Анатолія Білика, відомого скульптора, заслуженого діяча мистецтв Республіки Казахстан, ми застали у його майстерні. Просторе і високе приміщення, напхом напхане готовими скульптурами, глиняними моделями, металевими пристосуваннями, ескізами, виліпленими фрагментами, готовими формами, книгами, малюнками, – це і є майстерня. Із цього безладу назустріч нам підвівся кремезний чолов’яга середнього зросту у картатій сорочці-шотландці з посрібленою сивиною, чорною клиноподібною бородою.
– Білик, – коротко відрекомендувався, і міцний потиск його зашкарублої руки аж ніяк не свідчив про те, що чоловікові уже стукнуло сімдесят. – А це Віталій, мій помічник і співатор багатьох робіт, – представив свого сина. І тут же весело звернувся до нього:
– Віталію, гостей з України годиться по-українськи й зустрічати: чи не майнув би ти за пляшкою?
Віталій не примусив просити себе двічі – мовчки зник за дверима. Господар тим часом показував майстерню, жваво розповідав історію окремих скульптур та цікаві історії, пов’язані з ними.
Перед цим ми встигли вже побачити одну з найвідоміших робіт Білика: монумент “Шахтарська слава”, встановлений у центрі Караганди, це неподалік від майстерні. Багатотонна композиція вирішена просто і водночас промовисто: дві постаті шахтарів – один з них казах, другий зі слов’янським типом обличчя, треба розуміти росіянин – дружно підняли над головами величезну брилу вугілля; біля їхніх ніг громадились груди такого ж вугілля. Постаті, налиті неабиякою силою, ніби виростали з вугілля; вони символізували інтернаціоналізм і дружбу народів – якраз те, що вимагалося тодішньою ідеологією. На конкурсі цей монумент здобув перше місце і був відлитий в Петербурзі (тоді ще Ленінграді) та встановлений у Караганді. Попри заідеологізованості, властивій радянській добі, справжній талант долає догми і створює такі ж справжні шедеври. Пам’ятник дихає силою, людяністю і зрозумілою кожному символікою. Недарма цю роботу відзначив відомий петербурзький скульптор Аникушин, коли Білик щойно відлив його, і порекомендував журналістам показати в пресі.
Я сказав митцю, що мене найбільше вразила саме фізична сила, яка аж промінилась з двох постатей. Білик весело засміявся:
– Мій друг з цього приводу навіть епіграму на мене написав. Хочете послухати?
І не чекаючи згоди продекламував робленим басом:
Вершина жизни Билыка –
Два здоровенных мужика…
На площадь памятник поставил
И камень их держать заставил…

Я звернув увагу на розбіжності між оригіналом та ескізними варіантами цього монумента, що були в майстерні. На ескізах і казах, і росіянин обома руками тримали вугільну брилу, а на оригіналі казах двома, а росіянин однією. Мене цікавила динаміка викристалізування остаточного варіанта – що рухало скульптором, що він прийняв саме таке рішення.
– Якщо по правді – то не моє рішення. Мій задум і мій остаточний варіант той, що ви бачите на ескізах – в ньому, як на мене, більше експресії і динамізму. Та коли комісія оглядала роботу, один великий начальник висловив міркування, що вклад казахів у вуглевидобуток основний, а російський брат, хоч і суттєво, але тільки допомагав. Тому доцільно було б дотриматися правди життя… Як на той час, то була надто смілива заява, могли пришити й націоналізм. Хоча й здається дивним, але було так. Сперечатися дарма – я відняв руку росіянина від брили і обпер її на купу вугілля біля ніг. І вийшло те, що вийшло.
Я зауважив, що можна розуміти й по-іншому: “старший брат” сильніший, оскільки однією рукою втримує вагу, яку казаху доводиться тримати обома.
– А й справді, – щиро здивувався Білик. – А я не додумався до такого…
За нашвидкоруч накритим столиком триває невимушена дружня розмова. Нас цікавлять подробиці біографії майстра, і він охоче, з іскристим гумором, розповідає найцікавіші епізоди зі свого життя.
Анатолій Білик народився 1928 року в степовому селі на Січеславщині, тобто у Дніпропетровській області. Йому ще не виповнилося й тринадцяти, як вибухнула війна, і щойно стукнуло п’ятнадцять, як фронт відкотився на захід. Вихований у радянському патріотичному дусі, хлопчина напросився добровольцем у діючу армію і став одним із синів протитанкового дивізіону. Нарівні з дорослими майже рік, аж доки його, у довгій до п’ят солдатській шинелі, і ще котрогось із підлітків не помітив командуючий фронтом генерал Малиновський, що якраз нагодився у частину.
– Це що за дитячий сад тут? – розгнівався генерал. – Негайно відправити хлопчаків у тил.
Що й було чітко виконано.
Юнак повернувся додому, але фронтові враження глибоко запали в душу. Навчаючись у Дніпропетровському художньому училищі, він узяв участь у конкурсі і виліпив червоного вершника, який скакав на коні з полоненим німцем-язиком. Композиція, виконана в озокериті (гірський віск), була навдивовиж динамічна. Ретельно оброблена з доданням алюмінієвої пудри, вона справляла враження відлитої в металі.
На підбиття підсумків несподівано приїхав перший секретар обкому партії Леонід Брежнєв. Журі радилось за закритими дверима.
– Раптом викликають мене, – згадує Анатолій Білик. – Заходжу у своїй фронтовій гімнастерці, бо з одягом по війні важко було, а він так пильно подивився з-під густих кошлатих брів і запитав: “Чому у військовій формі?” Я розповів про свої фронтові пригоди. “Он чому у вас така вдала скульптура – не з чужих уст тему знаєте. Вітаю з першим місцем”.
Ця історія мала своє продовження – і в Дніпропетровську, і в Казахстані, і в Москві. Незабаром після конкурсу в училищі відлили з гіпсу десять копій з Біликової композиції для подарунків керівникам області. Одна з них потрапила до Брежнєва, про що автор навіть не здогадувався.
Якось біля під’їзду зупинилась машина. До квартири заходять троє.
– Збирайтеся, поїдете з нами, – кажуть хлопці-молодці, та не кажуть куди і навіщо. В мене й серце похололо: в той час, – а це був 49-й рік – такий візит нічого доброго не віщував. Та виявилося, що мене привезли не в “органи”, а на квартиру Брежнєва. Причина до банальності проста: у коня в моїй композиції при перевезенні нога відломилась – треба було реставрувати, от і послали за автором. Одне слово, для мене то була робота не складна, і я з нею успішно впорався.
Коли закінчив реставрацію, нагодився сам хазяїн і запросив пообідати. За столом Брежнєв згадав про конкурс, а потім розмова перекинулась на тему недавньої війни…
Життєві дороги скульптора і високого компартійного функціонера ще раз перетнулися, тепер уже в Казахстані: Брежнєв був там першим секретарем, Білик приїхав під час цілинного буму. Один керував великою республікою, другий ліпив, різьбив, висікав, карбував. Здається, як сказав великий, робота скульптора проста: бере камінь, відсікає зайве – і є шедевр. І скільки зусиль, скільки нервів, скільки думки треба вкласти, щоб безпомильно визначити, відчути те зайве, вибрати його з точністю до міліметра, не схибити ні оком, ні рукою! Коли відлили “Шахтарську славу”, у Білика стався інфаркт – серце не витримало перенапруги.
Але яку радість, яке полегшення, яку щасливу спустошеність відчуваєш, коли робота зроблена, і зроблена добре, і здобула визнання! Двадцять пам’ятників його роботи стоять у різних містах Казахстану, 30 його робіт виставлені у різних музеях. Перший його пам’ятник – бюст героя української землі, легендарного кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка, висічений у граніті – був виготовлений ще у студентські роки і поставлений на могилі кошового в селі Капулівці Нікопольського району на Дніпропетровщині. Перший його пам’ятник, поставлений в Караганді, був пам’ятник казахському герою-льотчику Нуркену Абдирову, який під час Другої світової війни свій підбитий літак спрямував на скупчення ворогів. Сильні, вольові, мужні, героїчні натури завжди приваблювали митця. І найбільшою нагородою для майстра були слова матері Абдирова, коли старенька, з якою Анатолій постійно обговорював ескізи, одного разу, побачивши останній варіант, щиро вигукнула: “Це мій Нуркен!”
Отож, хоч особисто, віч-на-віч Білик не стикався з Брежнєвим у Казахстані (масові заходи до уваги не беруться), та жили на одній землі, ходили під одним небом, дихали одним повітрям. І потім це згодилося Анатолію Петровичу. А було так.
Перебуваючи наприкінці 70-х років у Москві, де відливалися з бронзи частини пам’ятника “Бойова слава” для Кокшетау, Білик не пропускав жодної художньої виставки. На одній із них він побачив бюст Леоніда Брежнєва, тоді уже генерального секретаря, роботи скульптора Рукавишникова. Зовнішня схожість була, та, здалося Анатолію, внутрішню сутність не зумів скульптор схопити. Повернувшись до себе в майстерню, Білик почав по пам’яті ліпити і в результаті створив бюст Брежнєва по своєму розумінню, накрив полотном і знову взявся за перервану роботу.
Якось його провідали у майстерні земляки – журналісти з казахських газет “Орталик Казахстан” та “Индустриальная Караганда”. Оглянули майстерню, творчий доробок автора, а тоді один з них запитує: “А що то закрите?”. “Та робота ще в глині”. Захотіли подивитися. Коли Білик відкрив погруддя, зав’язалась дискусія: журналісти не сприйняли трьох колосків замість зірок героя на грудях у Брежнєва. Скульптор відстоював свою позицію – освоєння цілинних земель у Казахстані, хочеш не хочеш, відбувалося в роки, коли республікою керував Брежнєв.
Але тоді сторони лишилися кожна при своїй думці.
Через якийсь час виходять спогади Брежнєва “Цілина”. Тоді й згадали про погруддя, виготовлене Біликом, і він постав в епіцентрі уваги преси – за інтерв’юерами не зачинялися двері. Погруддя перевозили з однієї виставки на іншу. А тут саме наближається день народження генсека. Білика запрошують в обком, хочуть подивитися його роботи, щоб відібрати для подарунка. Скульптура сподобалась. Треба їхати в столицю на найвищу апробацію в ЦК. І тут погруддя пройшло “на ура”. Секретар ЦК вітає з успіхом і каже: “Взавтра у Леоніда Ілліча день народження. Летимо в Москву. Будете вручати подарунок від республіки”.
В Москві делегацію прийняв Черненко. Зустрічі з Брежнєвим довелося чекати два дні – тоді у нього вже були серйозні проблеми зі здоров’ям, що ретельно приховувалися від громадськості.
Нарешті зустріч відбулася, але Брежнєв не тільки не впізнав мене, а й взагалі, як мені здалося, про що йдеться, бо він уже ледве тримався на ногах, – завершив свою розповідь Білик.
Згодом погруддя виставили в залі подарунків як презент від Казахстану – робота була куплена Міністерством культури.
З проголошенням незалежності практично всі колишні республіки – Казахстан серед них не виняток – зіткнулися з цілком зрозумілими труднощами, почасти об’єктивними причинами, викликаними переходом від тоталітарного режиму до побудови демократичного суспільства, а почасти суб’єктивними чинниками, пов’язаними з відсутністю досвіду ринкових відносин та рудиментами планової економіки. Творчу інтелігенцію також не обминула сумна доля. Анатолію Біликові також доводилося перебиватися тимчасовими заробітками, висікаючи пересічні надгробки на замовлення.
Та ось влітку 1992 року в Карагандинському музеї мистецтв відкрилася виставка картин німецького художника Генріха Фогелера. Білик відвідав виставку і був вражений: прекрасні роботи, а він майже нічого не знає про художника. Та, власне, звідки йому було знати, коли за радянських часів не тільки творчість Фогелера, а й саме ім’я його замовчувалось. Тим більше таке незнання прикре, бо Генріх Фогелер – не тільки талановитий митець, а й активний громадський діяч-антифашист – не з власної волі змушений був свої останні роки провести в Казахстані, і казахська земля прийняла в своє лоно його тіло.
Білик залишає всі справи і їде в села Корніївку та Хорошевське у Бухаржирауський (тоді ще Ворошиловський) район, де мешкав Фогелер. Нова тема все більше захоплює і поглинає його. Чим більше він дізнається про Фогелера, тим рельєфніше в уяві постає образ Художника і Людини. Рішення створити йому пам’ятник стало внутрішньою потребою скульптора.
Генріх Фогелер народився 12 грудня 1872 року в Бремені. Закінчив академію мистецтв у Дюсельдорфі. У придбаному і перебудованому маєтку Баркенгоф займався графікою. За чотири роки, з 1885 по 1899, створив 32 офорти. В 1989 році їде в Італію, де у Флоренції зустрічається з відомим поетом Райнером-Марія Рільке. 1900 року одружується з Мартою Шрьодер, з якою познайомився ще у Баркенгофі. Під час Першої світової війни іде добровольцем в армію, і фронтові дороги його пролягають по просторах Польщі, Росії, Франції. 1918 року звертається до кайзера з вимогою укладення миру, як наслідок – тимчасовий арешт. 1919 року створює в Баркенгофі комуну, яка проіснувала чотири роки і розпалась. Усі ці роки плідно працює над фресками та офортами. 1924 року здійснює першу поїздку до Росії. Живуть з другою дружиною Софією Мархлевською в Берліні, Ронко (Швейцарія) та з 1931 року постійно в Москві, багато подорожує. Відчув на собі холодний подих сталінських репресій, чому й опинився в Казахстані. 1942 року Генріх Фогелер помер у селі Корніївці, де й похований.
Анатолій Білик, захопившись творчістю Фогелера, вивчив напам’ять біографічні віхи його життя. Над темою працював чотири роки, створюючи різні варіанти ескізних проектів. Влітку 1997 року до Караганди приїхала делегація німецької інтелігенції, щоб вшанувати пам’ять Фогелера у зв’язку з 45-ю річницею його смерті. Землякам художника настільки сподобався проект пам’ятника, що по приїзді до Німеччини ескіз показали Герхарду Шрьодеру, лідерові Соціал-демократичної партії Німеччини, яка успішно проводила передвиборну кампанію до Бундестагу. Шрьодер схвалив проект і висловив побажання, щоб виконаний він був у червоному граніті і поставлений у Караганді. Він же зробив перший внесок – 5 тисяч марок.
Весь 1998 рік тривала робота. До неї Анатолій залучив сина Віталія та архітектора Олександра Байкова. Приїздили німецькі фахівці – художник Гюнтер Руппін та архітектор Гельмут Риккерт – допомагали порадами. Вони ж затвердили архітектурне вирішення та гіпсову модель. Робочу модель оглянув також правнук Фогелера філософ і політолог Франк Шмідт.
На початку 1999 року до майстерні доставили гранітні блоки, і почалася заключна стадія роботи.
2 червня пам’ятник був висічений, а 7-го – встановлений на постаменті перед входом до Німецького культурного центру в Караганді. Це була найпомітніша робота Білика доби незалежності.
– За цей час ми дуже здружилися з німцями, – розповідає Білик. – Я кілька разів зустрічався з Шрьодером, який став канцлером ФРН. І в Німеччині, і в Казахстані. Пригадую, покликали мене до німецького посольства: є запрошення відвідати країну на тиждень, вже й квитки на літак замовлені. Кажу:
– Не полечу літаком, поїду поїздом.
– Чому? – дивуються.
– Тому, що мушу взяти свої скульптури, показати там. А вони важкі. До того ж одного тижня мало, треба, принаймні три.
– Але ж це неможливо. Все вже узгоджено.
– Раз неможливо, то неможливо, значить не поїду.
Так ні з чим я й повернувся додому. А через два дні мене знову запрошують до посольства:
– Їдете поїздом. На три тижні.
Так я потрапив до Німеччини. Німці – вдячний народ. Привітно мене зустрічали на батьківщині Фогелера. Навіть у партію прийняли, ось квиток. Секретар партійної організації за мене внески платить – показує з посмішкою. – Так ще чого доброго соціал-демократичним функціонером стану.
Сидимо, гомонимо, згадуємо. Пора йти, а не хочеться. Зрештою, виходимо на вулицю, огинаємо майстерню і потрапляємо на площу, якраз біля пам’ятника “Шахтарська слава”. Фотографуємося на згадку.
Прощаючись, з приємністю відчув натруджену тверду й шкарубку долоню скульптора, талановитого українця, якого доля закинула далеко від рідної землі. То була рука справжнього трудівника…
 
Далі