ДнІ проведені в Казахстані були такими насиченими, що ми й не зогледілись, як вони промайнули. Настав час від’їжджати в Україну. Засумували брати Буртики перед скорою і неминучою розлукою, вочевидь, тривалою. Увечорі напередодні від’їзду Іван умовляв Петра:
– Ми поїдемо до Астани із отцем Василієм, ти ж залишайся вдома, відпочинь, бо дорога неблизька та й нерівна. Та й місця в машині немає.
Петро помовчав, а потім твердо мовив:
– Візьмемо ще одну машину. Ми проведемо тебе до летовища: я, зять, невістка. Іншого не буде.
Сперечатись було зайвим. Вранці виїхали двома машинами: брати з Василем Говерою в одній, я з невісткою і зятем в іншій. Кілька годин до Астани брати могли ще перемовитись словом чи просто помовчати про своє, відчуваючи кровну близькість. Я ж на цьому міг би поставити крапку в цій оповіді, залишивши братів наодинці з їхніми думами. Коли б не ще одна, на жаль, неівесела пригода, що трапилась з Іваном Буртиком у Києві, а наздогнала нас у Казахстані. Вона приватного характеру і можна було б про неї не згадувати, коли б не мала типового характеру і повчально-попереджувального для інших значення.
Пані Оля, Іванова дружина, розшукала чоловіка по телефону в Караганді і, обмінявшись останніми новинами, повідомила:
– Телефонували з банку. У них викликали занепокоєння твої покупки в Києві на значну суму. Що ти там накупував мало не на тисячу доларів?
– А що я мав купувати? Нічого не купував, – дещо розгублено відповів Іван.
– Але ж знято гроші з твоєї кредитної картки…
– Чекай-но, я подивлюся… – Іван вийняв гаманець і став у ньому копирсатись. – Знаєш, немає картки, – аж розгубився, а потім здогадався:
– Здається, у мене її вкрали. Повідом у банк і попроси заблокувати це конто…
Проаналізувавши своє перебування у Києві, Іван сказав мені:
– Пам’ятаєш пригоду, що сталася зі мною біля твого будинку? То там у мене вкрали картку. Ти мав рацію – то були шахраї…
А було так.
Майже водночас з Буртиком в Україну приїхав його давній приятель, нині екзекутивний директор Злученого українсько-американського допомогового комітету (ЗУАДКу) Степан Гавриш. Іван запропонував:
– Тобі варто з ним познайомитись: дуже цікава людина, великий трудівник і великий меценат – багато зробив і робить для України.
 – Так у чому річ? Запроси його до мене, – запропонував я. – Повечеряємо разом, посидимо, погомонимо і познайомимося.
Сказано – зроблено. В домовлений день ми з Буртиком і нашим спільним другом капітаном першого рангу Євгеном Лупаковим та його дружиною чекали американського гостя.
– Оскільки тільки я знаю Степана в обличчя, то вийду я на вулицю, зустріну його, щоб не блукав, шукаючи квартиру, – викликався Іван.
За чверть години Буртик повернувся сам:
– Не видно нашого гостя, щось запізнюється. Але я вам розповім, який дивний випадок зі мною стався…
Чекаючи Гавриша, Іван прогулювався по тротуару і зупинився біля книжкової розкладки – свіжа література його завше цікавила. Серед суцільного російськомовного чтива побачив дві тонюсінькі дитячі книжечки українською мовою і вирішив купити. Заглянув до гаманця – як на зло, жодної гривні. Поруч обмінний пункт валюти, підійшов, щоб поміняти долари на гривні. Але там тирлувалося кілька чоловік, тому передумав і вийшов на вулицю. І раптом до нього підходить молодик і притишено, якось по-змовницьки, показує розкритий гаманець з доларовими купюрами:
– Дивіться, що я знайшов? Давайте порахуємо і поділимося.
 Іван здивовано відповів:
– Чом я маю рахувати? Знайшли то й рахуйте.
– То що мені з ними робити? – не вгавав молодик.
– Ваша справа. Що хочете, те й робіть, – Буртик намагався відв’язатися від вуличного нахаби. Аж тут підбігає ще один і схвильовано запитує:
– Гаманця часом не знаходили – я загубив.
Іван не встиг і слова мовити, як перший молодик, що встиг заховати гаманця, якого щойно показував, відповів, що нічого не знаходили. Новоприбулий тоді до Буртика:
– А ну покажіть Ваш гаманець – чи не мій часом?
Буртик ще більше здивувався:
– Чому я вам маю показувати свій гаманець?
Тут втрутився перший молодик:
– Краще покажіть самі, бо силою візьме.
Буртик дістає гаманець і на вимогу другого молодика відкриває – там було кількадесят доларів і різні документи. Другий молодик відразу руку до гаманця, Буртик відсахнувся. Але той уже встиг запустити пальці в гаманець, і при різкому порухові Буртика з гаманця випали документи, і він нагнувся їх підібрати. Тим часом другий молодик присікався до першого:
– Тепер покажіть ви свій гаманець.
Перший чкурнув чимдужч по тротуару, другий за ним, ніби наздоганяти, і за мить за обома й слід прохолов.
– Що ви про це думаєте? – запитав у нас Буртик.
– То були шахраї, – відповів я. – У тебе з гаманця нічого не пропало?
– Ні, наче все на місці. Як було сорок з чимось доларів, так і лишилось.
– Дякуй Богові, що легко відкараскався…
Та виявилося тільки за кілька днів аж у Казахстані, що не так легко, як здавалося відкараскався. Пропажу кредитної картки Іван помітив лише тоді, як зателефонувала дружина.
Кредитні картки, які тільки-но почали запроваджуватися в Україні, давно і широко практикуються на Заході. Їх ще називають пластиковими грошима. Суть карток у тому, що банківська установа закодовує на картці з вашого рахунку замовлену Вами суму. Цією сумою ви можете при необхідності користуватися будь-коли і будь-де: взяти готівку з банкомату, купити, що впало в око в магазині, розрахуватися за готель чи вечерю у ресторані. Для цього через спеціальний електронний пристрій з пластикової картки списується та сума, яку ви замовили в банкоматі чи яку вам треба заплатити за товар або надані послуги.
В Австралії один мільйонер, який запросив групу з України пообідати разом, демонстрував нам, переваги пластикових карток. Витягнувши гаманець він розкрив його і повернув так, щоб усі бачили:
– Можете пересвідчитись: жодного долара немає. Всі мої гроші ось у цих картках. За обід я теж розрахуюсь за допомогою картки. І жодної мороки з готівкою.
Дуже зручна річ, підробити її практично неможливо, скористатись комусь іншому дуже важко: щоб узяти гроші з банкомату, треба знати цифровий код, щоб купити якусь річ, треба подати картку і розписатись на рахункові – продавець має звірити щойно поставлений підпис з підписом на картці. Але, як виявилось, для українських шахраїв великого труда не склало зробити покупки за допомогою чужої картки майже на тисячу доларів.
– Оля, звичайно, зателефонує в банк і рахунок буде заблокований. Але для цього потрібен певний час, і хтозна, яку суму з картки встигнуть зняти шахраї, – не приховував цілком зрозумілого занепокоєння Буртик.
Хотілося бодай чимось допомогти другові. Та що поробиш – ми у Казахстані, шахраї за тисячі кілометрів у Києві, а банківська установа, яка видала кредитну картку, за океаном у США. Я пригадав зустрічі, які влаштовував міністр внутрішніх справ України Юрій Кравченко для редакторів київських газет. Слід віддати йому належне: він був чи не єдиним міністром, який періодично зустрічався з пресою у демократичній обстановці, знав кожного редактора особисто, у невимушеній бесіді відповідав на всі запитання, які тільки виникали. І тут у мене осяйнула думка:
– А що, Іване, якщо послати телеграму міністрові, повідомити про вкрадену картку і попросити вжити заходів, щоб перепинити це злодійство?
– Ти думаєш, це щось дасть? – стенув плечима Буртик.
– А чому б ні? Міністр досить демократичний, рахується з пресою, мене знає в обличчя. Я й підпишу телеграму.
На цьому й порішили, і за кілька хвилин отець Василій поїхав на пошту, щоб відіслати її. В телеграмі говорилося:
“Шановний Юрію Федоровичу!
10 серпня в Києві два суб’єкти 25–30 років обманом викрали у громадянина США Івана Буртика кредит-карту “Віза” і використовують її для придбання товарів у магазинах Києва. Прохання: попередити про злочинні дії шахраїв і по можливості припинити їх.
Іван Буртик тепер у моєму супроводі перебуває в Казахстані. Прибуде до Києва 19 серпня.
З повагою Віталій Карпенко, редактор “Вечірнього Києва”.
Після цього Буртик дещо заспокоївся: чи то повірив в можливий ефект телеграми, чи, скоріше всього, махнув рукою на все, поклавшись повністю на долю.
 Приїхавши до Києва, ми спробували зв’язатися з Міністерством і дізнатися, як розвивалися події у Києві. Виявилось, зробити це не просто: у довідковому бюро Міністерства відмовились назвати номери телефонів кожного з посадових осіб, яких ми просили. Чому? Яка ж це довідка, що не надає довідок? Відповідь одна: не маю права, такий наказ.
Всіма правдами і неправдами вдалося з’єднатися з керуючим справами Міністерства і він перепровадив нас до кримінального розшуку, організувавши зустріч з одним із керівників. Зустріч відбулася, чоловік нас вислухав, розпитав подробиці і порадив звернутися до Печерського районного управління міліції:
– Оскільки це сталося на території цього району, то сюди й треба звертатись. Ніхто краще від печерців не знає своїх кримінальних авторитетів, тим більше, що і в таких шахраїв існує поділ на зони їхньої дії. Шахрай з Подолу не піде промишляти на Печерськ – не його територія.
Керівник кримінального розшуку Міністерства був надзвичайно люб’язним, навіть сам нас супроводжував до Печерського райуправління. Тут працівник районного відділу кримінального розшуку склав детальний протокол, дав Буртику підписати його, а також видав довідку про те, що у нього була вкрадена кредит-карта.
 – На цьому все й закінчиться, – мовив умудрений досвідом Буртик, коли ми вийшли з міліції.
У мене ж ще жевріла віра в успіх, хоч і була добряче підірвана під час ходіння по інстанціях.
 – Коли тільки приїдеш, надішли рахунки з магазинів, у яких шахраї купували товари на твою кредитівку. Маючи адреси, знаючи дати і назви товарів, можна опитати продавців, які тоді працювали, і розпитати про “покупців”.
– Добре, добре, – погодився Іван. – Я зроблю це, якщо так кажеш. Але це нічого не дасть...
Буртик дотримав слова, надіслав рахунки. На щастя, шахраї більше не використали кредит-карту: чи то своєчасно зупинились, чи то їх хтось наполохав, чи то банк оперативно заблокував рахунок. Товари були “куплені” лише у двох магазинах. Адреси, дата, назва товарів, ціна – все є. Я відніс ці документи до Печерського районного карного відділу.
Через якийсь час отримав відповідь, уже з міського відділу карного розшуку: так і так, з приводу Вашої телеграми щодо викрадення і використання кредит-карти п. Буртика повідомляємо, що зловмисників знайти не вдалося, бо невідомо, де вони отоварювались, і що в тому, що сталося, винен мало не сам Буртик.
Я перетелефонував начальникові столичного карного розшуку, який підписав відповідь, і пояснив, що відповідь не по суті, що я відніс банківські рахунки, де є всі дані про магазини, їхні адреси, час покупок і що саме куплено, отже, було за що зачепитись і провести розслідування. Начальник ввічливо пообіцяв повернутись до цієї справи і особисто розібратись.
Більше ніяких повідомлень на цю тему ні з районного, ні з міського управління міліції, ні з Міністерства не було. Справу закрито, шахраїв не впіймано. Найбільше мене здивувало в усій цій історії те, що Буртик краще від мене, корінного киянина, зрозумів, що з цього нічого не вийде.
Я не називаю жодного прізвища – справа не в персоналіях. Що там якась тисяча доларів, украдена в окремого, хай і чужоземного громадянина, коли крадуть мільйонами, вивозячи за кордон, і притягнути до відповідальності їх не можуть. Справа в системі. Розумію, що розповідь про цей епізод ніяк не вплине на криміногенну ситуацію в Україні. А розповісти про нього варто хоча б для застороги іншим – і нашим, і закордонним людям. Будьте пильні: дасте себе обдурити – ніхто вам не зарадить.
Закінчуючи, хочу підкреслити ще одну деталь. Банк, який видав Буртикові кредит-карту, знаючи його як свого багаторічного клієнта, майже повністю відшкодував йому втрату. На таку увагу і таку чуйність до людини я, відверто кажучи, не сподівався. Ось вам і капіталізм, ось вам “людина людині – вовк”!..
…Тим часом ми прибули до Астани. Через півгодини їзди через місто і приміську зону ми опинилися в аеропорту. Останнє прощання. Брати обнялися, стримуючи сльози розлуки…
В літаку Іван був мовчазним і задумливим. Я його розумів і не докучав розмовами.