Григорій СОЛОМОНЧУК
ЧИСТА РОБОТА
Гумор і сатира

ЖИТТЯ ПОЛІПШУЄТЬСЯ

Хто би що хто говорив, а життя поліпшується. Коли п'єш. І випивка дешевша за їжу, і все здається світлішим, як дивишся на нього каламутними очима. А на зарплату хіба можна дивитися тверезими? Тільки як випив, то вона здається вдвічі більшою. Хоч дружина й допікає:
- Що ти приніс, оці сльози? - це на мою зарплату. - Дитині на два обіди.
А мені наче й добре. Тільки не дочекаюся, коли дитина підросте. Пити почне - легше буде.
Іду якось, а дівчина з мікрофоном до мене підбігає:
- Пане, - каже, - проводимо опитування. Скажіть, будь ласка, як ви думаєте: життя поліпшується? І на скільки?
- А це як скільки прийняв. Ось у мене зараз поліпшилося на півкіло.
- А як ви вважаєте - ситуація під контролем?
- Повний контроль!
- А може вони вийти з-під контролю?
- Може, - кажу, - як добавити ще з півкіла.
- Демократія, на вашу думку, є?
- Є, - кажу, - але мало. На всіх не вистачає. До більшої треба ще тьопати.
- А що треба, щоб до неї дійти?
- Зробити всім недоступною закуску. Бо як добре закусив, то вже нікуди йти не хочеться. А як прийняв без закуски - неодмінно кудись тягне.
- І куди?
- Як пшеничною заправився, то до Європи тягне. Смоктонув рисової - то до Азії, а від "Звіробою" - в НАТО.
- А до Африки вас не тягне? - питає.
- Ми вже давно Африку до себе затягнули.
Тут оператор мене питає:
- А в психіатра ви давно були?
- Я щодня в нього, - кажу. - У мене вдома свій лікар - і психіатр, і терапевт, і сексопатолог.
- Схоже, що ви життям задоволені? - робить висновок дівчина.
- Задоволений, - кажу, - аж до ранку.
- А вранці?
- А зранку пригадую, де я вчора був. І думаю, куди сховатися сьогодні.

КУДИ ЙТИ?

- Я тебе туди не посилав. Я сказав: іди своєю дорогою. Звідки я знав, що вона в тебе тільки туди? Чого я не йду? Бо в мене тупик. Прийшов! А ти іди, іди до світлого майбутнього. Ну, куди ж я тебе посилаю. Я сказав: іди своєю дорогою. Моєю хочеш? Ти що, не розумієш, що в кожного своя дорога? Я не винуватий, що в тебе така. Шукай іншу. Я тобі не підкажу. Знову ти не розумієш. Не заважай! І в мене ж нерви. Живу також на саму зарплату. Плюс субсидія. Але ж я ні до кого не чіпляюся. Я тобі не допоможу. Іди собі під стіни уряду. Куди ж я тебе посилаю? Під стіни уряду. Ні, це не одне й те ж. А для тебе однаково. Усі дороги ведуть у Рим. Я не винуватий. Не чіпляйся. У мене гіпертонія, виразка шлунку, два інфаркти і десять років реформ. Це не моя заслуга, що в тебе болячок більше. Іди собі далі. І в мене ревматизм. Але ж я не кричу. А мовчки несу цей букет до моргу. Ну то й що, як твій знайомий працює в морзі? Не треба мені його допомоги. Я поки що не туди йду. Ще раз спробую в лікарню. Дай дійти спокійно. Я бачу, ти хочеш сьогодні забезпечити знайомого роботою. Не вийде. Мені циганка наворожила, що я переживу ще ядерну війну. Іди, поки ситуація під контролем. Не хочеш? Пане, допоможіть. Сил більше немає. Оцей тип останнє в мене забирає - життя. Допоможете тільки за плату? Тепер, кажете, ринкові відносини. І за скільки... гривень?... умовних одиниць? Ого! У вартість входить поховання й місце? Лише катафалк. Ви там працюєте. Чудовий сервіз! Нудити світом - дешевше.
Ти порядна людина. Для порядної людини в тебе дуже підозрілий маршрут. Ні на що я не натякаю. Що це тобі ввесь час здається! Ну, зачепив я тебе сумкою. Так чого ти розійшовся, мов депутат біля мікрофона! Іди. І не збираєшся йти? Тоді я пішов!

НУ Й ЛЮДИ!

Їду в автобусі. Людей чималенько. Водій, не позбавлений почуття гумору, оголошує:
- Громадяни пасажири, будьте пильні! В автобусі досвідчений кишеньковий майстер.
Пасажири пожвавилися й стали з підозрою дивитися одне на одного.
- Ти чого на мене так дивишся?
- Бо ви красиві.
- Ти мені зубів не замовляй... Руки твої де?
- В одній руці сумка, друга в кишені.
- У чиїй кишені?
- Та не у вашій.
- Дивись!
- Дякую за дозвіл.
А трохи далі:
- Ти чого до мене тулишся?
- Бо змерз.
- А я тобі що, обігрівач?
- Ви як батарея в міністра енергетики в кабінеті.
- Так треба ж платити за комунальні послуги, бо відімкну від мережі опалення.
А збоку:
- Куди сунеш? Ой, холодне й слизьке...
- Це вам цуцик всунув у кишеню писок.
- А щоб він здох тобі, так налякав.
А я стою усміхаюся й розмірковую: "От люди наївні, не розуміють жартів".
- Ось він, досвідчений, попався!
- Та не кричіть, я тільки вчуся.
- А-а-а, дивися мені! Погано починаєш.
А поруч загомоніли:
- Ви своїми персами так натиснули, що в мене й серце стає.
- А руки не відбирає?
- Руки мої золоті завжди в роботі.
- Воно й видно, що живеш не на саму зарплату.
- Не прилаштовуйся ззаду, там у мене нічого немає.
- А я цього не сказав би.
- Майте совість. Тримайтеся за поручень.
- Не діждешся!
Аж у гастрономі виявив я пропажу - гаманця не стало. От люди!
А водій! Не міг серйозно сказати, що в автобусі - злодій.

ШИКУЙСЯ!

- Взвод, підйом! Сорок п'ять секунд! Час пішов! Швиденько одягаємося. Десять... двадцять... сорок... Шикуйся!.. Струнко! Припинити вовтузіння. Це хто там чобота на голову надів? Я питаю - хто? А-а-а, це рядовий Мумбо. Звиняй... дуже схожий. Рядовий Качан, чого онуча з кишені стирчить?" А-а, то носовичок. Дерикоза, у тебе чого чоботи в руках? Чоботи повинні бути на ногах. Є й на ногах! А в руках чиї? Валялися, то прихопив. Запасливий. Хто босий? Немає. Де взялися зайві чоботи? Хто сказав "Дід Мороз приніс"? Розмови в строю. "Струнко!" була команда. Мумбо, вийди зі строю! О, так ти ж без чобіт. Вільно! Заправилися. Дерикоза, віддай чоботи. Що значить "В Африці без чобіт можна"? Ти там був? І Мумбо зараз не там. Він громадянин нашої держави. Взагалі, навіщо ти приватизував чуже? Батькові хотів чоботи вислати. Він що, босий там залишився? А ті чоботи, що дідові на фронт видавали?..
Хто хропе? Хто ще не прокинувся? Розбудіть рядового Харка. Рядовий Салозуб! Не Салозуб, а Скалозуб? Ну, воно й видно. Що жуєш? Жуйку? Карієса боїшся! А командир, значить, тобі по барабану? Мумбо, ти чоботи надів? Ану поворуши пальцями. О, бачу, що надів - пальці не ворушаться... Це що пікає? У рядового Пейджера мобілка? Зарубайте кожен собі на потилиці... Ти можеш і на лобі. По тобі видно, що потилиці замало для тебе. Зв'зок із білим світом тільки через листування!
Значить так, вояки, ви вже служите не перший день. А вже служите... правильно, Шишкарю, другий день. А підйом у вас нікудишній. Що, Дерикоза? З відбоєм буде краще? Зараз перевіримо. Рівняйся! Струнко! Вільно! Відбій. Раз... два... Шишкарю, час пішов. Не звик удень спати? Зроби так, щоб я тебе за двадцять секунд не бачив, щоб тільки ковдра сопіла... Сорок три... сорок чотири... В ліжко! Всі завмерли!.. Щоб було чути, як...
Пане майоре, взвод проводить заняття. Замкомвзводу сержант Чувило! Єсть - продовжувати! Пане майоре, це не в чоботях у ліжку... це рядовий Мумбо... та ні, це в нас кують уже такі кадри... Так точно, спільне підприємство.
Взвод, підйом! Сорок п'ять секунд! Десять... двадцять... тридцять п'ять... сорок чотири... Шикуйся! Струнко! Триста секунд кожному - заправити постіль. Мало?! Я сказав: кожному триста секунд. І шикуємось на обід. Розійдись!
Дубенко, що ти так завзято шукаєш у юшці? Рибу? Це ж тобі не озеро, а тарілка. Манкін, ти сюди прийшов їсти чи думати? Не "Тефаль" за нього думає, а командир, Скалозубе. Прискорити прийом їжі! Через двісті секунд виходимо шикуватися.
В тебе що з кишені видувається? Хліб. Не наївся! Кишеня - це ж не комора. І не хлібниця. Навіщо ж у кишені хліб, вояки?! Кишені лише для того, що це штани... Перекур! Через триста секунд шикуватися!

ЕНТУЗІАСТ КУЗЬМИЧ

Гостював я в свого приятеля, завідувача сільського клубу. Сидимо на подвір'ї, гомонимо про сільське життя. Питаю його:
- Не перевелися в селі ентузіасти народної творчості?
Несподівано приятель голосно розсміявся.
- Стривай, зараз розповім, - витер він сльози. - Є в мене суперентузіаст. Кузьмич. Ні голосу, ні слуху, а як тільки концерт у клубі, то й лізе на сцену співати. І відмовити незручно. П'ятнадцять років співає ту саму пісню "Нащо мені ту капусту садить". Капуста вже й мені ночами сниться, як віслюкові. Та ти цього ентузіаста завтра сам побачиш на концерті. Він до тебе обов'язково підійде.
І от наступного дня після концерту справді підходить до мене Кузьмич.
- А ви це свої гуморески читали? - питає.
- Так, - кажу, - сам пишу я і сам читаю.
- Дивлячись на вас, цього не скажеш.
- Чому "не скажеш"?
- У вас така постава... кремезна... Ви в органах не були?
- Був колись і в органах, але недовго.
- У яких? - питає.
- У внутрішніх. Не сподобалося. Ззовні краще.
- Ви знаєте, я їм теж не довіряю.
- Що поробиш, - кажу, - це природній процес.
- Так, так, - похитав головою Кузьмич. - А ви знаєте, я також активний учасник художньої самодіяльності. Тільки я співаю.
- Пісня нам жити і будувати допомагає, - кажу. - І який у вас репертуар?
- Народний. Постійно в моєму репертуарі оця, що я сьогодні співав. "Нащо мені ту капусту садить, як я можу і з колгоспу наносить..."
- Прекрасна пісня, але вже не актуальна.
- Чому ви так кажете?
- Бо вже все повиносили.
- Ви не те подумали. Боже збав... Я ніколи... сусідів попитайте. В мене капуста завжди своя була.
- Однак ви співучасник. Своїм співом заохочували носити інших.
- Ні, ні, ви що? У нас люди не такі.
- А де ж подівся колгосп?
- Я тут ні до чого. Я тільки співав.
- От і доспівалися. Змінюйте репертуар, поки вами не зайнялися органи.
- Жаль, - засмутився Кузьмич, - я так люблю про капусту співати.
- Можна й про капусту. Але ж по-іншому. Ну, наприклад:

Капуста смажена, капуста варена,
Капуста також хоче жить.
Її зрубали, нашаткували
І стали в діжечці солить.

- Перепишіть слова, - попросив ентузіаст. - То ви й вірші складаєте?
- Буває, - кажу.
- А ви знаєте, і я складаю, але не записую. Вони в мене такі... з перцем. Навіть хотів надіслати в газету, а дружина каже: "Вони в тебе такі гострі, що ніхто їх не надрукує. Ти порадься із кимось". Я бачу, що вам можна довіряти. Відійдімо трохи вбік. Ви ж самі розумієте. Вони в мене коротенькі. Ну, от хоча б оцього послухайте:

Щоб іти
у депутати,
треба в банку
гроші мати.

Як вам?
- Дуже гостро. Не піде, можна порізатися. Як хочете друкувати, треба притупити.
- Таке мені й дружина каже. А як притупити?
- Перший рядок можна й залишити, а другий треба тупити. Хоча б ось так: "Щоб іти у депутати, у кишені треба мати".
- Це тупіше на вашу думку?
- Певно. Ми банк замінили на кишеню. Що в тій кишені? Хто його знає! Може, й дуля з маком.
- Гадаєте, надрукують?
- Не знаю, але цей варіант уже можна й надсилати. І стежте за тим виданням, куди надіслали. За тиждень-два не надрукували - ще притупіть.
- А куди ж далі? - розвів руками Кузьмич.
- Можна ще... Хоча б ось так:"Щоб іти у депутати, слід програму добру мати". І знов надсилайте.
- А як же я взнаю, чи надрукували? Газет я не передплачую...
- Радіо маєте?
- Поганенько, але говорить.
- Надсилайте на радіо.
... Через місяць зустрічаю свого приятеля.
- Як там Кузьмич? - питаю його. - Все співає про капусту?
- Після того концерту Кузьмича більше й не бачив. Дружину його якось питаю, де чоловіка поділа. А вона: "Грім би його полоскотав. Раніш хоч щось робив, а тепер зовсім перемкнуло - від радіо не відходить".

НА БАЗАРІ

Гасу давно немає, а гаснички на базарі продають. Там усе продають: хто що знайшов, хто що поцупив, що в когось валялося віками - усе тепер на базар. І при ділі людина, і може комусь чимось зарадити. Дідусь продає іржаві гвинти й цвяхи, а посередині - підкова, теж іржава.
- Що, діду, не беруть підкови?
- Візьмуть. Це потрібний товар.
- А хто ж її купить?
- Е-е, синку, мовить дід, - підкова приносить щастя.
- Я ж бачу, як вона вам щастя принесла. Тепер хочете ще когось ощасливити. І на скільки вона тягне?
- На п'ять гривень.
- Як для простого люду, то й дорогувато.
- Багаті візьмуть.
Поруч жінка продає те, що колись було взуттям. Ношене-переношене. Капці, туфлі, черевики, босоніжки...
- Чому черевик тільки один?
- Бо другий розлізся. А цей ще нічого. Перевірений часом.
Бабуся продає посуд, що віджив уже свій вік.
- А оця дірчаста каструля хіба кому згодиться? - питаю стареньку.
- А чого ж, як дірки заклепати, служитиме каструлею, а як ще з десяток пробити, буде друшляк. Можна так, можна й отак. Що кому треба.
- Універсальна каструля.
Зате стратегічний продукт - сало - в руках спекулянтів. Стоять за прилавками з такими фізіономіями, що й не відразу збагнеш, де голова безрогої, а де перекупника.
- Якби оце знала свиня, почому її сало продають! - кажу продавцеві.
- А то, ви думаєте, вони не знають. Тепер тій свині щось не таке дай їсти, то вона тобі ґерує: "А ти знаєш, почому сало? І хочеш, щоб я оце їла?" Цукерками доводиться годувати - "Білочка", "Клишоногий", "Південна ніч"... Чайку з вафлями "Артек" зранку. Двічі на день треба вигулювати. Сало виростити це вам не ковбасу зробити. То кишку взяв, напхав що попало та й смаж. А сало... О, це річ серйозна. Ви думаєте, що сало від реформ росте, ге? Від реформ тільки пики ростуть у реформаторів, - невгавав продавець. Наче йому торохтіти - аби нагрітись.
- Та й у вас, хай Бог простить, чимала, - кажу йому.
- Бачите, від свиней трішки перепадає...
- А ви ж хоч знаєте, що таке корито? - питаю.
- Державне корито? - перепитав гендляр.
- Не лукавте, шановний, ви ж знаєте, про що я питаю.
- Пробачте...
- У кориті свиням їсти дають.
- Та-а-а... то, може, колись було, - став викручуватися салогуб. - А тепер свині їдять по-людськи... з миски. Беріть, куштуйте. Чистий продукт. Справжнє сало. Ну... як?
- Щось воно салом і не пахне, - скуштував я кусень. - Не "Білочкою" ви його годували. Якоюсь дешевою карамелькою.
- Було, трошки "Барбарису" домішували... Правду кажу...
- От-от, я ж відчуваю. Ви ним і зіпсували сало. Піду пошукаю смачнішого. Може, хто ікрою годував. Я таке сало найбільше люблю.
Закінчив я свою екскурсію та й поплентався додому.

До змісту Григорій СОЛОМОНЧУК ЧИСТА РОБОТА