КАВА З
ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів
Іван ВЛАСЕНКО
Стверджує,
що народився в смт Недригайлів на Сумщині у минулому столітті, коли Недригайлів
був ще не смт, а просто селищем. У ньому була й середня школа, яку він,
за деякими інформаційними джерелами, успішно закінчив. Але найкомпетентніші
із земляків, не відкидаючи самого факту народження Власенка, в його успішному
навчанні глибоко сумніваються, бо чого ж тоді тому Іванові потрібно було
пертися в Київ чи ще кудись і там доучуватись? Мовляв, кому кебети Бог
не дав, тому Київ не допоможе. Та як би там не було, а з недригайлівського
овиду Власенко зник, наче його лизень злизав. І лише років через п’ять
по тому у деяких газетах почали з’являтися «статейки» за його підписом.
А може, й не за його, бо хіба ж мало Власенків на Україні?
Згодом з’явилися й книжки — повісті, романи, збірки ба-йок та
притч. З приводу деяких із них у Недригайлові були навіть читацькі
конференції, де й з’ясувалося, що їхній автор — той самий Власенко.
І що замітки в газетах теж його. Романи недригайлівці хвалили,
а щодо байок, то казали, що тут кожний другий — гуморист і може
встругнути таке, що куди тому куцому до зайця. Так він і поїхав
від земляків ні в сих, ні в тих. Нових книжок не видає: знову
пописує замітки в якійсь газеті.
БЕЗ АЛЕГОРІЇ
А БУЛА Ж СТРУНКОЮ...
Біля вербового Пня виросла тоненька Лозинка.
Весела, струнка, вона була втіхою його одинокої старості. Пень
намилуватися не міг на свою внучку. Та одного разу на них Вітер
налетів. Просвистів сердито над лисим Пнем, шарпнув Лозинку за
зелені коси, вдарив у тонкий стан.
— Вклонись йому, уклонись, — зашамкотів моховими губами Пень.
— Чого б то я мала кланятися? — обурилася Лозинка. — Он Клен стоїть
собі і нікому не кланяється.
Вітер, як почув це, полишив Лозинку, помчав до Клена, схопив за
кучеряву голову і одним махом відкрутив її. Лозинка затремтіла
з ляку і мимоволі вклякнула до дідової мохової бороди.
— Бачила, — прошамкотів їй у саме вухо дід, — що буває з непокірними?
Відтоді Лозинка, як тільки почує, бувало, посвист Вітру, відразу
аж до землі припадає в низькому поклоні. А Вітер ніби сміявся
з її покірності — шарпав удень, не давав спокою вночі. Щоб зайвий
раз не дратувати Вітровія, вона іноді й спати вкладалася нахиленою.
А згодом Лозинці почало здаватися, що така поза взагалі найзручніша.
То вона й розгинатися перестала.
Виросла Лозинка. Стала Вербою. Тільки похилою. Тепер скаржиться
всім, що на неї навіть кози скачуть.
КОТЯЧА РОДИНА
Почув пронирливий кіт, що за морями-океанами
Лев царством править. «Як маю тут всеньке життя мишей ловити,
— подумав, — то чи не краще добитися до вельможного родича? Хай
і не першим в його почті, але ж і не останнім мишоловом буду».
Лев посадив Кота обіч себе, звелів принести недогризену кістку
з власного столу, що в його царстві вважалося виявом неабиякої
честі. Кіт відчув себе на сьомому небі. Ситий, він вдоволено замуркотів.
— Я радий, що ти вирвався на волю, — просторікував тим часом цар,
— не за горами час, коли численна лев’яча родина вся збереться
під моєю егідою, і ми перевернемо світ.
— Котяча, ваша світлість, — нявкнув родич.
— Як ти сказав?
— Як засвідчує наука, і ви, і ваші славні міністри Гепард та Тигр,
— приклав Кіт лапку до висхлих грудей, — і я, ваш покірний слуга,
— усі ми належимо до родини котячих.
— То, виходить, лев’ячої родини немає?
— Так, — зрадів Кіт, що йому вдалося просвітити таку поважну персону.
— Значить, котяча, — задумливо проказав Лев і поклав лапу на хребет
балакучого емігранта: цар не бажав мати родичів, які компрометували
б його благородне походження.
А СИНОК ХТО?
Перед тим як віддати свою вовну (до речі, разом
із шкурою), Баран пробекав:
— Я лізу з шкури, аби тільки син зазнав кращої долі.
Але на що міг сподіватися син? Адже він пішов у батька. А батько,
як відомо, був Баран.
ІНКУБАТОРНИЙ
Хоча Курча й привезли з інкубатора, Курка пізнала
свою дитину. Зраділа, пшона роздобула:
— Їж, синочку!
Синок їв і ріс, став Півнем. А Курка постаріла, негодна була вже
й на смітнику порпатися,
— Півнику, ти хоч би яку-небудь зернину до хати приніс. Як-не-як,
а син же ти мені...
— Пусте про синівські обов’язки квоктати. Я інкубаторний!
НАРІЗНО
— Не буде в нас щастя, — доймала Тичина Хмеля.
— Ти якийсь безхребетний, а я, знаєш, гнутися не люблю. Краще
нарізно...
Розлучилися.
Хміль, не маючи опори, сповз у канаву і зіпрів у мокві. Оголену
Тичину побачив чоловік: «Ба! Суха дрючина стирчить!» — висмикнув
та й поламав на дрова.
ГОРЛИЦЯ
На самісінькому вершечку крислатого дуба Сокіл
воркував Горлиці:
— Я літав туди, де шугають блискавиці, де гуркіт громів святкує
перемогу над трутизною застою, я видів землю з такої високості...
— Ти б краще обійняв мене, Соколику. Я так мріяла про нашу зустріч...
ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ ПРИКЛАД
У молодої Верблюдихи народилося маля. Верблюжатко
як Верблюжатко, от тільки на горби й натяку немає. Журиться мати:
як воно далі буде?
— Переросте, — втішала повитуха.
Маля росло-виростало, а горби щось не прорізувалися.
— Безгорбого в табун пускати не можна, — в один голос сказали
сивобороді Верблюди-аксакали. — Поки воно молоде та податливе,
треба йому горби зробити.
Спіймали молодика і ну гнути йому хребет на верблюжий копил.
— За що ви караєте мене? Чим я завинило перед вами?
— Табун не карає, він виховує.
— Але ж я помру з переламаним хребтом.
— То не найстрашніше. Головне — інших виховаємо на твоєму прикладі.
А ХОЧА Б І З БОЛОТА?
Золотисте Сонечко пролітало над гнилим болотом
і раптом побачило Квітку — таку красиву, що й сади Едема позаздрили
б їй.
— Красуне, що ти тут робиш? — обімліло Сонечко.
— Як бачиш, квітну, — весело сяйнула рожевими пелюстками красуня.
— Але ж ти серед болота!
— Що тебе дивує? Болото дає поживу для краси. Решта мене не цікавить.
ОТ І БУДЬ ВІРНИМ
Полкан був вірним Господареві. А той, користуючись
цим, раз у раз нишком цькував його на Сусіда. Щоб догодити, Полкан,
забачивши Сусіда, аж ланцюг рвав від люті.
— Молодець, молодець, так його, недотепу, — під’юджував Господар.
Собака, звісно, горла не шкодував. Та одного дня сталося таке,
що Полканові заціпило.
Господар зустрів Сусіда на вулиці, усміхнувся, шанобливо зняв
шапку:
— Вітаю з підвищенням, дорогий Сусіде. Я завжди був про тебе найкращої
думки.
— Я ніколи не сумнівався в твоїй щирості, — Сусід посміхнувся
не менш люб’язно, — але твій пес...
— Та сказитися б йому, горлопану, — сердито відповів Господар.
— Але ж чи пес нам рівня? Хай собі гавкає. Ми, люди, завжди порозуміємось.
КРІЛЬ-ДОСЛІДНИК
— Остогидло бути піддослідним, — показував Кролик
характер перед самим Ведмедем. — Хочу сам досліджувати.
— Що ж, бажання законне, — буркнув Ведмідь.
Кролика послали дослідити, де Макар телят пасе.
ЦВЯХІВ НЕ ПИТАЮТЬ
— Забивати мене в кам’яну стіну — безглуздя!
— упирався Цвях.
— А ми Цвяхів про це не питаємо, — гаркнув Молоток і гепнув тонконогого
по тім’ю.
ЯКБИ Ж ЗОЛОТО
— Якби я був Золотом, — не раз просторікував
прибережний Пісок, — то не ховався б від людей казна-де.
— Я б теж, — відповіло Золото, — якби було Піском...
А ЩЕ ЦАР
Ріс на городі Горох. І треба ж було, щоб якийсь
Пастернак назвав його царем. Горох так споважнів, так набундючився,
що аж стручки полопалися й повисипалися.
— Цареві все можна, — підтакував Пастернак. І тільки темна Бараболя
не розуміла: який же то цар, коли в нього не всі вдома?
ВЕЛИКА СИЛА
Лисиця палко запевняла звіряче зібрання, що на
власні вуха чула, як капосний Заєць підривав авторитет самого
Ведмедя — називав його клишоногим, натякав на дармовий мед...
— А подати сюди Зайця! — ревнув із-за пенька президії Вовк.
Окрім нього, там, звичайно, сиділи і Ведмідь з Лисицею. Представники
ж інших лісових різновидів нишкли на галявині.
— Та я... — затремтів перед Ведмедем бідолашний Заєць, — я і в
думці такого не клав. Я завсігди поважав вашу світлість...
— Чого до мене апелюєш? — визвірився Ведмідь. — Галявину переконуй,
вона виноситиме присуд.
Та вухатий недарма вважався в лісі невиправним простаком, він
врізав без зайвої дипломатії:
— Воно-то так, ваша світлість, галявина — велика сила, та вона
тільки слухає, а вирішує пень.
До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків
і гумористів