З  Астани до Павлодара ми з Лозинським  відбули на авто Михайла Парипси. Дорога не близька – 450 кілометрів – часу вистачає, щоб наговоритись. Тим більше, що, виїхавши зі столиці, ми відразу опинилися серед безкраїх степів, де поглядові нема за що зачепитися – вусібіч розпросторилась рівнина, подекуди бовваніли невисокі пагорби, бігли у далечінь бетонні опори, несучи на своїх плечах електричні проводи, та зрідка траплялись невеликі отари овець. І жодного населеного пункту на десятки і десятки кілометрів.
Парипса – огрядний, проте жвавий чолов’яга, у вишиванці, з великими залисинами – був ерудитом і балакуном. Він, як ходяча енциклопедія, міг дати будь-яку довідку з життя української діаспори в Казахстані, і не тільки. Ініціатор створення Павлодарського товариства української культури імені Тараса Шевченка і з того часу його беззмінний голова, він зажив доброї слави не тільки в Казахстані, а й в Україні. Недарма президент Нурсултан Назарбаєв нагородив його Почесною грамотою Асамблеї народів Казахстану, а президент Леонід Кучма присвоїв йому звання заслуженого працівника культури України. Звичайно ж, про це ми дізналися від інших людей, сам же Михайло заслугами не хвалився. А от міркуваннями про невирішені проблеми української діаспори ділився залюбки.
– Тільки за часів незалежності України і Казахстану забився пульс життя української громади, – розповідав Михайло. – Себто, це життя стало набирати організованих форм, а в людей пробудилося відчуття українськості. Наші земляки-ентузіасти почали створювати (як правило в обласних центрах) українські культурні осередки. Такі центри виникли в Алмати, Костанайській, Мангистауській, Жамбильській, Актюбинській та інших областях. Ви вже знаєте Акмолинське обласне об’єднання “Ватра” в Астані, приїдемо в Павлодар – познайомитесь з нашим товариством. У Семипалатинську створено національно-культурний центр “Світанок”, у Караганді – українське культурне товариство “Рідне слово” імені Тараса Шевченка. А всього по Казахстану нині працює десь дванадцять українських громад. Непогано, чи не так?
Нам нічого не лишалось, як погодитись: адже справді непогано, якщо раніше не було жодної організованої громади, а стало аж дванадцять. Та Михайло не поділяв нашого оптимізму:
– Не були б ми українцями, якби не чухали потилицю, замість діло робити, – продовжував Парипса. – Ось погляньте: українців у Казахстані близько 800 тисяч, це третя за чисельністю етнічна група в цій країні, а загальнодержавного нашого національно-культурного центру ще й досі не зареєстровано. Азербайджанці мають свій центр “Туран”, чеченці та інгуші – “Вайнах”, курди – ”Якбун”, турки – “Туркію”, створили свої республіканські об’єднання поляки, німці, євреї, узбеки, чуваші, цигани – всього зареєстровано понад два десятки національно-культурних центрів. Тільки українці й досі розпорошені по областях, і ніяк не спроможуться зареєструвати своє об’єднання на загальнодержавному рівні. При чому ніхто перепон не чинить, а винна лінь-мама – все чекали, що хтось за нас зробить: чи то з Заходу, чи то з України...
Тут Михайло зробив паузу і, відкинувши сарказм, додав серйозно:
– Одним словом, ми дещо запізнилися з цією справою, і тепер треба наздоганяти інших. Власне, лід рушив, ми уже й установчу конференцію представників наших обласних об’єднань провели у Павлодарі. Проголосили створення Асоціації українців Казахстану, а вашого покірного слугу обрано головою. Тепер оформляємо документи для реєстрації, тобто узаконення нашої Асоціації. Це займе певний час, звичайно, та головне, що зроблено перший крок.
Старенький Парипсин “москвич” кілометр за кілометром намотував на колеса вибоїсту, але з твердим покриттям дорогу. Подекуди було помітно, як стрибали по сірому асфальті зелені “коники” – сарана.
– О, це найбільший бич для місцевого хліборобства, – кивнув Михайло крізь скло на дорогу. – Зараз її мало і сприймається як екзотика, а під час навали небо темніло, сонця не видно, по дорозі машини буксували в місиві сарани. А на полях залишалося чорне тло. Правда, цього року з сараною досить швидко впорались, врожай, можна сказати врятовано.
Назустріч нам котився одноманітний рівнинний пейзаж. Зрідка попадалися миршавенькі кущики, покручені степовими вітрами берізки, що невідь-як вижили в цих суворих умовах. Вирізнялися сиві плями солончаків. Ліворуч по ходу нас супроводжував канал Іртиш – Караганда, та наближаючись до шосейки, то віддаляючись від неї. Помітного впливу каналу на вологість степового повітря ми не відчували, зате бачили його сліди в кюветах – то в одному, то в іншому місці подибувалися застояні фільтраційні води.
Раптом ми побачили, що вдалині розлилося жовте пшеничне море, береги якого годі було розгледіти – отакі вони освоєні цілинні землі. До ста тисяч гектарів землі мали створені колись тут радгоспи.
Читачеві, вочевидь, читати про степове одноманіття так само нудно, як нам було його спостерігати. Та ще й відчувати дорогу, від якої, як дотепно висловився згодом Іван Буртик, штани болять. А ми з Лозинським більше слухали Парипсу, ніж говорили самі – щоб ненароком не прикусити язика на вибоїнах.
 Звичайно, це ще не весь Казахстан, але значна його степова частина, і нам випало бути тільки у цих краях. Загалом же ця країна настільки ж різна та розмаїта, наскільки й величезна.

Казахстан: Природно-клІматиЧна довІдка

Рельєф території країни складний і різноманітний, хоча значну її частину на південному заході, півночі та в центральних районах займає рівнина. Десять відсотків Казахстану – це високогір’я, найвищою точкою є пік Хан-Тенгрі (7010 м) на Тянь-Шаньському хребті.
Має Казахстан і лісостепову, і степову, і пустельну, і напівпустельну зони. А також – акваторію в Каспійському та Аральському морях, озері Балхаш. Клімат континентальний, середня температура в різних регіонах і в різні пори року коливається від –19 до +30 градусів за Цельсієм.
У Казахстані нараховується понад 85 тисяч річок, найбільші з них Іртиш, Сирдар’я, Ілі, а також Урал. Рослинний світ охоплює близько 6 тисяч видів, а тваринний – нараховує 172 види ссавців, 490 видів птахів, понад 100 видів риб, 51 вид плазунів та 12 видів земноводних.
На жаль, екзотичних верблюдів по дорозі нам бачити не випало. За винятком одного, і то не живого. Біля єдиного селища, через яке проходив шлях, стояла чайхана у вигляді юрти, а біля неї – скульптура верблюда. До чайхани ми не заходили, оскільки поспішали, а дорога була далека. Не зупинились також біля невеличкого табунця коней, як і біля піщаного кар’єру та котловану відкритого видобутку вугілля – все обійшлося поясненнями всезнаючого Парипси. На краю горизонту бовваніла труба ДРЕС, а за нею уже був Екибастуз – місто вуглевидобувників та енергетиків. Про те, що Екибастузький басейн є унікальним родовищем кам’яного вугілля, пласти якого залягають біля самої поверхні, я знав з літератури. А тут ми побачили навіч величезні розриті траншеї з гігантськими валами породи.
– Це справді дар Божий, – пояснює Парипса, – щоб вугілля залягало так неглибоко. І пласти потужні – до 160–200 метрів. Тому добувають їх відкритим способом, розриваючи бульдозерами, та вигрібаючи екскаваторами прямо у вагони. Дешеве вугілля дало поштовх для розвитку енергетики. Ми віддалік бачили дві ДРЕС – то до них вугілля подається вагонами безпосередньо з кар’єрів.
Що ближче ми під’їжджали до Павлодара, то більше бачили обелісків обіч дороги. На зворотному шляху, до розвилки на Караганду, я нарахував їх близько сорока. Це були позначки автомобільних аварій, у яких загинули люди – їх ставлять також на обочинах доріг в Україні. Але чому тут їх так багато? На це запитання навіть всезнаючий Парипса не зміг відповісти. Щоправда, зробив припущення:
– Можливо, це й не аварії в прямому розумінні слова. Люди могли загинути й за інших обставин, скажімо, замерзнути, заблукавши під час буранів узимку, які тут часто бувають…
Отак під акомпанемент монологів Михайла Парипси, незважаючи на те, що справді “штани боліли” і кілька разів зупинялися, щоб розім’яти затерплі ноги, ми помітно наближалися до кінцевої мети поїздки – Павлодара. Михайло Сергійович розказував не тільки про життя українців і казахів, про культуру й економіку країни – він добре знав також історію країни, в якій жив.
– Історія й історіографія Казахстану, як, до речі й України, чи не найбільше “підганялась” під комуністичну, а ще точніше – імперіалістичну ідеологію, – просвітлював нас Парипса. – Тому найбільше й спотворювалась. Тільки тепер з неї, історії, почали знімати нехарактерні ідеологічні напластування і відновлювати правду…
Це не було для нас відкриттям, але цікаво почути підтвердження ще однієї людини. Справді, історія і Росії, й України, й інших республік від Кавказу до Прибалтики препарувалась і переписувалась як з урахуванням комуністичної доктрини взагалі, так і на догоду окремим її вождям. Казахстан не був винятком.

Казахстан: ІсториЧна довІдка

На терені нинішнього Казахстану, зокрема в горах Кара-тау, знайдене кам’яне знаряддя епохи нижнього палеоліту, а в Прибалхашші та верхів’ях Ішиму – пам’ятки середнього палеоліту. В V–ІІІ тисячоліттях до Різдва Христового тут були поселення степових мисливців та рибалок. До цього ж часу відносяться зачатки скотарства та землеробства. У ІІ тисячолітті до н.е. ці землі стають одним із головних центрів степової бронзи, а в І-му для виготовлення знарядь праці і зброї застосовується залізо.
Щодо раннього історичного періоду, як і середньовіччя, періоду розпаду Золотої Орди і навіть утворення Казахського ханства в ХVІ столітті між радянською і новітньою історіографією особливих розходжень немає. Вони починаються від часу “добровільного приєднання” Казахстану до Росії, яке, звісно ж, ”стало поворотним пунктом в історії казахського народу”. Насправді ж, під тиском набігів на незміцніле Казахське ханство джунгарських феодалів, відоме як період “великої біди”, хан Молодшого жузу (ще до утворення казахського ханства на цих землях історично сформувались три відокремлені області – Старший, Середній і Молодший жузи), шукаючи виходу з кризи, змушений був приєднатися до Росії, звичайно ж сподіваючись на захист. Цього не відкидає радянська, а нині й російська історіографія, як не відкидає і того факту, що остаточне приєднання Казахстану відбулося в 60-ті роки ХІХ століття. А от подальший етап у житті казахів радянсько-російські історики однозначно оцінюють як такий, що має велике прогресивне значення. І за допомогою препарованих фактів доводять, як “казахські трудящі” разом з російським пролетаріатом борються за радянську владу, з яким ентузіазмом крокують разом з іншими братніми народами до “світлого майбутнього”.
Історична ж наука нинішнього Казахстану бачить цей період в дещо іншому світлі: як роки “колонізації Росією казахських земель, яка привела до антиколоніальних і антифеодальних виступів”. А в часи “становлення більшовицького тоталітаризму, особливо в результаті політики масової колективізації, казахський етнос зазнав тяжких втрат, що досягали двох мільйонів чоловік”. Недарма ж у 1929–1931 роки в Казахстані від “щасливого життя” вибухнуло “372 антирадянських повстання, які були придушені силами регулярних військ. Жертвами репресій стали близько 20 тисяч осіб…”
Така історична правда. І тільки розпад радянської імперії дав усім нардам у колишніх союзних республіках волю і можливість будувати свої незалежні національні держави.

Попри тяжку дорогу ми в бесідах, спостереженнях крізь скло авто навколишніх пейзажів та напівдрімоті якось непомітно наблизились до Павлодара. Переїхавши мостом через Іртиш, опинилися в місті. Тут, нарешті, наша невеличка делегація об’єдналась, бо Іван Буртик, як і обіцяв, прибув до Павлодара і вже чекав на нас.