись по низькому коридорчику, до нужника. А вмиватимешся з миски. Це тобі не Київ, “муха, ну”… – Він полюбляв цю фразу “муха, ну” з якогось старого анекдоту про муху, зміст якого давно забувся, а фраза залишилась у мовному вжитку прикметною і в нашому спілкуванні стала своєрідним паролем, що відразу настроював на жартівливий лад.
– Моє дитинство пройшло в землянці, Іване. Так що не треба нас лякати, “муха, ну”, – відповів я йому в тон.
– Ось ми й приїхали, – мовив Іван, коли авто зупинилось на узбіччі асфальтівки біля залізобетонної електроопори. – А он і Петрові апартаменти, – кивнув у бік приземкуватої, але просторої, побудованої із саману1 землянки.
Крізь зелень плодових дерев, якими було обсаджене обійстя, цнотливою білизною проглядалися стіни хатини – чисто як в Україні, “муха, ну”… Від дерев’яної хвіртки покривленою стежиною назустріч нам поспішав, важко перевалюючись, дебелий сивочолий чолов’яга.
 – Знайомтесь: мій брат Петро – мій друг Віталій Карпенко, – відрекомендував нас Іван.
– Я вас знаю заочно, – мовив господар, міцно тиснучи руку. – З задоволенням читаю “Вечірній Київ”, що його мені надсилає брат. І не тільки я, а й інші українці. Найцікавіші вирізки зберігаю.
– І я вас знаю, пане Петре: Іван багато розповідав про вас, – відповів я люб’язністю на люб’язність.
– Чого ж ми стоїмо? – спохопився Петро. – Прошу до господи…
У землянці попри її зовнішній малореспектабельний вигляд, було просторо, затишно й охайно. На стінах – килимки, на підлозі – ткані-доріжки. Мені дісталась невелика кімната поруч з Івановою та ще й з телевізором. Навпроти дивана на стіні – портрет Тараса Шевченка з вишитими словами його “Заповіту” на рушникові. В усьому відчувалося, що ми – в українській родині, де над усе шанують свого Пророка. У цім далекім від Батьківщини суворому краю слово Тараса, пам’ять про нього надавали сил, вселяли віру, нагадували рідну багатостраждальну землю.
Вдень за мною заїжджав отець Василій і ми разом подорожували по Караганді й околицях – кращого гіда годі було й шукати. Іван залишався з братом: часу було не так уже й багато, якихось кілька днів, а коли ще вдасться побачитись, хтозна. Та й Іван ще у перший свій приїзд побував скрізь, де варто було побувати. А увечері сходилися діти й родичі, довго гомоніли за накритим столом, пригублюючи хто вино, хто воду, а хто кумис2. Слово за словом, по крупинці, зі спогадів, жартів і дотепів в моїй уяві вимальовувався образ господаря, Іванового брата Петра Буртика, його драматичне, власне, трагічне життя.
Cереднього зросту, повнуватий від літ – через якихось кілька тижнів йому стукне вісімдесят, – з крупним, ніби з каменю витесаним обличчям, з густими кущастими бровами, Петро, на відміну від говіркого Івана, був більше мовчазним, заглибленим у себе. Напевно, тяжке життя – сувора воєнна юність, поневіряння по радянських концтаборах, виснажлива праця на шахті – наклало свій відбиток на характер Буртика-старшого. Ні-ні, та й згадував минуле, гортаючи драматичні сторінки власного життя, зважуючи з висоти свого поважного віку, – чи правильно його прожив?.. Всякого було – тяжкого, нестерпного, трагічного, – але, якби була можливість повернутись до першопочатку, він обрав би той самий шлях.
Родина Буртиків, звісно ж, патріотично налаштована, мешкала на Івано-Франківщині. Петрові ще й двадцяти не було, як став членом ОУН. За німецької окупації, виконуючи завдання організації, працював станичним – кілька сіл було за ним закріплено. З наближенням фронту довелося перейти на нелегальне становище. Ліс, боївки, винахідливо законспіровані криївки у селах, робота біля друкарського верстата в підземеллі – через усе це довелося пройти. Ноги простудив, страждав від мокрої екземи. Воювати доводилось на два фронти, як тепер кажуть, з коричневою і червоною чумою. Не раз дивився смерті в очі.
Пам’ятає, як німці помстилися за вбитого полковника біля села Братківці: оточили село, зігнали населення і розстріляли 27 чоловік. Не менші звірства чинили й червоні енкаведисти, нерідко під виглядом вояків ОУН-УПА, щоб викликати у населення відразу до патріотів: он, мовляв, що витворяють бандити-націоналісти…
А що в сім’ї не без виродка – були й провокатори. Виказали й Петра Буртика: його схопили сонного в криївці в селі Липове. Допитували, застосовуючи тортури. Вимагали видати спільників. Підсунули підписати статтю з наклепами на упівців. Петро мовчав, нічого не підписав. Тортурували жінку, у дворі якої була виявлена криївка, виривали волосся. У відповідь – нічого не знаю.
“Трійка” винесла Петрові вирок: 10 років таборів і п’ять років позбавлення прав. І відправили у Воркуту. То була зима 1946 року. Батька забрали через рік і вивезли до Казахстану.
Петро перейшов у таборах всі кола пекла. Тяжка робота у шахтах, не легша – на будівництві теплоелектроцентралі: зеків (від російського скорочення з/к, заключённый) ніде за людей не вважали. А в зоні щонайменше 10 тисяч таких зеків. Тому 1954 року брав участь у страйку: доведені до відчаю, вони вимагали поліпшення умов утримання. У той період, по смерті Сталіна, протестні виступи прокотилися по багатьох таборах, але були жорстоко придушені.
Відпустили аж весною 1955 року, коли після розстрілу Лаврентія Берії та низки страйків і повстань у таборах, було дещо пом’якшено режим в системі ГУЛагу. Петро поїхав у Казахстан до своїх – тут жили батько з мачухою, сестра з чоловіком. Тут зустрів свою долю – Марію (Марту), дівчину із західної України. Чотирнадцятилітньою її вивезли на роботи в Німеччину. Повернулась через чотири року і відразу включилась в підпільну роботу. Була видана провокатором, засуджена і вивезена на лісоповал до Горьківської області, де відбула п’ять років. По звільненню поїхала до Караганди, до своїх репресованих батьків. Тут вони з Петром Буртиком і побралися. Жили дружно, як кажуть душа в душу: крім кохання їх об’єднувала ще й спільна ідея і схожа доля.
Петро, хоч і пройшов крізь нелегкі випробування та каторжний труд на шахтах, здоров’ям був міцніший і дожив до світлих хвилин зустрічі з братом, про долю якого нічого не знав багато років. Його радості Марія вже не могла розділити – українську патріотку прийняла тверда казахстанська земля.
Скільки українських могил розсіяно по цих чужих малолюдних і безкраїх просторах!
Дякувати долі, що через десятиріччя розлуки звела братів докупи, дала можливість обом на схилі літ зустрітися, обнятися, повідати один одному про свої життєві перипетії. Обидва здобули в родині патріотичну українську закваску, обидва боролися, як хто міг, за незалежну Україну, але доля простелила кожному свій шлях. Старший, Петро, потрапив до рук сталінських сатрапів і пережив всі принади концентраційних таборів: рабську працю, нелюдські умови, голод і холод, постійні приниження і знущання. Молодший, Іван, вирвався на Захід; як і багато українців, викинутих війною за межі рідної землі, вступив до Другої дивізії Української національної армії, розділив її трагічну долю; поневірявся по таборах для переміщених осіб – так званих ді-пі – в Німеччині, де таких, як він, вишукували енкаведисти, щоб запроторити до Сибіру; вирвавшись за океан, в чужій країні тяжко здобував шмат хліба, аж поки не став на ноги. Американська демократія дала змогу Іванові реалізувати свої здібності і досягти людського рівня життя. Петрову ж долю поламала радянська дійсність, і його розум, кмітливість, фізична сила не забезпечили належного доброжитку.
Та, пройшовши різні життєві дороги, обидва брати попри драматичні колізії, відірваність від материзни, необхідність жити на чужині, залишились українськими патріотами. І це є спільним та визначальним у їхніх характерах, способі мислення та повсякденних діях. Це є внутрішнім духовним стрижнем обох. Світоглядна спільність, ідейна органічність поєднує ще міцніше, ніж родинна кров – адже скільки знаємо випадків, коли саме через ідеологічну несумісність ішов син на батька, а брат на брата.
Не знаю, про що говорили брати, коли ми зі священиком гасали на авто по Караганді і поза нею, а вони залишалися на самоті. Тільки увечері, коли сходилися діти, внуки, друзі, жоден з них не згадував про свої поневіряння, не скаржився на долю, не плакався в жилетку, а тримався умиротворено і щасливо. Ніби й не розділяла їх відстань у тисячі кілометрів, ніби й не лежали між ними гори, моря й океани, ніби й не належали вони до різних світів, а жили недалечко одне від одного, по сусідству, і просто забіг один до одного в гості на хвильку, погомоніти, обмінятися новинами.
Якось Петро із зятем проводжали до хвіртки гостей, що засиділись за балачками допізна. Я також вийшов надвір вдихнути свіжого повітря. Петро, попрощавшись, зайшов до землянки, а зять ще так довго стояв біля воріт, що я, не дочекавшись його, також взяв приклад з господаря і пішов спати. Яким же було моє здивування, коли вдосвіта, прямуючи до водорозбірної колонки в саду, щоб умитися, побачив, що зять так само стоїть біля воріт.
– Доброго ранку, – привітався я і пожартував:
– Ви що, ночували тут?
– Можна вважати й так, – мовив він, відповівши на привітання.
Побачивши моє здивування, пояснив:
– Та ось картоплю стеріг, – кивнув у бік городу. – Інакше викопають і не зоглядишся.
– Невже таке поширене злодійство, що й біля хати можуть картоплю викопати?
– Можуть. Крадуть по чорному. Тільки що не так лежить, так і цуплять. Крадуть усе: електроенергію, електролічильники, замки, дроти…
Мені пригадалося: Парипса, коли по дорозі до Павлограда я звернув увагу, що бетонні електроопори в степу стоять без проводів, буденно, як про звичну справу, пояснив:
– Напевно, вкрали…
– Як? Дуже високо та й під напругою?..
– Немає такої висоти, якої не подолали б сучасні хапуги. І напруга їм ніпочім, – не був би Парипса сам собою, якби обійшовся без сарказму.
Я спочатку не надав значення словам Михайла, знаючи його схильність до перебільшень. Але потім не раз чув, як ось і від Буртикового зятя, що крадіжки стали звичним явищем. І словам Парипси щодо крадіжок електродротів несподівано знайшов підтвердження у карагандинській газеті, де навіть у заголовку підкреслювалось: “Якщо красти – то мільйони”. А йшлося про те, що за шість місяців 1999 року зареєстровано 1337 крадіжок кабельної продукції та виробів із вмістом кольорових металів. Розтягують вантажівками – при затриманні правоохоронці вилучають кілометри проводів. І це не гіперболізація: ця ж газета повідомила, що в Нуринському районі невідомими зрубано і знято зі стовпів лінії електропередач від підстанції “Амурська” до підстанції “Нуринська” не багато, не мало, а 20000(!) метрів алюмінієвого дроту. Крадуть свої, крадуть чужі, крадуть усі, кому не лінь. За свідченням газети, було затримано громадянина Киргизстану, у якого виявлено понад тонну алюмінієвого і стільки ж мідного брухту.
Обійстям Петра Буртика не обмежилося наше знайомство з українцями Караганди. Один раз ми заночували у Петрової доньки Наді Буртик. Її трикімнатна квартира у сучасному багатоповерховому будинку в центрі міста чиста, охайна, зі смаком обставлена. Надя – освічена, інтелігента жінка, працює завучем середньої школи, звісно ж, у повсякденні користується російською мовою, але з батьком і з нами говорить вишуканою українською. І все-таки, незважаючи на всі міські побутові зручності її квартири, мене, відверто кажучи тягнуло у землянку Петра Буртика, де навіть крана з водою у хаті немає. Очевидно, сама постать господаря, його доля, його природна скромність створювали ту притягальну атмосферу, яку важко передати словами.
Усі разом – гості з України та Америки, Парипса з Павлодара та активісти карагандинської громади – обідали у подружжя Лесі та Богдана Менделюків. Господиня, як це властиво українкам, не знала, де посадити гостей, як догодити кожному. Випили по чарці, розговорилися. Парипса, як завше, не вгавав і треба було ловити паузу, щоб вставити фразу. Цю його рису знали і ставилися до неї поблажливо. Отець Василій, також не без гумору, пригадав, як також під час застілля, коли приїздив єпископ Василь Медвіт з Києва, Михайло Парипса розповідав якусь смішну бувальщину про те, як хтось комусь прокусив вухо. За цілих півгодини оповідач так і не добрався до кульмінації. І завжди ввічливий єпископ перебив:
– Дуже цікава історія, але докажете завтра, бо сьогодні треба вже їхати.
Всі дружно реготали, і Парипса разом з усіма – він зовсім не ображався на такі кпини. Загалом і в Казахстані українці зберегли цю етнічну рису характеру – почуття гумору. Та й чому не посміятися із власних вад – адже це свідчить про духовне здоров’я.
Та найбільше мене тішили взаємини братів Буртиків. Обидва уже в такому віці, коли поміркованість, життєва мудрість беруть гору. Тому вони не вихлюпували назовні своїх емоцій. Тримались статечно, говорили небагатослівно, але в кожному порухові, в інтонації голосу, в теплому погляді очей спостережлива людина могла вловити велику повагу і любов, яка властива єдинокровним братам, які ще й до всього не бачилися півстоліття та й тепер не мають змоги зустрічатися так часто, як хотілося б. Ми утрьох сиділи у затишній кімнаті і неспіхом гомоніли – я на дивані, а Буртики навпроти під портретом Шевченка, під яким на рушникові вигаптувано Тарасів “Заповіт”, – як мені прийшла в голову щаслива думка:
– Давайте-но, я вас сфотографую на пам’ять.
Іван пересів на бильце крісла до Петра, ніжно обхопивши його рукою за плечі. Фотооб’єктив так і зафіксував їх – сивочолих, зосереджено задумливих.
Про що вони думали, відомо тільки їм…