КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Ольга СТРАШЕНКО

Народилася 10 лютого 1950 року в Києві у родині залізничника. У 1972 р. закінчила з відзнакою бібліотечний факультет Київського державного інституту культури імені Олександра Корнійчука. У 1974 — 2001 рр. — завідувачка київської бібліотеки ім. Юрія Смолича в Корчуватому. Із 2001-го — головний бібліотекар з питань масової роботи при Дарницькій централізованій бібліотечній системі м. Києва.
Як письменниця публікується з 1979 р. Автор книг: «Вишивала мати» (1990), «Пам’ятник на шарнірах» (1991), «Полонянка» (1994), «Вітряні Гори» (1995), «Сім вибраних п’єс» (2004), «Полювання на тигра... й не тільки на нього! — Байки та притчі про тварин» (2006), «На перехресті двох Муз: Діалоги в Пущі-Водиці» (у співавторстві з С. Д. Малгановим, 2005). Низка її перекладів опублікована у виданнях «Хрестоматія румунської поезії ХІХ-ХХ ст.» (2002), «Давньогрецька класична лірика. Антологія» (2006). Член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії імені Василя Симоненка (1997) та республіканського конкурсу телепрограми «Майстри гумору» (1988). Працює також у прозі: автор пригодницького історичного роману «Візантійський лукавець», повісті, семи десятків оповідань. Нагороджена Почесною грамотою Київського міського голови (2006), подяками Київського міського голови (2001), голови Харківської районної державної адміністрації у м. Києві (2000), медалями.

Обпікся

Прийде дядько з риболовлі,
ставляє відерко,
в ньому — кіт напевно знає —
плітки, красноперки.
Кіт поважно так підійде,
ізіпреться дибки
та й хапне свою данину —
зо три — зо дві рибки.
Але якось мав халепу
хатній задирака,
бо в відрі приніс рибалка
величезних раків.
От котисько за податком
звично причалапав,
навмання хапнув — а клешні
як ввіп’ються в лапу!

— Ех якби то, — сказав дядько, —
так провчали славно
тих, що лапи запускають
у казну державну!

ПОРА ДО ШКОЛИ

Мати ледве добудилась:
«Уставай, Миколо!
Умивайся, он сніданок,
вже пора до школи!»
«Ох, давно мене дістали,
мамо, до печінки
вчителі оті та завуч,
та дурні оцінки!»
«Годі синку, позіхати,
уставай!» — «Матусю,
від отих дзвінків щоденних
вже тріщить у вусі.
Ті екзамени, контрольні,
акти й протоколи!..»
«Сину, маєш сорок років,
ти ж директор школи!»

ОСВІДЧЕННЯ В ЛІТЕРАТУРНОМУ ДУСІ

Ой, весняне хвилювання
на дніпровськім бережку!
Там дев’ятикласник Льоня —
цьом Оксану у щоку!

Де слова, щоб описати
це найперше почуття?
Ні, нема таких граматик
і підручників життя.

Каже він: «Моя єдина,
якби був поетом я,
я б — згадай: «О, панно Інно!» —
теж святив твоє ім’я!

Ти моя віднині доля,
я кохання не таю:
так любив Назар Стодоля
Галю-Галочку свою.

Мати кличе до вечері,
а мені вже не до страв!
Так колись Микола Джеря
Нимидору покохав.

І кохатиму я палко,
присягаюся Дніпром,
будь же вірна, як Наталка —
та Полтавка, що з Петром!

Я зірвав би всі тюльпани
по всіх клумбах на землі,
бо люблю тебе, кохана,
так, як Пушкін Наталі.

Ти життя мого окраса! —
Тут забракло слів йому:
— Як тургенєвський Герасим
полюбив свою Муму!..

НЕВЕЗУЧІ КАЛОШІ

Гомонять у парі гумові Калоші:
«Ой, які надворі дні стоять хороші,
ми ж усе в цій шафі нудимось на споді...
Сумно тут стояти при такій погоді.
Мов позамітав хто небо під мітелку, —
ну, а нам стояти в цьому закапелку?!»

День за днем минає... Десь там суне хмара,
а за нею друга, та й влупив дощара!
Хляпають Калоші по калюжних бульках,
ремствують: «Невчасно нас взяли на гульки!»

Доборолися

Двоє Оленів рудих
дукались рогами,
і дивилася на них
Олениця гарна.
Треба ж статися біді —
заклииило роги!
Звірі вдвох туди- сюди,
а рознять — незмога!
Самка щезла в страхоті,
Олені ж упали,
як сіамські два брати,
в нерозлучній парі.
Їм ніхто не допоміг
на стезі пропащій,
на шумок набрів Ведмідь
і роззявив пащу:
«От так здобич, ого-го!»

Ох, не бийте свій свого.

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів