Саме так, як “місце, де багато жовтої акації”, перекладається з казахської назва другого після Алмати за населенням (понад 600 тисяч) міста Казахстану – Караганда. Та, забігаючи наперед, слід зазначити, що жовтизни акацієвої ми тут якраз і не побачили: чи то вона росла тут в середині ХІХ століття, в часи заснування міста, чи то, якщо і тепер росте, то давно відцвіла, оскільки на календарі вже літо хилилося до осені. Натомість ми побачили типовий шахтарський населений пункт, який у вигляді селищ забудовувався навколо вугільних копалень і тому – хаотично і не компактно. І нині Караганда складається з низки окремих житлових масивів, які мають назви Старого міста, Нового міста, Нового Макуйдука, Великої Михайлівки тощо. Щоправда, ці масиви тепер забудовані здебільшого сучасними багатоповерховими спорудами. Житлові масиви зв’язані між собою досить розгалуженою мережею внутріміського транспорту – залізницею, трамваєм, тролейбусом, автобусом. Це суттєво, бо Караганда – не тільки великий промисловий, але й культурний центр. Тут є університет, політехнічний та медичний інститути, низка середніх технічних закладів, працюють два драматичні театри, краєзнавчий музей, кілька десятків Будинків культури.
Це все ми побачимо згодом, коли подолаємо автомобілем тих кількасот одноманітних цілинних кілометрів вибоїстого путівця, що відділяють Павлодар від Караганди. Чомусь тут більше траплялося ланів, засіяних пшеницею. Того року були добрі види на врожай: фахівці прогнозували валовий збір хліба до 10 млн. тонн, при внутрішній потребі 6 млн. тонн. Фінансисти підрахували, що 3,8 млн. тонн можна продати на експорт за середньою ціною по 80 американських доларів за тонну – отже державну скарбницю має поповнити кругленька сума. Це дуже суттєво, бо, як розповідали нам скрізь, де ми тільки були, Казахстан переживає ті ж труднощі, що й Україна: зупиняються промислові підприємства, зростає безробіття, несвоєчасно люди отримують заробітну платню та пенсії. Словом, кожен перебивається, як може. Українці, як і в Україні, роблять ставку на підсобне господарство. У Казахстані скрізь, де ми проїздили, обійстя наших земляків здалеку пізнавали: скрізь чистота й охайність, біля хат – фруктові садки, кущі зеленіють, голубіють грядки капусти.
Однак бідність наскрізь просвічується. Тут, як і в нас, побіля промислових міст можна побачити так звані колективні сади або, як тепер кажуть, дачі. Як правило, вони мають жалюгідний вигляд: хатки малесенькі, скорше не хати навіть, а, як росіяни кажуть, “времянки”, до того ж з обідраними стінами. Іноді замість хатки стоїть залізничний контейнер, звичайна будка або великий збитий з дощок ящик. Проїжджаючи повз черговий такий дачний масив, я запитав отця Василя, чи то справді те, що називають дачами.
– Так, – філософськи підтвердив священик. – То народ тут, за містом, на природі у вихідні ховається від урбаністичної суєти.
Коли за злиденними халупками, у зручному видолинку, вигулькнув разок добротних дво- і триповерхових котеджів із блискучих імпортних матеріалів, під яскравими дахами із металопластиковим покриттям, я знову запитав:
– А це що за диво?
– А це побудувалися слуги народу, – так само філософськи відповів отець Василь, і цим було все сказано.
Іван Буртик їхав до Караганди, як додому. І не тільки тому, що тут мешкав його старший брат Петро, якого йому вдалося розшукати через півстоліття, а й тому, що він дуже переймався долею українців у цьому далекому, забутому Богом краю. Завдяки його невтомним клопотам зібрано і відправлено для української громади кілька багатовагових контейнерів гуманітарної допомоги. Близько до серця Іван взяв духовні проблеми братів по матері-Україні. Так, на весь Казахстан практично була тільки одна українська церква в Караганді. Він розпочав збір коштів серед американських українців і ця справа пішла непогано. Тепер в Казахстані є уже й друга українська церква – приміщення для неї вдалося побудувати чи придбати не без допомоги української діаспори Америки, а душею і мотором цього руху був Іван Буртик.
Невисокий, худорлявий, сивочолий Іван ніколи не знає спокою. З нього так і бризкає енергія. Він ніколи не уникає громадської роботи, за яку, звісно, ніхто не платить, бере участь у різних українських патріотичних заходах, сам часто виступає з цінними ініціативами і сам же організовує їхню реалізацію.
Кілька довгих годин по тряскій шосейці – і ми, нарешті, в Караганді. Вже вкотре оцінив притаманний Буртикові природний гумор, розминаючи зомлілі ноги: справді-бо здавалося, що від такої дороги “штани боліли”.
Караганда – один з найбільших промислових центрів республіки. Та перед тим, як торкнутися деяких виробничих проблем, дозволю собі подати невеличку довідку про економіку Казахстану часів державної незалежності.

Казахстан: економІЧна довІдка

Для економічного стану республіки характерна та ж типова картина загального спаду, яка спостерігається практично в усіх країнах СНД, а точніше – у тих, які були глибше інтегровані у виробничий комплекс СРСР. Офіційні дані, які наводяться для загалу, створюють оптимістичний настрій: 1997 року обсяг валового внутрішнього продукту збільшився на 1,1 відсотка порівняно з попереднім роком і досяг у грошовому вираженні 146 млрд. тенге. А от до якого рівня зменшився цей показник за роки незалежності, широко не афішується.
А економічні реформи в республіці, з усього видно, йдуть інтенсивніше, ніж в Україні. Казахстан раніше запровадив свою грошову одиницю – восени 1993 року. Швидшими темпами проводиться роздержавлення власності і переведення її в приватну форму: за офіційними даними питома вага приватних підприємств у країні уже досягла 80 відсотків.
Однак це поки що не дало відчутних позитивних результатів. На 1 січня 1996 року (свіжіших даних не вдалося розшукати) валовий зовнішній борг перевищував 3 млрд. доларів. Безробіття порівняно з 1995 роком зросло в 1,9 раза. Більшість промислових підприємств мають значну кредитну заборгованість.

Караганду, певно, можна назвати вугільною столицею Казахстану – за підрахунками фахівців, в надрах області зосереджено 35 млрд. тонн балансових запасів вугілля. За всі роки його добуто тільки 1 млрд. тонн.
Першовідкривачем вугільного родовища у цих краях, як не дивно, був не геолог, а неграмотний пастух Алах Байжанов – сталося це 1833 року. З цього часу й розпочинається видобуток вугілля і поселення тут робітників. Хоча офіційно вважається, що Караганді щойно виповнилось 65 років – від надання 1934 року пришахтним селищам, де на цей час проживало понад 100 000 чоловік, статусу міста.
На жаль, економічні проблеми Казахстану, як дві краплі води, схожі на наші, українські. Простежити це можна на прикладі тієї ж Карагандинської області. Для них, як і для нас, найбільшим бичем є спад виробництва та зростання через це безробіття. 1997 року в усіх сферах області було зайнято ледь 75% працездатного населення. 1998 року загальна кількість працюючих зменшилась на 12 відсотків (з 424 до 370 тисяч осіб). Кількість робочих місць у промисловості скоротилось на третину, а в хімічній промисловості – в 2,5 раза.
Спад виробництва можна проілюструвати справами у вугледобувній галузі. Були часи, коли Карагандинський басейн видавав до 32 млн. тонн вугілля щороку, нині ж річний видобуток ледь сягає 10 мільйонів тонн. Точніше, як повідомила місцева газета “Индустриальная Караганда” (“Індустріальна Караганда”), 1998 року було добуто 8,9 млн. тонн вугілля, а на 1999 рік прогнозувався спад до 7,5 млн. тонн. В цілому вугледобувна галузь нерентабельна, і дуже гостро постало питання про закриття цілої низки шахт. Це все вимагає значних коштів та, звичайно ж, викликає соціальну напругу, оскільки тисячі людей залишаються без роботи, а отже – без шматка хліба.
Сутужно доводиться всім – і казахам, і росіянам, і українцям. Нашим землякам може найгірше, бо до соціально-економічних негараздів додається відірваність від рідної землі, а подолати тисячі кілометрів, щоб вдихнути повітря материзни, далеко не кожному доступно.
Українці роззосереджені по всій території Казахстану, та найбільше їх на цілинних землях та в індустріальних областях. За даними, названими Михайлом Парипсою, в Акмолинській області наших земляків нараховується до 60 тисяч, в Павлодарській – 78, в Карагандинській – 95, в Костанайській – 110 тисяч. На жаль, більшість із них забула свою рідну мову, а молоде покоління – не вивчило. Це можна зрозуміти: радянська національна політика була зорієнтована на єдину мову “міжнаціонального спілкування” – російську. Тому не стимулювався розвиток казахської, не кажучи вже про українську. З проголошенням незалежності Казахстану, тут вироблено поступовий, але й обережний курс на відродження всього національного, в тому числі й мови корінного етносу. Хоч прямої дискримінації за мовною ознакою немає, та все ж перевага при прийомі на державну службу віддається тим, хто вільно володіє державною мовою. Це викликає зрозумілі ремствування росіян і російськомовних взагалі, в тому числі й українців, які не спромоглися оволодіти казахською. Неодноразово я чув ремствування наших земляків на Назарбаєва за те, що завдяки його політиці немає ходу для тих, хто не знає казахської мови. На ці слова я відповідав так:
– Знаєте, чого бракує Україні у мовній політиці? Назарбаєва.
І тоді нарікання припинялися.
Серед карагандинських українців значна питома вага колишніх політв’язнів – людей національно свідомих, з міцною патріотичною закваскою. З 8 тисяч безневинно осуджених оунівців, що нараховуються в республіці, значна частина розселена в Караганді й області. Тому тут українське культурно-духовне життя насиченіше і змістовніше, ніж в деяких інших місцях. Тут діє товариство української мови, розвивається українське шкільництво, самодіяльне мистецтво, створена Ліга українських жінок, якою керує Ганна Чир, в цілій низці шкіл створені українські групи учнів тощо. Найважливіші національні й релігійні свята відзначають разом. Зрештою, саме тут з’явилася перша українська церква.
Ми зустрічалися з громадою у великому залі в центрі міста, який, на жаль, через певні організаційні неузгодженості та незадовільну проінформованість людей про цю зустріч, не був битком набитий, як у Павлодарі. Чи не найбільше переживав за це Іван Буртик, бо він найкраще знав, чому було мало людей. І декому він попри свою делікатність виговорив досить різко за це.
Та загалом на зустрічі панувала тепла і радісна атмосфера, концерт був змістовний і на хорошому професійному рівні. Художнім колективом керує гарний фахівець і великий ентузіаст Мирослав Крив’як. Коли хор співав “Червону калину”, пісню підхопив і зал.
Одна пісня, яку виконав хор, мала особливий успіх – я почув її вперше. Називалася вона “Воскресни, рідна Україно!”, і в ній звучала надія на кращу долю та віра в щасливе майбутнє нашої держави. Пісня схвильовано закликала:

Воскресни, рідна Україно,
З’яви себе, прийшла година…

Розпорядись у власній хаті,
І пригорни, як рідна мати,
Своїх дочок, своїх синів,
Для радісних прийдешніх днів.
…Ти в нас одна на цілий світ,
Єднаймось в наш козацький рід!

Ця пісня задала тональність нашій зустрічі. Щира розмова тривала й за обіднім столом, який накрили гостинні карагандинські українці. І справді ми почувались, як одна родина…