На 1 січня 1997 року чисельність населення Казахстану становила, за казахськими джерелами, 15 млн. 860,8 тис. чоловік. Я недарма підкреслив “за казахськими даними”.
Річ у тім, що радянська статистика, виходячи з комуністичних постулатів в національному питанні не говорила всю правду. Я перегорнув гори літератури – енциклопедичних, статистичних та інших спеціальних видань радянських часів (інших джерел в Україні не було), – щоб знайти дані національного складу населення тодішньої республіки. Але так і не знайшов. Я дізнався, яка народжуваність у різні роки була в Казахстані, скільки людей жило в містах і скільки в селах, скільки чоловіків і скільки жінок, скільки з вищою освітою і скільки з середньою і таке інше. А от те, скільки тут живе казахів, росіян, українців, представників інших національностей всі довідники замовчували. І це зрозуміло: для радянської ідеології було протиприродним наголошувати на національності, оскільки проголошено про створення єдиної спільності – радянського народу.
Однак по крупинці дещо вдалося назбирати. Збірник ЦСУ СРСР “Народное хозяйство СССР за 60 лет” 1977 року видання, подаючи національний склад населення всього Союзу (не в розрізі республік), зазначає, що казахів на той час було 5 млн. 299 тисяч. Можна припустити, що відсотків 80 з них проживало на території Казахської Радянської Соціалістичної Республіки – це 4 млн. 239 тис. У цьому ж довіднику знаходимо загальну кількість населення в республіці – 14 млн. 498 тисяч чоловік. Тепер неважко вирахувати, що питома вага корінної нації – казахів – становила 30 відсотків. Дивовижно, але цілком відповідало одвічній національно-міграційній політиці, політиці царської, а потім радянської імперій. З одного боку етнічна структура населення формувалася під впливом столипінського розселення, колективізації, розкуркулення та вивезення селян із центральних районів на ці напівпустельні землі у 20-ті роки, етноцидом та депортацією народів у 30-ті, воєнною евакуацією під час Другої світової війни, освоєнням цілинних земель у 50–60-ті роки. З другого, не виключено, що під час переписів населення для справної цифри, що ілюструвала б успіхи радянської національної політики, казахів агітували, як і українців в Україні, записуватись росіянами.
А ось свіжі казахські дані, яким можна більше довіряти: станом на 1997 рік у загальній кількості населення казахи становили 7,9 млн. осіб (50,6%), росіяни – 5,6 млн. (32,2%), українці – 797,7 тис. (4,5%), німці – 387,5 тисячі (1,9%). Тут уже бачимо вплив національної політики, яку проводить керівництво незалежного Казахстану.
Щодо питомої ваги українців, то названу цифру вони самі піддають сумніву – ще зовсім недавно вважалось, що українців у Казахстані живе 930 тисяч. Не могли ж за короткий час вимерти чи виїхати аж 270 тисяч чоловік, отже, під час останнього перепису багато хто з українців записався росіянином.

З проголошенням незалежності Казахстану легше стало дихати національним меншинам – це визнають усі. Розпочинається своєрідний ренесанс національних культур. Офіційний Казахстан проводить чітку національну політику, однак зважає на інтереси етносів, які в силу історичних обставин населяють країну. Так, державною мовою проголошена казахська, однак офіційно використовується також російська. І хоч поступово з управлінського апарату витісняються кадри, які не володіють державною мовою (те, чого не робиться в Україні), однак національні меншини не зазнають жодних утисків. Мов гриби після дощу, стали організовуватись національні громади та національно-культурні центри – останніх уже нараховується понад два десятки.
Мають добрі умови для розвитку своєї культури і духовності також українці. Проілюструвати це можна хоча б такими прикладами. В Казахстані випускається і фінансується з держбюджету україномовна урядова газета “Українські новини” (щоправда, на час нашого перебування в країні вона через фінансові труднощі тимчасово не виходила), яку редагує відомий громадський діяч доктор Гаркавець. У невеличкій Астані на державному бюджеті утримується, як уже зазначалось, українська гімназія, чого немає, скажімо, в Москві, де проживає понад півмільйона українців.
Тарас Чернега передусім запропонував побувати в українській гімназії, вона – об’єкт особливої гордості товариства “Ватра”. Тут відвідує дитячий садок, своєрідну підготовчу групу до школи, його син Юрко. Тут очолюване Тарасом об’єднання має свою кімнату – такий собі штаб “Ватри”. Тут зосереджена бібліотека українських книг. Тут проводяться всілякі урочистості та масові заходи з нагоди українських свят. Словом, гімназія є не тільки навчальним закладом, а й центром духовно-культурного й організаційного життя української громади.
Особнячок, де розташована гімназія, невеликий, але компактний та зручний, до того ж справді вигідно розташований – недарма на нього зазіхають різні комерційні структури. Біля дверей вивіска, яка засвідчує, що це українська гімназія. Ми з Чернегою потрапляємо спочатку в наймолодшу групу – дитячий садок. Нас зустрічає привітна вихователька Надія Богданова. Вона й розповідає, що в садочку утримується понад двадцятеро діток, майбутніх школяриків-гімназистів. Для них тут є все необхідне: ліжка для сну, іграшки, правда, обмаль українських книжок. Діти тут і харчуються. Але за обіди платять батьки – 1000 тенге (казахська грошова одиниця). Багато це чи мало? Судіть самі: середня місячна зарплата в країні 6–7 тисяч тенге (це десь дорівнює 50-ти доларам США), отже за обіди для однієї дитини громадянину із середньою платнею треба віддати 6–7 частину заробленого за місяць. Якби оплата була меншою, можливо бажаючих віддати в дитсадок своїх дітей виявилося б набагато більше.
У гімназії ми познайомилися з учителями. Таміла Дубленко – заслужений вчитель України, працює в школі з 1992 року, Галина Стороженко також починала ще з недільної школи, Тетяна Циганкова, яка веде четвертий клас, має чи не найбільший педагогічний стаж – 52 роки; починала вчителювати ще в повоєнні роки на Львівщині. Основне місце роботи Володимира Баб’юка – Євразійський університет, а в гімназії він забезпечує, так би мовити, художню частину, зокрема щомісяця готує і проводить вечорниці; до того ж він ще й заступник голови “Ватри”.
Всі вони – цілинники, приїхали в Казахстан за комсомольськими путівками, та так і залишилися тут, створили сім’ї, пустили корені. А от завуч Ірина Воловик по закінченні Чернігівського педінституту приїхала до брата в гості і також прижилася тут. Наймолодшим у цьому невеличкому колективі є Олесь Козинець – йому випало керувати “Пластом”, його так і звуть – старший пластун.
Вчителі охоче показували класи, кімнати для відпочинку, бібліотеку, розказували про досягнення, але не приховували й проблем. Не без гордості згадували відвідання гімназії президентом України Леонідом Кучмою та мером Києва Олександром Омельченком під час їхнього візиту до Казахстану 1998 року. Гості прибули не з пустими руками: президент подарував гімназії 25 комп’ютерів, мер – телевізор, телефон та факс-машину. Все те конче потрібне школі. На жаль, побачити цих подарунків, тим більше в роботі, не вдалося: вони були зачинені в окремій кімнаті, а ключ у директорки пані Оксани Біби, якої того дня не було. Але й потім їх нам так і не показали, можливо, забули.
Про труднощі говорили так само відверто. Усіх найбільше непокоїло те, щоб спритні комерсанти не відібрали приміщення гімназії по закінченні терміну оренди. Відчувається нестача українських підручників і взагалі дитячих книжок українською мовою. Вчителі підготували на моє прохання список підручників – “Прописів”, “Читанок”, “Української мови”, “Української літератури”, для різних класів тощо, – всього 17 позицій. Я пообіцяв подати цю інформацію в газету та вказати адресу, на яку, хто захотів би допомогти, міг би послати необхідні книги. Виконую свою обіцянку і подаю адресу:

473000, Казахстан, м. Астана,
вул. Сейфуліна, 49,
Українська гімназія,
Біба Оксана Анатоліївна (директор).
Володимир Баб’юк, коли закінчили розмову про книги, замріяно і не без прихованої надії перевів розмову на інше:
– Ех, якби нам та автобус в гімназію… Уявляєте: автобус привіз би учнів з околиць – і їдь собі по маршруту, заробляй гроші для гімназії. А увечері розвіз би гімназистів по домівках. Отоді відбою від батьків не було б – кожен захотів би діток до нас віддати… Та й на свята ой як потрібен автобус…
Глянувши на мене, Володимир Володимирович зрозумів, що не за адресою звернення, і якось ніби приречено махнув рукою:
– Даруйте, від вас не залежить, але дуже вже хочеться…
Я поцікавився шкільними програмами – вони виявилися не оригінальними з огляду на український статус гімназії, а типовими, призначеними для загальноосвітньої казахської школи. Додатковими були лише предмети української мови та літератури, які тільки й викладалися українською мовою. Це відкриття дещо розчарувало, бо очікувалося більше, але я промовчав, вважаючи що докоряти цим некоректно. Люди зробили все, що було в їхніх силах, і для початку це таки не мале досягнення.
Українська діаспора в Казахстані далеко неоднорідна, її можна умовно поділити на чотири категорії. Перша – це розкуркулені під час колективізації та вивезені у ці краї селяни, хто дожив до наших днів, та їхні нащадки. Друга – це репресовані та засуджені в тридцяті роки на різні строки “вороги народу”, які відбули покарання в різних таборах ГУЛагу і направлені в казахські степи на поселення, бо в Україну їм повертатися було заборонено. І, звісно, їхні діти та внуки. Третя категорія – це також “вороги народу”, але засуджені уже під час Другої світової війни та по її закінченню, здебільшого націоналісти, вояки УПА, які або відбували покарання в КарЛагу (Карагандінскоє управлєніє лагерєй) і були залишені в Казахстані, або направлені сюди з інших таборів на поселення. І, нарешті, четверта категорія – молодь 50–60-х років, яку масово завозили у ці степи для освоєння цілинних земель та на спорудження будов комунізму – великих промислових та гірничо-добувних гігантів.
Звичайно, найстійкішими в плані чіткості позиції та українського патріотизму виявилися саме “вороги народу” та їхні діти, виховані в дусі любові і поваги до всього українського. Комсомольці-добровольці не мали належного національно-патріотичного гарту, український імунітет у них був ослаблений і вони швидше асимілювалися в нових умовах. У Астані, колишній Цілиноградській області останніх набагато більше, політв’язнів же більше у таких великих промислових центрах, як Караганда, хоча подибуються вони і в інших місцях. Зрозуміло, що рівень національної свідомості помітно вищий, це люди, які боролись і потерпіли за українську ідею, але ні тюрми, ні каторжна праця в концентраційних таборах не зламали їх духовно. В цьому я зайвий раз переконався, зустрівшись з групою колишніх політичних в’язнів – членів громади “Ватра”. Особливо сильне враження на мене справив Іван Пахулович зі Львівщини. Засуджений на 20 років, він з літа 1945 року відбував покарання у різних таборах, вижив, 1956 року під час хрущовської відлиги йому зменшили строк до 13 років, з табору г-224/30 в Норильську був відправлений на поселення в Кемеровську область, а вже звідти переїхав до Казахстану. Незважаючи на вік, тяжку й виснажливу працю в таборах, він зберіг цільність натури, залишився переконаним націоналістом і доброхіть бере активну участь в усіх громадських заходах “Ватри”.
Тим часом приїхав з Павлодара лідер тамтешньої української громади Михайло Парипса і ми разом з ним, дипломатом Ігорем Іванченком та Романом Чернегою поїхали в аеропорт зустрічати президента Світового Конгресу Українців Аскольда Лозинського.
З адвокатом Лозинським, відомим громадським діячем в Америці я познайомився 1996 року на святкуванні 50-річчя Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ), куди був запрошений керівництвом цієї організації та ювілейним оргкомітетом. Створена бандерівським крилом української політичної еміграції, ця організація ставила своїм програмним завданням обороняти (відстоювати) чотири свободи для України – свободу слова, свободу совісті, свободу від страху і свободу від злиднів. Практично ж вона мала антитоталітарне спрямування і відчутно допомагала Українській Повстанській Армії, яка вела на західних землях виснажливу визвольну боротьбу проти сталінського режиму.
Ювілейні торжества відбувалися в штаті Нью-Джерзі, пройшли вони піднесено й урочисто, ветеранам справді було що згадати. А от під час робочого засідання, де переобиралися керівні органи, намітилося протистояння між старшою і молодшою генерацією активістів ООЧСУ. Молодше крило очолював якраз Аскольд Лозинський, голова управи Українського Конгресового Комітету Америки, та для повної перемоги йому забракло підтримки. Виступаючи, говорив він, як завше, образно, запально й різко. Відчуваючи, що не може переконати більшість, не звертаючись ні до кого персонально, він кинув образливу фразу, на кшталт, що не можна ж бути зашореними і як отара овець тупо іти в одному напрямі. “Чи не так, пане редакторе?” – звернувся Лозинський за підтримкою чомусь до мене, єдиного представника з великої України, до того ж не члена ООЧСУ. Я тільки плечима стенув – по-перше, мені, людині сторонній, не все було зрозумілим у внутрішніх колізіях шановної організації; по-друге, запрошеному гостю не годилося пхатися у чужий монастир зі своїм статутом. Моя безсторонність, видно було, прикро вразила Лозинського. Після того ми зустрічались не раз і в Україні, і в Америці, про пам’ятне ювілейне засідання ніхто не згадував, але тінь прохолоди невидимо витала над нами.
Тепер же, на широких казахських просторах, далеко і від Америки, і від України, ми зустрілися, як давні друзі, і тепло обнялися. Другодні ми вже зустрічалися з громадою в українській гімназії. Діти і вчителі в національних вишиванках зустріли гостей українськими вітальними піснями і піднесли Аскольду Лозинському традиційний хліб-сіль.
Потім були дружні розмови і концерт. Зворушений Лозинський палко говорив про українців у світі, яких нараховується понад 20 мільйонів, про необхідність всьому українству триматися гурту, про завдання й роботу Світового Конгресу українців, який він недавно очолив.
За обідом, який громада нам влаштувала в приміщенні гімназійної їдальні, тривала розпочата розмова у теплій і невимушеній обстановці. Багато говорилося про практичні справи українських громад. Хтось поскаржився, вочевидь, розраховуючи, на щедрість американського гостя, що для повноцінної роботи, як завжди бракує грошей. Лозинський з цього приводу пригадав свіжий анекдот, привезений з Америки:
Приїздить президент Леонід Кучма до свого колеги президента Біла Клінтона просити фінансової допомоги. Клінтон розводить руками:
– Нічим, на жаль, не можу допомогти. Сам знаєш, які у мене витрати, та ще Моніка Левінськи дорого обійшлася. Ні, при найбільшому бажанні навряд чи щось нашкребу для друга з України…
Подумавши хвильку, Клінтон, ляснувши себе по лобі, пригадав:
– Але добру пораду можу дати: звернись-но до Павла Лазаренка, я сам недавно в нього позичив кругленьку суму.

Посміялися дружно, та розмова не була безрезультатною: Аскольд Лозинський таки привіз для громади грошову допомогу.
В Астані нам затримуватись було ніколи – попереду не близька дорога машиною з Михайлом Парипсою до Павлодара.