Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРK Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Борис СПИСАРЕНКО

Народився в Києві 5.04.1935 року. Війну, середню школу і «хрущовську відлигу» перебув у Боярці в обіймах зеленого дива лісу, як і навчання в КІБІ, після якого інженером вивершував різні промислово-цивільні споруди. Друкувався у виданнях «Музичної України», «Мистецтва», в журналах «Ранок», «Україна», а в 1973 р. «Веселка» видала його поему-казку «Біла Вінча», потім ще дитячі поетичні збірки «Веслярик», «Паросток», «Хатка бджілки золотої» та художньо-документальну повість «Пісня Нових Кайдаків» про композитора А. Штогаренка. У 1981-85 р.р. завідував відділом літератури і мистецтва в «Ранку», де раніше вигулькнули його гуморески. Далі був Фонд культури, Товариство книголюбів, заснування й десятилітнє завідування Кобзарською світлицею в «Українському домі», три роки — завідувачем відділу культури в «Просвіті» ім.Тараса Шевченка. І увесь час — «нічна любов»: письменництво, журналістика, кобзарство, до чиїх Національних спілок належить Борис Списаренко. Вийшли друком книжки поезій «Голуба підкова», «Крило з надривом», «Цвіт кам’яниці. Прощавай, Амазоніє», «Поради виборцям» (сатира під прикриттям псевдо — Харитона Вариводи), збірка «Сонети моїй княгині Світлані», психологічно-педагогічний діаріуш «Я є джура!» та мистецтвознавчі статті в пресі. Не йметься! Оце ж «Байки» — було б шкода, якщо ніхто нікого в них не впізнає. Dum spira, пане авторе?


ГОСТИНЦІ МИСЛИВЦІВ

Ішов Ведмідь пухкеньким білим снігом.
Ні Вовка, ні Лисиці навкруги…
Бо рятувались полохливим бігом
Фальшиві друзі й щирі вороги.
А люди на стежині залишили
Кілечко: в смальці — мерзлий вус моржа
(А кінчики у вуса нагострили —
Ковтне й проріже шлунок без ножа).
І що ж? Відкинув ту підступну згубу
Всесильний цар холодної пітьми?
Ба, ні, ковтнув. Кільце розмерзлось... Шубу
З бідаки здерли. М’ясо віддали
Сердитим псам, щоби колибу любу
Від всякої рахуби стерегли.

А ти, мій краю, що береш в поживу?
Чи не такі «гостинці» від заброд?
Ганчір’я, вбивства, секс, попсу крикливу,
Хот-дог, чи пак, собачий бутерброд…
І вимирає, не зоравши ниву,
Твій вкотре вже обдурений народ.


ЗОЛОТА ПІЧКУРИХА

Між лілій, де, з’юрмившися гурточком,
Омріяні дрімають пічкурі,
Закинуто гачечка з поплавочком.
То дід Михтод рибалить на зорі.
Авжеж клює!..
Зібрався підсікати,
Аж чує бабин голос віддалік:
— Дивися ж, діду, знай, що попрохати,
Як золотий блищить у рибки бік!

І справді: витяг золоту чаклунку
Й шепнув на слізні рибчині мольби:
— Ніякого не хочу подарунку,
Фінал з коритом — дійсністю зроби!..
Збулося. Баба Варка біля хати
Над тріснутими ночвами сидить…
— Ото щоб знала, як лементувати,
Коли в рибалки поплавок тремтить!


МИШАЧИЙ УБОЛІВАЛЬНИК

В господі всяк дає для гурту зиск:
Корівка — молочко, овечка — вовну,
Гнідко снопів навіз стодолу повну,
А бджілка добуває мед і віск.

Усім складає газда дяку щиру!
Один лиш не в пошані кіт Ласун:
Хоч би на сміх впіймав був мишку сіру —
Ні, ловить сир, сметану й ковбасу.
Ще й лає газду, — мов, скупий на ласку:
— Не серце маєш, а мішок грошей!..

Господар же поставив якось пастку,
Щоб від комори відлякать мишей.
Ласун, що мав натуру вельми хтиву,
Надибав уночі приманки кус,
І, тягши безкоштовний сир-поживу,
Був пасткою упійманий за вус.

Кота для каяття замкнули в буді,
Та клявся він: — «Я не про себе дбав,
Бо змалку чуле серце маю в грудях,
І мишок від напасті врятував!»...

Тож чи не так про нас чинуша дбає,
Коли до сейфу сир-ясир складає?


ВІДКИНЬМО ЗАЙВЕ

Замислив Скульптор вирубать з граніту
Одну персону, вельми імениту,
І так своєму Учневі сказав:
— Щоб камінь цей належних рис набрав,
Відкинь все зайве!
Я ж буденних справ
Чимало маю — от їх уладнаю
Й прийду побачу, що ти людству дав!

Пішов наставник. Учень не гуляв,
Одразу взявся працювати ревно,
Щоб настанову виконать як слід.
(Мистецтво щире — то горіння плід,
Свідомий цього Учень наш напевно!).
От скульптор повернувся до майстерні,
І зрушення побачив не мізерні…

— Учителю, належно оцініть:
Відкинув я, що марно тут стоїть:
«Три грації», «Кіприду» і «Кіхота»
Віднесено все ген, аж до болота,
Щоби не заступало мені світ,
Бо я вже став довбати і граніт. —

Учитель не нараз спромігся слова:
— Я щойно там привіз на зиму дрова.
Ти порубай їх, затопи камін,
Тоді й з гранітом ліпше піде мова,
Бо холоду боїться надто він.
Зима ж, як бачиш сам, уже на носі!
— А ви хіба не втямили ще й досі?
Я носа вже відкинув, щоб не вплинув
Він на персону — не псував картину…

Як про скульптуру де з ким зайде мова —
Порадьмо їм: рубайте ліпше дрова!


РІВНІСТЬ

Філософ мандрував пустельним оковидом.
Він добре знав, що є лиш цяткою в імлі,
Тож зовсім не страждав, коли пухнастим видом
Хизуються, бува, тушканчики малі.
І він казав їм так:
— О ви, смішні істоти,
У всесвіті нема великих і малих,
Над більшим — більше є,
під меншим — менше, доти,
Лиш доки їх зрівня котре з великих лих…

І де не взявся тут вітрище ошалілий.
Тушканчик заволав:
— До мене в нору йди,
Бо рівні ж ми в біді, ти вчив…
Та, сполотнілий,
Зітхає муж: — Якби ж філософи й вожді
Несхибно повсякчас жили, як говорили, —
Ми б не один буран у світі зупинили,
Не раз могли б гуртом уникнути біди…

А й справді! В людський зріст
тоді б ми нори рили!


НАДІЙНІ ЛІКИ

У ревнощах нам користь невелика…-
Сказала павучиха Кара-Курт.-
Од всяких зрад, запоїв, та й простуд,
Лікую тим свого я чоловіка,
Що в ніч весільну, прямо під вінцем,
З”їдаю нареченого. Живцем.


ПЕЙЗАЖ

Ось — живий куток реклами:
Хвойди з голими пупами
Дудлять пиво із пляшок…
У приїжджих — євро-шок!

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ