КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Григорій СОЛОМОНЧУК

Hародився 10 березня 1956 р. в с. Почуйках Попільнянського райну на Житомирщині. Після школи закінчив профтехучилище, служив в армії. Працює на ВАТ «КЮЗ» (Київський
ювелірний завод). Друкувався в газетах «Літературна Україна», «Сільський час», «Веселі вісті», «Вечірній Київ», віснику «Радосинь», журналах «Київ», «Перець», «Червоний перець».
Лауреат міжнародного конкурсу виконавців гумору та сатири ім. Андрія Сови, а також конкурсів газет «Вечірній Київ» та «Веселі вісті».
Член НСПУ.

БЕЗСМЕРТНИК

Я щойно з Франції. Треба ж таке: на Подолі упав у каналізацію, так аж у Ла-Манші французи виловили. Через усю Європу... Європа, Європа... В каналізації скрізь однаково. Щось мені не щастить. У підземному переході літак збив. Щоправда, сам винуватий. Ішов посередині проходу. Зате картина. Лайнер приземлився прямо в переході. Пасажири кинулись до бабусь, що продавали зернята і пиріжки. А пілоти до мене...з кулаками. Добре, ДАІ вчасно підоспіла. А то була б катастрофа віку. Давай даішники бабусь опитувати, заміряти, крейдою мене обводити.
— Що гад наробив,— каже даішник і суне мені до рота якусь трубку. — Ану дихни!
— Ти що, не бачиш — питає якась бабуся, — він уже забув, коли дихав.
— У нас дихне,— каже даішник.
— Ходять тут усякі, — бубнить пілот, — пролетіти неможливо. А даішник своє: суне трубку до рота і повторює:
— У мене дихнеш!
— Ану пропустіть податківців,— чую.
— Так він... ніби... уже...
— Його щастя!
— Ми з ЖЕКу, дозвольте.
— Всі організації в чергу,— хтось командує.
Роззяви зібралися, сперечаються:
— Пілот винуватий, відхилився від курсу.
— Та-а-а це тепер такі диспетчери.
— А цей також хороший. Не в той час виперся на середину проходу. Ішов би скраю.
— Розліталися! Куди наша повітряна оборона дивиться?
— Видно, ракети в них скінчилися.
— А я минулого тижня курю на балконі. Щось як шмигоне під носом. Цигарку відірвало.
— Добре, що не голову!
— У селі нашому сусідові в комин залетів. Крильми вперся в бовдур, тільки хвіст стирчить.
Пасажири через піч — і в хату. Господар стоїть посеред хати: свят-свят, чорти поперли, — мабуть, кінець світу.
— Гутен так, — ґелґочуть непрохані гості.
Добре — дід німецьку знав. Краще за китайську. Як рубоне:
— Гітлер капут!
— Капут! Капут! — хором іноземці. — Ми — туристи. Мир, дружба, фройндшафт!
— Раз так, — каже дід, — тоді ласкаво прошен до столу.
Після третьої пілоти поскаржилися дідові, що його бовдур не відповідає міжнародним стандартам. Занадто високий. Через те вони в нього і вперлися.
— Вони скрізь викрутяться. А ми мовчатимемо — на голови сідатимуть.
— Ви ж бачите, до чого дійшло: в переході від них не сховаєшся.
Приїхала «швидка». Лікар мене оглядає.
— Ну як, — цікавиться даішник, — він зможе дихнути?
— Він уже останній раз видихнув, — засмутив його лікар.
— Тоді допитаємо, — каже даішник, — свідків. Ну, бізнесмени-натуралісти, — помахав трубкою, — сміливці є? Хто дихатиме першим?
Почулися незадоволені вигуки «бізнесменів-натуралістів»:
— Немає такого закону, щоб усім дихати!
— Дихай, не дихай, а платити доведеться.
— Натурою візьмеш, синок?
— Органи на таке нездатні.
— Оцей точно не дихатиме. Ми його забираємо,— останнє, що я запам’ятав...
...Приходжу до тями. Лежу голий на твердому, накритий простирадлом.
— Ну що, цього доріжемо чи залишимо на ранок? — чую. — Та давай зараз, бо ще до ранку втече.
«Живим не здамся», — думаю. Встаю — та як крикну:
— Та я Ла-Манш перепливав брасом!
Один зразу знепритомнів, а другий схопився й повільно осів на підлогу. Я загорнувся в простирадло і вискочив надвір. Роздивляюся. Скрізь паркан такий — не перескочиш. Хай там що — чимчикую до воріт.
— Ви звідки? — питає вахтер у будці.
— З моргу! — кажу.
— А хто вас відпустив?
— Бог! — звів я догори руки. Простирадло й сповзло з мене. Вахтер як глянув на мою анатомію... будка закрутилася...й за мить зникла. Разом з вахтером... і шлагбаумом..
Серед ночі добрався додому. Дружина відчиняє двері. Я стою закутаний у простирадло і трясуся, як цуцик.
— Ну що, ангеле мій, — каже дружина. — І звідки ж ми такі красиві?
— З того світу, — кажу.
— І там не зміг без мене?
— Без тебе, — кажу, — скрізь погано.
— Заходь, безсмертнику мій...

НАВІТЬ НЕ МУРКОЧУ

Купив котика. Такий потішний клубочок. І гадки не мав, що він переверне моє життя. Підростало воно на молоці. А виросло — не те, що від молока, а й від «Кітікету» відмовилось. Які тільки страви дружина йому не готувала, а воно відвертає морду. Хтось їй порадив, щоб спробувала дати йому живу мишу.
— І де ми їх братимемо? — питаю.
— На базарі їх повно, — каже дружина.
Пішов я на ринок. Є. Повно. Продаються. Одна миша коштує дорожче, як кілограм свинячої вирізки. Все ж купив одну мишу. Нехай спробує, думаю, однак не їстиме. Якщо він на ковбасу не дивиться, то йому треба та миша. Волохата. Приніс додому. В банці. Прив’язав мишу ниткою за ногу. Щоб не втекла. Покликав Гермеса. Приплентався невдоволений, що, мов, треба. Потім угледів мишу, погрався нею трішки і проковтнув геть із ниткою.
— Ходи хутчій ще по миші, — радіє дружина.
— Знаєш, — питаю, — скільки вони коштують?
— Та скільки ті миші можуть коштувати, — вона мені.
— Добряче, — кажу, — моєї зарплати на Гермеса не вистачить.
— Давай тоді, — пропонує дружина, — самі їх розводитимемо.
— Не мала баба клопоту, — кажу, — купила кошеня.
— Вони розмножуються дуже швидко, — гне своє, — а що вдієш, як ти, навіть на мишей не можеш заробити.
— Нехай хліб їсть — дешевше буде.
— Кіт — це ж хижак, йому потрібно м’ясо.
Стали ми вирощувати мишей. Купив я літературу «Як розводити гризунів у домашніх умовах». Три пари племінних мишей. Швидко наладили цю справу. Гермес споживав тільки прив’язані миші. Тож я ловив їх у клітці, прив’язував. Але ситуація сильно загострилася: миші прогризли дно в здоровенній клітці й розсипалися по квартирі. Щоб не допустити безконтрольного розмноження гризунів у сприятливих домашніх умовах, я мобілізував усю сім’ю на пошуки. Та втікачі зникли безслідно. Вилазили зі схованок тільки вночі. Гризли все, що попадало на зуби. Я ловив по декілька гризунів, прив’язував. Гермес із задоволенням їх вранці уминав. Уночі ж безтурботно спав. Я розумів, що людськими силами з мишами не покінчити. Допомогла реклама « Кітікету» Дружина каже:
— Чого б тобі не спробувати «Кітікет»? Реакція, бачиш, покращується. А по дві миші ловити — це все одно, що ловити метеликів.
— Може, ще й вуса відпустити? — питаю.
— Правильно, — погоджується. — Чим більші вуса у кота, тим кращий в нього нюх.
Діватись нікуди. Став я обідати «Кітікетом», а щоб не приїдався, вечеряв «Віскасом». Десь за тиждень виросли вуса якісь нелюдські: рідкі й довгі. Нюх і слух покращилися. Реакція — також. По ночах, якщо випадало відпочити, уже не хропів, а муркотав. Особливо я радів, коли серед ночі накрив мишачий офіс у своєму матраці. У моїх лапах опинилось аж семеро втікачів. Радість зі мною розділили і діти, і дружина.
— Якщо так триватиме, — радіє дружина, — ти швидко з ними покінчиш.
— Якщо так триватиме, — заперечив, — я незабаром нявкатиму.
— Нічого страшного. Мені дуже подобається, як ти муркотиш.
Діти прокинулись.
— Дивіться, любі, — до них дружина, — наш тато справжній мишолов. Спіймав аж сім мишей.
— А я, як виросту, — питає меншенький, — ловитиму, як батько?
— Ловитимеш, — кажу, — як добре вчитимешся.
Весною, тільки пригріло сонечко і закричали у дворі коти, мене потягло в блуд. Аж через тиждень приплівся додому.
— Де ти, тварино, був? — накинулася дружина.
— Допомагав, — кажу людям. Миші не тільки в нас.
— Тобі своїх мало?! — горланить.
— Свої нікуди не дінуться.
— Ти так упевнений? Дітей би посоромився.
— Я не винуватий.
— А хто ж?
— «Кітікет», — кажу, — а може, «Віскас». Хто з них більше, не знаю. Рекламу уважніше дивись.
Після наступних походеньок дружина заявила:
— Жити з тобою не буду!
— Зачекай, — кажу, — може, все ще наладиться. До лікаря піду.
— До якого лікаря, — сплеснула в долоні.— В тобі ж нічого людського не лишилося. Слухай мене. У моєї співробітниці дід ветеринар. Обіцяв допомогти. Завтра ж їдемо!
— А може, почекаємо?
— Куди ж чекати? Подивись у люстерко: в тебе все рило в пушку.
Тут заходить сусідка.
— Виручай, Галю, — до дружини, — миші в квартирі завелись. Галю, мені б його хоча б на ніч.
— Нізащо! — крикнула Галя. — В тебе миші? Завелись? Кота можу дати!
— Так я по кота й прийшла.
— По кота? — заспокоїлася Галина. — Забирай!
— Що з тобою? — питає сусідка.
— Тебе миші замучили, а мене кіт. Забирай його назавжди!
...Наступного дня привезла мене Галя до сільського спе-ціаліста. Він вислухав, а потім каже:
— Вилікуємо. В сучасній ветеринарії є багато надійних способів. Але стовідсотковий один. Це — стерилізувати!
— Як?! — очамріла Галина.— То це ні собі, ні людям. Може, минеться, переказиться?
— Були й такі випадки, — погоджується коновал. — Але стовідсотково...
— Окрім стовідсоткового, — перебила Галина, — ще щось можете порадити?
— Можу. Значить, так: харчуватися тільки зі споживчого кошика, затвердженого урядом. Ніяких « Кітікетів» і «Віскасів», Боже, збав!
...Мишей ми позбулися. Кота забрала сусідка. Я харчуюсья строго з кошика. Нормально! Нікуди не тягне. Навіть не муркочу...

СЕКСУАЛЬНЕ ОПИТУВАННЯ

Модно тепер проводити всілякі опитування. Особливо по телефону. Дзвінок, беру слухавку.
— Добрий день, — чую. — Вас хвилює центр досліджень...
— Анітрішки, — перебиваю, — ви мене поки що не хвилюєте.
— Ми перші в Європі, — веде далі жіночий голос.
— Вітаю вас!
— Можна вам поставити декілька запитань?
— Завжди готовий поспілкуватися з лідерами.
— Ваше ставлення до сексу? — питає.
— Оце вже я хвилююсь, — відповідаю. — Якщо ще й запропонуєте...
— Ми тільки опитуємо.
— Жаль, — кажу.
— Вивчаємо громадську думку.
— Дівчино, це ж не телефонна розмова. Давайте зустрінемось і поговоримо.
— Ви розумієте, я на роботі.
— Так я ж не наполягаю просто зараз. І у вас на роботі. Зустрінемось у вільний час на нейтральній території.
— Ми проводимо тільки телефонне опитування.
— Так вас цікавить секс по телефону? — питаю.
— По телефону ми дізнаємося про ставлення народу до цього заняття.
— А скільки вам років? — питаю.
— Я проводжу опитування, — обурюється. — Так ви нарешті скажете ваше ставлення?
— Як до їжі, — кажу.
— Тобто, — знітилася вона.
— Тричі на ніч, — кажу.
— Я не питаю скільки, а...
— А я хочу, щоб ви знали і подумали: від чого відмовляєтесь!
— Який ви грубий! — рубонула вона.
— Е-е-е, — застогнав я, — а який я ніжний під час отого, що вас цікавить.
— Мене те, про що ви думаєте, не цікавить.
— Звідки вам знати, що я думаю?
— А воно видно по вас.
— Дівчино, — кажу, — якби ви мене бачили, ви так байдуже не розмовляли б.
— Знаєте, ми з вами дуже далеко зайшли.
— Я хотів би з вами зайти ще далі. Так, щоб ніхто не бачив.
— Ви нахаба, — чую в слухавці.
— Стривайте, — кажу. — Ви вриваєтесь до мене в хату, доводите мене до кипіння. А як до діла, то я нахаба. Ви егоїстка!
— У мене така робота, — виправдовується.
— Погана, — кажу, — у вас робота. І несерйозна.
— Я люблю свою роботу. Всією душею.
— Для цієї справи, яка вас цікавить, любити душею мало. От коли полюбите ще й всім тілом — тоді зразу ж телефонуйте мені. Я завжди готовий!
— Не дочекаєтесь! — останнє, що я почув...
Тут днями знову якийсь центр зателефонував.
— Як на вашу думку, — питає чоловічий голос, — працюють внутрішні органи?
— Якщо чесно, — відповідаю, — то барахлять. «Фесталом» і «Пумпаном» тільки й рятуюсь.
— Ви не так зрозуміли, — лунає в слухавці, — я про правоохоронні органи питаю.
— Охоронні? Нібито й добре, — кажу, — є позитивні зрушення. Злочинців стає менше. Факт. Десь місяців зо два тому мене перестріли в провулку п’ятеро. Зняли куртку, забрали одну гривню сорок сім копійок. А ось позавчора сусіда в тому провулку роздягали вже тільки троє.
— А чи потрібні взагалі охоронні органи? — ще запитує.
— Авжеж, — кажу. — Скільки бандитів розвелось.
— На превеликий жаль, це так, — погоджується.
— І кожному з них, — веду далі, — потрібна ж охорона. Факт. Мій сусід — крутелик, так він у туалеті залишився на кілька хвилин без охорони, і його там «замочили».
Щось він там трішки зам’явся, а потім чую:
— А ви хто за професією?
— Сапер, — кажу.
— Згадайте, — він мені, — за час роботи у вас помилки не було? — і гудки.
Напевно, роз’єднали. Шкода. А так іще хотілося поспілкуватися з внутрішнім органом...

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів