Сідаючи за ці нотатки, я усвідомлював, наскільки це нелегка і невдячна справа. Адже Казахстан – така ж пострадянська країна, як і Україна, тут не побачиш ні природної екзотики, як, скажімо, в Австралії, чи вражаючих технічних досягнень, як в Америці, чи фундаментальної добротності, як у Європі. Тут побачиш те ж саме, що й в Україні – негаразди, злидні, проблеми. Але в Казахстані живуть наші одноплемінці, такі ж українці, як і в Америці, і в Австралії, і в Європі. Ми одного кореня, і мати у нас одна – Україна. Тож маємо знати одне про одного якомога більше, маємо розуміти одне одного і допомагати одне одному. Справді-бо, нашого цвіту по всьому світу. І якщо ми не стали однією могутньою та впливовою силою, то причина цього в тому, що нам бракує єдності та згуртованості. Якщо цей нарис бодай найменшою мірою сприятиме подальшому порозумінню і єднанню українства в світі, я вважатиму, що недарма їздив до Казахстану.
 
Віталій Карпенко.

PS. Щойно написав останні рядки цих записок, як пролунав зумер телефону. Іван Буртик з Кліфтона розпитував, чим живе Україна і принагідно повідомив: щойно відправив другий за ліком контейнер до Казахстану. Як і перший, вагою 40 тисяч фунтів (близько 20 тонн). Це зібрана з його ініціативи гуманітарна допомога від української діаспори в Сполучених Штатах: одяг, взуття, продукти харчування.
Мало хто знає, що за цим усім – недоспані ночі, статті у газетах, сотні листів в усі кінці Америки, безкінечні телефонні переговори, поїздки в різні міста, зустрічі з людьми, нарешті, клопоти не тільки щодо збирання допомоги, а й практична робота, щоб завантажити і відправити контейнер.
У цьому – весь Буртик. Поки інші промовляють на зібраннях про необхідність гуманітарної допомоги братам по крові, він мовчки, без реклами і самовихваляння практично її організовує. Подумалось у зв’язку з почутим: патріотизм – не слова, а діло, конкретна практична робота для української справи й української людини, де б вона не була. Побільше б нам таких Буртиків...