КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Борис ПОЛІЩУК

Народився 1939 року в с. Велика Чернявка Попільнянського району на Житомирщині. Закінчив середню школу, працював у колгоспі, служив у армії, працював у районній газеті, закінчив Київський державний університет ім. Тараса Шевченка. З 1970 року працює в газеті «Сільські вісті», нині — перший заступник головного редактора.
Автор 12 книг сатири і гумору. Член НСПУ.

ІНТЕРВ’Ю В НОМЕР

Журналіст Василь Курочка одержав завдання взяти в номер інтерв’ю у найкращого бігуна. Щоб не гаяти часу, він стартував разом із спортсменами на п’ятикілометрову дистанцію. Спочатку кілометрів три бігли всі разом, а потім один із спортсменів ніби осідлав реактивного двигуна. Так швидко рвонувся вперед, що залишив усіх далеко позаду. Сумніву в Курочки не залишилося — визначився лідер. Василь і собі піддав швидкості й незабаром наздогнав спортсмена.
— Добрий день! Я із газети, — представився він, діставши блокнота й ручку. — Хотів би взяти у вас коротеньке інтерв’ю.
— Доброго здоров’я. Будь ласка, — відповів спортсмен, не збавляючи швидкості.
— Дякую. Як ваше прізвище?
— Петро Вихор.
— З якого ви товариства?
— «Буревісник».
— Давно займаєтеся спортом?
— Бігати почав іще в школі, а в товаристві — ось уже третій рік.
— Маєте якісь перемоги?
— Тричі перемагав на обласних змаганнях, двічі був у числі кращих на республіканських.
— Чим пояснити ваш сьогоднішній успіх?
— Тренувався за новою системою. Вона дає можливість після трьох кілометрів, образно кажучи, відчути друге дихання.
— Ваші плани на майбутнє?
— Для кожного спортсмена, звичайно, заповітний приціл — олімпійський. Мрію про нього і я.
— Дякую за інтерв’ю, — сховав Курочка блокнота й ручку.— Зичу вам нових перемог. Пробачте, що потурбував. А тепер я трохи піддам ходу, бо ще треба сфотографувати вас на фініші.

ЗАСТУПИЛАСЯ

У вагон зайшов ревізор:
— Приготуйте, будь ласка, проїзні документи!
Люд зашелестів кишенями, гаманцями, сумками.
Черга дійшла до молоденької, схожої на школярку, пасажирки.
— Немає квитка, — ніяково розвела вона руками.
— Чому?
— Не встигла взяти.
— Платіть штраф, — розстебнув ревізор сумку і приготувався виписувати квитанцію.
— Пробачте, я не навмисне, — почала відпрошуватися пасажирка. — Я ж не хотіла...
— Ось ви мені зараз розкажете, що по дорозі на станцію обламався автобус, і через те ви спізнювались на електричку й не мали жодної хвилини, щоб затриматись біля каси. Але в мене немає часу вислуховувати байки, бо треба обійти решту вагонів. Платіть штраф.
— Бо я й справді спізнювалась...
— Треба було дочекатися іншої електрички.
— Не могла, бо мене в місті родичі чекають саме з цієї.
— Встали б раніше й не запізнилися б...
— Та встала ж, але в машині спустило колесо.
— Про колеса я вже наслухався по саму зав’язку. Платіть штраф.
— За що?
— За те, що їдете без квитка в електричці.
— Я ж не зі своєї вини.
— Звичайно ж, ви не винні. Винен Гаврило.
— Який Гаврило? — спантеличено глянула на ревізора пасажирка.
— Той, що не спізнився і сів у електричку з квитком. Платіть штраф.
— Та пробачте вже... Це буде для мене наукою..
— У мене немає часу на дискусії.
— А може, й справді людина не встигла взяти квитка. Пожалійте її, — не витерпіла середніх літ молодиця.
— Ви ж устигли.
— Устигла. А в неї не вийшло. Каже ж, що спустило колесо,— веде своєї молодиця.
— А без квитка положено їздити?
— Не положено.
— Отож мовчіть, — відмахнувся від молодиці ревізор і звернувся до пасажирки: — Платіть штраф.
— Пожалійте, — проситься та. — Прибігла на станцію, а електричка вже стоїть. Ледве встигла вскочити в тамбур.
— Мене це не цікавить.
— Та майте ж Бога в животі, — нетерпиться молодиці. — Каже ж, що в неї важлива справа, що її ждуть на вокзалі. Не можна ж бути таким безсердечним.
— Не пхайтеся зі своїм мішком, якщо не ваше мелеться, — огризнувся ревізор.
— А якби отак причепилися до вашої дитини, ви заступилися б?!
— Сидіть нишком.
— Не замовкну! — обурюється молодиця. — Хіба ви не бачите, що воно ще теля, а ви трусите його, мов чорт суху грушу.
— Хто, я — теля?! — немов ошпарена, схопилася молоденька пасажирка. — То це я, по-вашому, скотина?
— Бог із тобою, дитино, — знітилася молодиця.
— Та в мене є законний чоловік, свекруха і двоє дітей! — все більш розпалювалася пасажирка.
— Я хотіла, як краще, — розгублено втягла голову в плечі молодиця.
— Та мене худобою не називала навіть рідна свекруха! Люди, ви чули? Будете за свідків! І ревізор чув!
Ревізор принишк, як кіт біля мишачої нори.
— Як ваше прізвище? — підступилася пасажирка до нього. — Я вас покличу в свідки... Ви все розкажете...
У цей час по радіо прозвучало рятівне для ревізора оголошення:
— Станція Васильків!
«Свідок» підхопив свою ревізорську сумку і щодуху дременув із вагона.
Слідом за ним на пероні вмить опинилася й захисниця..
— Я вам справлю велику рогату худобу! — котилося їм услід.— Думаєте, натрапили на ягня і можна над ним познущатися! Не вийде!

ДО КУМА НА ДАЧУ

— Занудився ти в своєму кабінеті, — каже кум, — то приїдь у вихідні до мене на дачу, відпочинеш.
Поїхав, бо й справді в моїй голові почало макітритися. Дача в кума над річкою. Купайся. Загоряй або в затінку природою насолоджуйся. Нерви заспокоюй.
Одягнув плавки. Вдихнув свіжого повітря на повні груди.
— Мам, де ти?!
Це в сусіда, що справа, подала голос дівчинка.
— Тут, я тут, — звідкілясь відповів жіночий голос.
— Де?
— Та тут, гуляй собі...
Тихо. Сонечко пригріває. Пора б уже й покупатися. Рипнула хвіртка. В подвір’я зайшов явно вимочений у розсолі чоловік.
— Миколо! — гукає хриплим голосом і дивиться на мене.
— Я не Микола.
— А де ж Микола?
— Поїхав до матері.
— До матері, кажеш? — щось прикинув собі в умі чоловік.
— До матері.
— А він тобі ніяких грошей не передавав?
— Не передавав.
— Мам, де ти? — наполегливо допитується сусідська дівчинка.
— Я тобі сказала: гуляйся! — сердиться жіночий голос.
— А де ти? — не заспокоюється дівчинка.
— Ось я тобі покажу «де ти»! — погрожує жіночий голос.
— М-да, — чухає потилицю чоловік із підпухлими очима і пошерхлими губами. — Якщо немає Миколи, тоді ти замість нього гони п’ятірку.
— З якого дива?
— А з того, що він мені винен, а мені гроші потрібні до зарізу. Он скоро магазин відкриється, — розтолковує чоловік.
— Микола винен, з Миколи й правте гроші, — кажу.
— Несолідно так... Несолідно, — докірливо зміряв мене поглядом чоловік. — Я ж од свого не відступлюся. Он зараз заберу Миколину тачку і проміняю... Давай краще по-доброму.
Ще мені не вистачало, щоб кум залишився без тачки. Віддаю чоловікові п’ятірку.
— Так би й відразу, — повеселішав він і хутенько злиняв з подвір’я.
— Мам, де ти?! — не терпиться дитині.
— Та тут я, тут...
— Де?!
— Ще хоч раз мамкнеш, то я тебе мамкну!
Зібрався на річку. Взяв рушника. Рипнула хвіртка:
— Миколо!
— Я не Микола.
— А де ж Микола?
— Поїхав до матері.
— М-да, — розвів руками припорошений будівельним пилом дідок. — Кепсько. Ну, тоді ти допоможи викинути на дах десяток шиферин... Я Миколин сусід через дві дачі... Де дінешся, треба підсобити ветерану.
— Пішли, — кажу.
Два дебелі дядьки прибивають до рейок шифер, а ми з Миколиним сусідом на мотузках по драбині витягуємо його наверх. У мене, здалося, не тільки розв’язався пуп, а й повилазили кістки з тих місць, де вони згинаються.
Упав на одіяло в Миколиному садку і одсапуюсь. Не до купання.
— Мам, де ти?! — ніяк не заспокоїться дитина.
— Скільки можна казати: тут я, — невідомо звідки долинає жіночий голос.
— Де?! Я тебе не бачу.
— Тобі сказано гуляйся, значить гуляйся.
— А чого ти весь час від мене з дядею Мішею ховаєшся?
— Я не ховаюсь...
— Еге, не ховаюсь...
— Що за дитина? Якась кара Господня.
Запанувала тиша.
Мене почав загойдувати сон. Рипнула хвіртка.
— Хазяїн! — вкотила в подвір’я молодиця на велосипеді гору сумок.
— Я не хазяїн, — протулюю очі.
— А де ж хазяїн?
— Поїхав до матері.
— Вам сиру не треба?
— Не треба.
— А сметани?
— І сметани не треба.
— То, може, качанів кукурудзяних візьмете?
— Не візьму. Нічого мені не треба.
— І квасолі?
— І квасолі.
— Ну дивіться... Люди беруть...
Молодиця викотила велосипеда на вулицю і звідти гукнула:
— А ножі до січкарні не візьмете?
— Що-о-о?
— Ножі, кажу, до січкарні.
— Не візьму.
— А беушну люстру вам не треба?
Я затулив вуха і накрився ковдрою з головою. Заснув.
— Атліви! Каму нада атліви?! — загула на вулиці ієрихонська труба і штовхнула ногою хвіртку.
Прочумуюсь.
— Хазяїн, атліви нада? — допитується смуглявий чоловік.
— Не нада.
— А железо на дом?
— І заліза не треба.
— Вазмі, дарагой, у твой дом савсем плохой криша, — умовляє чоловік.
— Це не моя хата. Приїде хазяїн, з ним і балакайте.
— Абезателно. Передай хазяїн, что у Вано єст железо...
— Передам.
Чоловік пішов.
— Мам, де ти?!
— Ти знов мотаєш мою душу?!
— А де ти?!
— Ти в мене домамкаєшся!
Пообідав. Приліг у холодку.
— Миколо! Виходь! — постукав хтось палицею по тину. — Пора! Уже всі зібралися!
— Миколи немає, — кажу.
— Як немає?! А де ж він?
— Поїхав до матері.
— Так ми ж домовлялися сьогодні поставити на місце плота на річці, що перевернувся.
— Нічого Микола не казав.
— Тоді допоможіть ви.
Перекидали плота, аж поки не стемніло. Рачки заліз у Миколину хату і відразу немов провалився в безодню. Посеред ночі чую біля хати: гуп, гуп! Аж земля двиготить. Виглянув у вікно, а там щось таке, ніби в подвір’я заїхав вагон і буферами вперся у вікно.
— Миколо, відчини, — каже вагон басовитим жіночим голосом і шкребеться в шибку.
Матінко рідна! Що ж мені робити?!
— Миколо, це я, Катерина... Одкрий двері...
Господи! Вони ж відкриті! Тут мені й жаба цицьки дасть.
Я тихенько вхопив штани й сорочку, вистрибнув у вікно з протилежного боку хати і навпрошки городами дав дьору додому. Не хочу більш відпочивати на дачі. Нехай відпочиває кум. У нього міцніше здоров’я.

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів