Павлодарську область не можна віднести до найбільших у Казахстані адміністративних одиниць. За площею вона, наприклад, удвічі менша від Карагандинської області, займає майже 125 тисяч квадратних кілометрів. Та як на європейські мірки – це величезна територія, на якій вільно могли б розміститися три таких країни, як Нідерланди.
Cам обласний центр – досить велике місто як на ці степові обшири. Ще до приєднання Малого жузу до Росії, північно-західна сусідка примірялася до казахських територій і підступалася до них. 1720 року по Іртиській лінії російських військових поселень був заснований Коряківський форпост, який через 41 рік був перетворений у місто, яке назвали Павлодаром як подарунок на честь народження якогось із російських царенят. До жовтневого перевороту тут нараховувалось ледве 8 тисяч жителів. Але вигідне географічне розташування на березі такої великої водної артерії, як Іртиш, відкриття на цих землях покладів корисних копалин стимулювало досить бурхливий розвиток міста. За радянських часів тут були побудовані такі значні промислові підприємства, як тракторний, алюмінієвий, нафтопереробний заводи. Населення міста зросло до 360 тисяч, в тому числі тут мешкає 34 тисячі українців.
Гарне враження справляє набережна Іртиша, природно вписуючись в архітектурний ансамбль міста та надаючи йому своєрідного і неповторного обличчя. За царату звідси відомий російський завойовник Єрмак розпочинав “збирання земель” під імператорську корону. Навіть у пісні зафіксовано:
 
На диком бреге Иртыша
Сидел Ермак объятый думой…
(На дикім березі Іртиша
Сидів Єрмак в густій задумі…)

А в 60-ті роки ХІХ століття, біля Павлодара, дещо вище по Іртишу, було побудовано велику ГРЕС та феросплавний завод. Містечко, яке з’явилося завдяки цьому, назвали Єрмак, де й поставили пам’ятник відомому завойовникові.

Казахстан: адмІнІстративно-
територІальна довІдка

Незважаючи на багатоетнічний склад населення, Казахстан є унітарною державою. До 1997 року республіка складалась з 19 областей. Та вже весною цього ж року були видані укази президента про ліквідацію 5 адміністративних одиниць – з метою, як пояснювали офіційні чинники, усунення різниці між дотаційними і “донорськими” областями та необхідності оптимізації адміністративно-територіальної структури країни відповідно до вимог часу. Таким чином, залишилось 14 областей: Актюбинська, Акмолинська, Алматинська, Атирауська, Східно-Казахстанська, Жамбильська, Західно-Казахстанська, Карагандинська, Кизилординська, Костанайська, Мангистауська, Павлодарська, Південно-Казахстанська та Північно-Казахстанська.
Вочевидь, упорядкування адміністративної структури не тільки дало змогу скоротити управлінський апарат, а й централізувало і полегшило саме управління. Такий підхід актуальний і для України, де зберігся штучний сталінський поділ території на області, хоча історично для нашої країни властивий поділ земельний (Галичина, Буковина, Донбас, Полісся, Поділля, Слобожанщина, Таврія, Закарпаття, Підляшшя (нині територія Польщі), Кубань (нині територія Росії), Покуття тощо.

Михайло Парипса поселив нас трьох у профспілковому санаторії-профілакторії. Прихожа, кілька спальних кімнат, сантехнічний вузол – все це збито в один блок. Ми з Буртиком вирішили жити в одній кімнаті, Аскольд Лозинський залишився без компаньйона. Але все це відносно, оскільки ми всі троє вільний час проводили разом у прихожій.
Парипса дав нам якийсь час для влаштування і попередив, що вечеряємо разом у місті, а другодні йдемо на святкування Дня Незалежності України, яке заради нашого приїзду перенесли на тиждень раніше.
Ресторанчик, де ми вечеряли, – звичайна така собі харчевня на європейський лад (ні кумису, ні національних казахських страв), проте готували досить смачно. Про неї можна було б і не згадувати, якби не одна прикра пригода. Нас вирішили почастувати холодним пивом – на дворі середина літа, – і запропонували на вибір: імпортне – німецьке або голландське чи місцеве, павлодарське.
– Імпортним нас не здивуєш, – знайшовся Лозинський, – а от павлодарського варто покуштувати.
Ми з Буртиком прилучилися до пропозиції Лозинського, як потім виявилось, необачної. Вочевидь, від павлодарської води, яку використовували для виготовлення пива, Лозинський заслаб на розлад шлунка. Нас з Буртиком ця біда минула: я був звиклий до такої води, а організм Буртика за кілька днів перебування в Казахстані адаптувався. Лозинський же почувався дуже кепсько. Вранці на сніданні у Парипсиній родині він не міг нічого їсти, а вдень, повернувшись до санаторію, зліг у ліжко. Дивитись на його страждання було боляче, він аж позеленів з обличчя. Я вирішив викликати швидку допомогу. Молода лікарка, оглянувши та розпитавши хворого, запропонувала його госпіталізувати. Лозинський навідріз відмовився: адже за якусь годину мали відбутися урочистості з нагоди Дня Незалежності в українській громаді Павлодара, де нас чекали. Лікарка не довго умовляла, лише попросила дати розписку, що він відмовився їхати в лікарню.
Лозинський тримався мужньо. Всі троє на чолі з Парипсою ми поїхали до Будинку профспілок. Зала, що вміщає не менше 800 осіб, була вщерть заповнена – багато людей стояло в проходах. Потім я запитав Михайла Сергійовича: як вдалося зібрати таку велику аудиторію?
– По-перше, активісти товариства багатьом повідомили, – розповідав Парипса, – по-друге, люди з уст в уста передавали, що відбудеться таке свято, по-третє, ми використали для цього місцеві газети і радіо.
Принагідно він показав газету “Звезда Прииртышья” (“Зоря Приіртишшя”), де було вміщено повідомлення про свято. Заголовок українською мовою в російській транскрипції відразу привертав увагу: “Ласкаво просимо!”
Зал був одностайний, здружений, просякнутий українським духом. Зустрінутий рясними оплесками, свято відкрив голова товариства Михайло Парипса – видно було, що він тут своя людина, знана й шанована, до того ж має талант оратора, уміє заволодіти увагою аудиторії.
Сценарій дійства був задуманий так, щоб виступи ораторів перебивалися концертними номерами. Насамкінець мав виступати Аскольд Лозинський, але він аж корчився від болю і мусив просити слова раніше. Його уважно слухали і тепло сприймали, ніхто й не помітив, що він ледве стоїть на ногах. Коли він спустився зі сцени, я запропонував:
 – Ходімо до Парипси додому – буду вас лікувати.
Лозинському уже нічого не лишалося, як погоджуватись на будь-що. Михайло Сергійович мешкав недалечко, і його донька, що саме нагодилася, взялася нас довести до будинку.
Я скористався давнім народним методом: запропонував промити шлунок розчином марганцівки. З натугою й огидою, але Лозинський слухняно виконував все, що пропонував самозваний лікар. Йому відразу полегшало, він залишився перепочити, бо був виснажений хворобою, а я повернувся в Дім профспілок, де тривало свято, і якраз потрапив на виступ Івана Буртика.
Іван говорив, звісно ж, українською мовою із специфічним акцентом для діаспорного українця, на багато років відірваного від материзни, але так просто і щиро, що його кілька разів переривали оплесками. Насамкінець подарували на згадку казахський національний головний убір – золотисто-оксамитовий капелюх з м’якими крисами. Такими ж капелюхами обдарували й Лозинського та мене.
Концерт, даний українським народним хором, який заснував 1992 року великий ентузіаст українського мистецтва, професійний диригент і природний організатор Микола Прядко був з радістю сприйнятий присутніми. Серед українців Павлодара виявилось чимало талантів-самородків. Саме Микола Васильович допоміг розкрити неабиякі вокальні здібності Марії Райченко, Ніні Кириченко, Ніні Котовській, Мирославові Городинському, Валентині Чичевській та багатьом іншим ентузіастам.
Хор виступав у багатьох містах Казахстану, гастролював в Україні, брав участь і здобував призові місця в різноманітних конкурсах та оглядах. Українські пісні у його виконанні неодноразово звучали і звучать по казахському радіо.
Не важко помітити, що активність, відомість та впливовість громади залежить передусім від ініціативності, наполегливості, енергійності її керівника. Українці, хоч яка значна кількість їх проживала в Павлодарі, на жаль не були організовані у громаду. Створити її було заповітною мрією викладача Індустріального інституту Романа Гука, родом із Житомирщини. Він мав багато однодумців, але завершити справу не встиг – підкосила смерть. Та ось восени 1992 року по обласному радіо виступив Михайло Парипса і розповів про Перший Всесвітній форум українців у Києві, учасником якого він випадково став. Говорив він пристрасно і схвильовано, та хіба встигнеш в короткий ефірний час вилити всю душу. Тому Михайло запросив усіх, хто хотів би детальніше дізнатися про цю подію, до Будинку профспілок, де він працював. Прийшло чимало – біля сотні осіб. Розпитували і говорили до пізньої ночі. Тут же вирішили заснувати Павлодарське товариство української культури імені Тараса Шевченка. На голову обрали Михайла Парипсу.
Місцева преса досить стримано зустріла цю новину. А деякі павлодарці російського походження, виховані в інтернаціоналістському дусі та одурманені комуністичною пропагандою, ширили чутки: українські націоналісти, мовляв, піднімають голову; бандерівець Парипса хоче розмежувати людей за етнічними ознаками. Не обійшлося й без анонімних погроз організаторові. Але товариство жило, набирало сили, добра слава про нього розходилась по всьому Казахстану. Українці збиралися, щоб поспілкуватися, поспівати, відсвяткувати національні свята, згадати давні народні обряди.
Особливо запам’яталося святкування другої річниці української Незалежності. В обласній газеті Михайло видрукував статтю про цю подію. А в День Незалежності біля входу до Будинку профспілок замайорів синьо-жовтий прапор. Духовий оркестр під керівництвом Анатолія Онопрієнка зустрічав гостей українською музикою. У вестибюлі була розгорнута виставка творів українського мистецтва, книг, преси. Чудовий концерт розпочався словами гімну “Ще не вмерла Україна”. То було славне свято, яке перекинулося на берег Іртиша, де ще довго лунали над могутньою рікою чудові українські мелодії. На цьому дійстві вперше побували керівники міста й області. Мабуть, і це мало вплив на становлення і зміцнення авторитету української громади – незабаром їй було виділено приміщення з телефоном. Тут почали створювати українську бібліотеку та музей українського декоративно-прикладного мистецтва.
Не був би Парипса Парипсою, якби не повів гостей до цієї української світлиці. Тут справді затишно і гарно, тут Шевченко і Леся Українка, вишиванки, киптар з Буковини, килимки з Тернопільщини, плетені меблі з лози роботи Митрофана Добридня, який приїхав на цілину, та так тут і залишився, і акварелі самодіяльних авторів.
Нашу увагу привернули роботи самодіяльного художника-самоука Михайла Ткача, родом з Буковини. Він із репресованих, традиційна стаття 58–10, відбував покарання в Сибіру, був залишений тут на поселення. Розтирав фарби, допомагаючи професіональному художникові, і пильно придивлявся, як він малює. І сам почав спочатку копіювати – та так майстерно! – відомих художників, а потім малювати пейзажі, здебільше з пам’яті.
Ми з Буртиком познайомилися з паном Михайлом. Сімдесятирічний чолов’яга був зворушений тим, що розмовляє з українцями. Він приніс цілий стос своїх малюнків і запропонував:
– Візьміть на пам’ять про нашу зустріч – які хочете і скільки хочете.
То були здебільшого українські пейзажі. І стільки вкладено в них затаєного смутку, так вчувалася в них ностальгія за рідним краєм, що передати важко. Ми вибрали по кілька малюнків, і це справді добра згадка про добру людину.
Розповідав Парипса про хлопця-студента, що навчався в Кременчуцькому інституті економіки та нових технологій і захоплювався грою на бандурі. Йому за добру гру подарували бандуру, і він віз її додому в Казахстан. Та на російській митниці виник конфлікт – не хотіли пропустити бандуру. Ніякі умовляння не діяли: “по закону нє положено” та й годі. Але зрештою митник пом’якшав: “Гоні 350 рублєй і забірай свой інструмєнт”. А де такі гроші в студента? Хлопець спересердя кинув: “По закону нє положєно, а коли – 350, то положєно?” Митник розсердився не на жарт: “Малчі хахол, а то разоб’ю етот дурацкій інструмєнт на твоєй головє”. “То вбийте й мене разом з нею,” – розпачливо, зриваючись на крик, кинув в обличчя митникові студент. І вражений виразом обличчя хлопця, митник відступив: “Ладно, забірай свою бандуру і убірайся…”
Після концерту актив товариства зібрався на вечерю, куди й нас запросили. Це було традиційне українське застілля, принесли, хто що мав зі страв, і вийшов бенкет на славу. Звучали українські тости й українські пісні. Довго ще гомоніли, насолоджуючись можливістю поспілкуватися свій зі своїм.
На другий день за нами приїхав отець Василь Говера, і ми на його авто взяли курс на Караганду. Повеселілий Лозинський, який позбувся недуги, дуже дякував за ефективне народне лікування. Всі були задоволені знайомством з українською громадою Павлодара і тепер жили думкою про майбутні карагандинські зустрічі.

 Далі