Ще Як тільки-но ми прибули до Караганди, Василь Говера при обговоренні плану нашого перебування тут наголосив:
– Треба обов’язково відвідати двох мистців-українців: прекрасного різьбяра по дереву Петра Сніщука та нашого знаменитого скульптора Анатолія Білика. Не познайомившись з цими людьми, не матимете повного уявлення про українську діаспору в Казахстані.
Коли повертались зі Спаського кладовища, отець Василій звернув мою увагу на простору новозбудовану православну церкву:
– Вона належить до Московського патріархату, але цікава тим, що має унікальний, різьблений з дерева іконостас. Нічого подібного, запевняю Вас, ніде в світі не побачите. Цей іконостас вирізьбив Петро Сніщук, про якого я розповідав і до якого ми заїдемо. То, може, перед візитом до Петра варто ознайомитись з цією його роботою?
Звичайно ж, журналістові відмовлятися від такої нагоди було б, м’яко кажучи, необачним. Тому ми зупинили машину і крізь ряд жебраків, що стали прикметною рисою пострадянських республік, пройшли на церковне подвір’я.
Була друга половина звичайного буденного дня, служба Божа не правилась, простора церква була безлюдна, якщо не брати до уваги кількох бабусь, що подумки в молитві єднались з Богом. Та найперше, що впадало в очі, – так це справді дивної краси різьблений іконостас на всю велетенську стіну від підлоги до купола. Важко було повірити, що таку об’ємну, таку копітку роботу, з тисячами і тисячами різьблених деталей під силу було виконати одній людині. Пізніше, зустрівшись з самим митцем, я дізнався, що іконостас ще не завершений, постійно удосконалюється і переробляється. Що працює над ним художник п’ятий рік, що допомагає йому тільки Леонід Майструк, родом з Вінниці, самоук, залюблений у Петрові роботи, які побачив на одній з виставок і з того часу “захворів” ними.
Іконостас вражає не тільки своїми справді велетенськими на весь храм розмірами, а й справжньою величністю, підкресленою декоративністю, теплом деревної фактури та світло-коричневих відтінків. Незважаючи на розміри, він зовсім не здається важким, навпаки, – в його ажурності, ретельно вирізьблених народних орнаментах відчувається надзвичайна легкість. Скільки-то праці, натхнення, душі та розуму треба було вкласти в ці рельєфи квітів і трав, що стеляться по світлому тлі дерев’яного поля і повторюються в різьбленні дверей та підвіконь! Рельєфні ікони, деревна пластика Майстра в поєднанні зі змістовим насиченням іконостаса складають єдине ціле, реалізують задум, підкреслюють духовну сутність Божого храму. Унікальна робота, справді духовно-естетичний феномен, гідний прикрасити не тільки новозбудовану церкву в Караганді, а й найвідоміші храми світу, включно із собором святого Петра в Римі.
Залишав я церкву з глибоким відчуттям органічної єдності Храму й дивовижного витвору Художника. Безумовно ж, різьблені іконостас та ікони надають Храмові оригінальності, вивищеності над марнотним повсякденням, підкреслюють його небуденність і неминучість вічності. Навзаєм, я в цьому переконався, уздрівши це диво, Храм вдихає в унікальні рельєфи Художника справжнє життя, якого не в змозі надати цим іконам та іконостасові найславетніший музей світу.
Зрозуміло, що до Сніщука, з яким Говера заздалегідь узгодив наш візит, я їхав надзвичайно зацікавлений. Відчинив двері нам середнього зросту та спортивної статури чоловік з довгим чорнявим волоссям, яке вважається невід’ємним атрибутом представника художньої богеми. Усміхнувся привітно темно-сірими очима:
– Прошу, проходьте. Почувайтеся, як вдома…
Квартира звичайна, стандартна, як у типових багатоповерхових житлових будинках, що споруджувались за однаковими проектами по всьому Союзу. Та коли переступив поріг світлиці, мені здалося, що я знову потрапив до храму – храму високого мистецтва. На стінах, на столі, за склом шафи численні Петрові роботи: дерев’яні ікони та скульптури, рельєфи та об’ємні тримірні фігури. Матеріал один – деревина. Але яка різна фактура і тональність! В залежності від задуму художник обирає матеріал: березу, вільху, тополю, горіх, бук, липу, кедр.
Зрозуміло, що у Петровій вітальні були представлені далеко не всі його роботи. Та й неможливо у невеликій кімнаті зібрати все ним створене. Тільки ікон він вирізьбив понад сто. Серед них чільне місце посідає тема Богоматері. За християнськими поглядами мистецтво відтворення Божественного образу оточене високоморальним авторитетом, а священики переконані, що відтворити образ в іконі можуть тільки чисті руки.
На перший погляд, роботи Петра Сніщука на релігійну тему – це перенесення на дерево відомих мальованих ікон. Власне, сам майстер підкреслює це запозичення, зберігши назви оригіналів: “Богоматір Владимирська”, “Богоматір Іверська”, “Почаївська Богоматір”, “Пименівська Богоматір”, “Казанська Богоматір”, “Богоматір Муромська”, ”Богоматір з немовлям”, цикли рельєфів, що відтворюють Богоматір Одигітрію – Поводирку (Волинська, Смоленська, в храмі з архангелами) та Богоматері Панагії тощо. (До речі, саме ікона “Панагія в колі” з образом малюка на грудях, в овальній рамі, що символізує ореол-сіяння, зіграла вирішальну роль, коли Сніщука 1995 року приймали до Спілки художників Казахстану). Та в цьому запозиченні якраз і виявляється принциповий підхід автора: зважати на канони, дотримуватись іконографічної типології. На цьому і закінчуються запозичення. Решта – оригінальність і талант художника, який проглядається в усьому: у фактурі деревини, стилі різьблення, психологізмі деталей, позі, виразі обличчя, деталях одягу, жестах рук.
Високу філософічність, монументальність несуть створені Сніщуком рельєфи Ісуса Христа: “Я єзм Альфа й Омега”, “Христос на троні”, “Христос в терновому вінці”, “Спас Нерукотворний в подвійному ковчезі”, “Се людина”, “Христос, що несе хрест”, “Воскресіння”, “Вознесіння”. Близькі до цього ряду й такі праці, як “Ангел пустелі”, “Іван Хреститель”, хоча вирішені вони декоративніше.
Попри те, що християнська тематика стала провідною в творчості Сніщука, вважати його виключно “богомазом” не слід. Він і починав з мирської, так би мовити, тематики. Одна з перших помітних його робіт – ваза “Кубок Івана Федорова”, оздоблена трьома видами українського орнаменту, які ніби об’єднують в єдине ціле три міста: Львів – Дермань – Острог. Ціла низка різьблених скульптур присвячена Тарасові Шевченку (одна з них разом із “Кубком Івана Федорова” подарована автором Острозькому краєзнавчому музею), його поетичним образам (триптих “Тополя”), Достоєвському, Гамлетові, Нестору-літописцю, Андрієві Рубльову. Всі вони, позначені глибоким психологізмом, нагнічені напруженою думкою, несуть величезний естетичний заряд.
Петро Сніщук не тільки уміє передати повномірність і повнокровність створюваних образів, а й підкреслити їхню народність. Не останню роль у цьому відіграє широке використання ним фольклорних мотивів в декоративному оздобленні його творінь. Дехто з критиків (мистецтвознавець Н.Іванина), аналізуючи орнаментацію, яку використовує майстер, намагається класифікувати, її як “орнамент слов’янських народів”. З такою оцінкою можна погодитись лише за умови, якщо під слов’янськими народами розуміти праукраїнців та українців. Бо саме українська традиція превалює в орнаментальному оформленні рельєфів та скульптур Петра Сніщука, як у “квіткових і трав’яних”, так і в інших “рослинних формах”. Використання в орнаментальному обрамленні таких стилізованих деталей, як виноградна лоза, дубове та каштанове листя, соняшникових голівок – все це аж дихає українським духом, нагадує українську землю, передає українське світосприймання.
І це цілком зрозуміло: Петро народився на Рівненщині, в селі Садки неподалік славнозвісного Острогу. Дитячі враження, мальовничі краєвиди Полісся, неповторні рушники й вишиванки сільських майстринь глибоко запали в душу, збереглися назавжди і вилились у його творах. Ще школярем виявив схильність до малювання і, логічно, це привело його до Одеського театрально-художнього училища, де навчався професії художника-гримера.
У Казахстан приїхав 1961 року 16-річним юнаком. Разом з братом покликала “цілинна” романтика, про яку трубила тогочасна преса. У перший же день по прибутті до Караганди пішов в кінотеатр і побачив оголошення про набір до художньої студії. Звідси і розпочинається його особисте освоєння цілини на ниві мистецтва.
Спочатку Петро вправлявся в графіці,  і досить вдало: його графічні роботи “Бабуся”, “Чоловічий портрет”, “Наш парк”, “Хмара” засвідчують спостережливе око автора та його безпосередньо щире сприйняття навколишнього світу. А світ навколишній виявився для нього затісним – тягнуло в Україну. Він побував у Києві, відвідував храми, Києво-Печерську лавру, об’їздив рідну Волинь. І повернувся… в Казахстан. З 1976 року остаточно визначився: поміняв амплуа, взявшись за різьбу по дереву. І тут, як бачимо, найповніше розкрився його талант. І хоч доводиться жити і творити в Казахстані, в кожній його роботі відчуваються українські риси, поєднується і сплітається естетика волинської, львівської та київської художніх шкіл. І відчуваються народні фольклорні витоки. Певне, саме в цьому, глибоко національному, оригінальна, неповторна, якщо хочете, інтернаціональна цінність його творінь.
Рельєфи Петра Сніщука здобули досить широке визнання не тільки в Казахстані. Його твори прикрашають колекції низки музеїв та приватних осіб (наприклад, дерев’яна скульптура “Зодчий” тепер знаходиться в приватній колекції у ФРН). Великий успіх мали виставки його робіт у Москві і в Німеччині 1998 року. На неувагу преси Петро також не має підстав нарікати – різні видання в Казахстані і поза ним відгукувались позитивними рецензіями на його творчість.
Добре, звичайно, що й тут, на чужому ґрунті, за тридев’ять земель від рідного краю, проклюнувся, пробився на поверхню мистецького життя, укорінився і розвинувся український талант. Добре, що його різьблені з дерева скульптури, рельєфи, вази, тарелі, декоративні композиції нагадують цінителям мистецтва про Україну, нагадують про гострий розум, гаряче серце, чутливі руки, яким дерево піддається, ніби віск, її славного представника. І дуже шкода, що все це – поза Україною.
От хоча б той же грандіозний різьблений іконостас. Хіба він завадив би Володимирському кафедральному собору Української православної церкви Київського патріархату? Чи тій же знаменитій Андріївській церкві, яка поки що перебуває у віданні держави, хоча давно ставиться питання зробити її центральним храмом Збройних сил та Українського козацтва? Чи навіть славнозвісній святій Софії, яка також, на жаль, досі не повернута державою національній Українській церкві?
Ці думки мимохідь вирвалися вголос, і я візьми та й запитай Петра:
 – Вам не здається неприродним, що Українські мотиви, втілені Вами в чудесному іконостасі прикрашають не українську, а російську православну церкву?
Сніщук, дещо знітившись, погодився:
– Звісно, було б краще прислужитися українській православній церкві, але такої у Караганді, та й в усьому Казахстані немає. А Київ далеко… Зрештою Бог один, тільки шлях до нього в кожного свій… Тому без різниці, де встановлено іконостас… Та й жити за щось треба у ці нелегкі часи, а церковники платять хоч якусь копійку.
Художник розповів, що має посадовий оклад не то виконроба, не то бригадира, а отже – постійний заробіток протягом цих кількох років, що працює над іконостасом. Я подумав, який це мізер – оклад виконроба порівняно зі створеним ним справжнім шедевром, який ціни не має. Та, щоб не поставити господаря знову в ніякове становище, я промовчав. Петра ж, видно, зачепили за живе мої слова про те, що його, такий український за духом, іконостас природніше сприймався б саме в українській церкві, тому він став пояснювати детальніше чому взявся за цю роботу:
 – Мене надзвичайно вразила історія побудови цієї церкви, – почав свою розповідь Петро. – Багато років тому священик отець Севастян, колишній політв’язень ГУЛАГу, звільнившись, був направлений на поселення в Караганду. Табірне лихоліття не зламало його, не вбило в ньому гуманність і любов до людини. Він радо йшов на спілкування, до нього найбільше тягнулись дітлахи, відчувши справедливість і неабияку повагу до себе. Якось, мандруючи околицею у супроводі хлопчака, отець Севастян зупинився на тому місці, де тепер ви бачили церкву, і сказав пророчо: ”Отут, на цьому місці, побудуєш світлий храм Божий, коли виростеш…” Ці слова на все життя запали в душу хлопчикові. Хлопчик справді вивчився на будівельника і став відомою в місті людиною, начальником великого будівельного управління. Дочекались нових часів: 1991 рік став роком незалежності для Казахстану і всіх інших колишніх республік Радянського Союзу. Дійшла черга й до церкви. Не знаю, випадково чи не без сприяння начальника будівельного управління Мартинова (таке прізвище того хлопчика), але для церкви відвели ділянку саме на тому місці, на яке показав отець Севастян. І саме управління Мартинова отримало замовлення на будівництво. Таким чином, пророцтво-наказ священика збулося. Почувши цю невигадану історію, я вирішив спробувати свої сили і вирізьбити для такої, погодьтесь, незвичайної церкви іконостас. Можливо, це також було Боже покликання. І я впорався із завданням. А що церква виявилась московського підпорядкування – на те також, мабуть, воля Божа. Могла б бути й українською православною, й греко-католицькою, й католицькою. Все одно я різьбив би. Так що на рішення моє, віруючої людини, не мала вирішального значення ні моя конфесійна приналежність, ні московські корені моєї дружини Тамари…
Петро, закінчивши свій монолог, зітхнув з полегшенням, ніби тягар з душі зіпхнув. Ми з отцем Василієм з розумінням потиснули йому правицю і на цьому попрощались, сердечно подякувавши.
На вулиці я таки не втримався:
– І все-таки, отче Василію, мене не покидає переконання, що такий прекрасний український іконостас, вирізьблений українськими руками, зігрітий українським серцем мав би прикрашати Українську національну церкву. Чи не так?
 – Так, – лаконічно погодився Василь Говера. – Та все в руках Господніх.
 

Далі