КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Євген КОЛОДІЙЧУК

Народився 12 вересня 1940 р. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Працював у газеті «Молода гвардія», журналі «Україна», нині — в газеті «Урядовий кур’єр».
Автор близько 10 книг сатири і гумору, а також популярних видань з питань нетрадиційної медицини та народознавства. Член НСПУ, лауреат літературних премій ім. Остапа Вишні та Степана Олійника.

НАВІЩО ТІ ГРОШІ?

Світ схибився на грошах. Звихнувся на доларах. Ніяк не допетраю: нащо людям гроші? Та ще й такі дикі...
У поляків — чотири сотні зарплата. Не гривень — «зелених». Три сотні — пенсія. У чехів — ще більше. В Америці — там взагалі подуріли: дві тисячі доларів, читаю у пресі, дають старим пенсії. Навіщо? Що з ними робити? Кошмар!
Тут три сотні гривень тої пенсії — і то не знаєш, куди їх подіти. Чи за квартиру платити, чи на базар два рази піти. Чи з товаришем за чаркою кави раз добряче посидіти...
Якби мені в місяць платили дві тисячі баксів — я б від них відбрикувався руками й ногами. Ну, рік би ще, може, й потерпів. Купив би собі машину. Стару якусь тарадайку. Бо нову «позичать»... Може, навіть два роки якось витримав би. Ще б дачу придбав. Яку-небудь собачу будку. І все! Клямка! Більш мені нічого не треба! Решту би відправляв у благодійний фонд для олігархів.
Он передавали по радіо, два наші бідняки мають по мільярду «зелених». А третьому бідоласі, головному адміністратору, не вистачає до мільярда двісті тисяч. То що мені, жалко? Якби я отримував дві тисячі пенсії — тисячу б йому щомісяця точно перераховував.
Бо навіщо мені два «куски» в місяць? Рекет дражнити? З тещею дебати розводити? Ночами не спати? В трамваї на всі боки оглядатися — чи злодій десь не чигає?
А олігарху грубий гріш пригодиться. Футболіста в Африці купити. Чи якесь обленерго удома придбати. А на депутатів як ціни підскочили! Он в кулуарах кажуть — по мільйону кожен бере, щоб до більшовиків пристати.
Ну, а на президентські вибори — там взагалі прірву грошей треба. Кожному виборцеві найменш по десятці — на пляшку і пончик. А їх же мільйони! І з кожними виборами — все нахабніють. Вже на рідну десятку той електорат не дуже й клює. Тільки давай «зелені»!
Виборця — купи, виборчу комісію — замогорич, міліції, щоб отих різних спостерігачів ганяла — гонорар дай, радіо, пресі, телебаченню — суму кругленьку відстібни. А там же хвилина реклами — десятки тисяч доларів коштує...
Ні, не буду я машини і дачі купляти. Буду спонсором. Помагатиму найбіднішому з найбагатших. Хай прямим ходом шурує у президенти.
А без машини можна прожити. Я до «кравчучки» мотор куплю. Від бензопилки «Дружба». Ганятиму, як реактивний. Правда, жінка заявила, що в такий лімузин не сяде. Каже, на «джипі» було би престижніше. Не розуміє, що «джипів» у місті тисячі. А моя «кравчучка» на реактивний тязі буде в столиці одна. Та що у Києві: такого ноу-хау немає ніде в Європі!
Чогось останнім часом нас в ту Європу налигачем тягнуть. Не поїду я туди. Ні поїздом, ні літаком, ні своєю «кравчучкою». Хай нас туди не тягнуть. Там же платня — страшно сказати: до п’яти тисяч доларів доходить. А доброму лікареві або професору і всі десять можуть всучити.
Нащо професору десять тисяч? Як він спокійно сидить собі в нас на базарі. Торгує колготками. Дихає свіжим повітрям. Не морочить голову якимись там відкриттями, монографіями, міжнародними симпозіумами. І на перлову кашу завше собі заробить.
Письменник теж не наживає за робочим столом геморою. Гуляє собі по місту — в обнімку з Музою. Збирає під час моціону порожні пляшки. І отримує щодня гонорар. У пункті прийому склотари.
А колишній вчитель не псує собі нерви в школі із тими горлопанами. Він спокійно собі продає у підземному переході навчальний посібник для другокласників. Під назвою «Русский мат». У рамках програми року Росії в Україні.
Не хочу в Європу. Хочу назад до старшого брата. Там ми жили, як при комунізмі. Годували безплатно. Одягали надурняк. І возили безкоштовно. По всьому Союзу. На Колиму, Воркуту, Соловки — без всяких там віз. Нікому не треба було тої валюти.
І нічого жили собі люди. Сімдесят з лишком літ. Без усяких там доларів та євро. Ще й співали: «Я другой такойстраны не знаю, где так вольно дышит человек». Бо гроші — це рабство.
А ми заздримо олігархам. Хай в кишенях вітер свище. Але це — вітер волі!

Віддай мою ногу!

Плачуть, ниють, стогнуть, розпускають нюні:
— Жити стало погано!
Чому погано? Кому погано? Хто сказав — погано?
«Ходять чутки, що ціни будуть піднімати». Ну й хай собі ходять, щоб їм ноги повсихали. Більші ціни — менше м’яса. Менше м’яса — менше в наших шлунках буде атомних реакторів. З отими уранами й стронціями.
Вся Європа їсть овочі й фрукти, запиває соками. А тут — давай ковбасу. Та на ті наші варені ковбаси собаки бродячі здалеку гавкають. А він своєї: не буде ковбаси — страйкуємо!
Ну й страйкуй. Он я читав колись у газеті таку замітку. Застрайкували за кордоном лікарі. Так у цей час смертність там різко скоротилася. А в нас той страйк буде ще кориснішим. Бо лікарів удвічі більше, ніж у Європі. А чим більше лікарів — тим більше хворих, чим більше міліції — тим більше бандюг.
Транспортники лякають: «Буде мала зарплата —зупинимо всі тролейбуси». Дай Боже! Здоров’я своє завдяки вам зміцнимо. Свіжим повітрям подихаємо. Інфарктників стане менше, як ходитимемо пішки.

«Воду гарячу не дають, світло на дві години вимикають»...
То й що? Один відставник мені розказував. Служив на далекій Півночі. Так там півроку — день, півроку — ніч. Світла нема. Час є. Жінка під боком — є. Каже — восьмеро дітей за ці полярні ночі удвох з дружиною надбали.
А тут — демографічна катастрофа. Смертність більша за народжуваність. Та у нас в Україні світло треба взагалі цілодобово вимикати!
Ах-ох — національна трагедія: вдень не працюватиме телебачення. Зате ж економія яка! Електроенергії треба менше. Вугілля — менше. Бойовиків і порнофільмів на екрані — менше. Повій на вулиці — менше. Злочинців у тюрмах — менше. Роботи міліції — менше.
А ви робите трагедію. Коли на екранах нема мордобою та безкоштовних уроків сексу.
Скиглять: «Тіснота в транспорті, не можна втиснутись». А для мене тепер цей транспорт — пересувний цирк, мандрівний театр і клуб «Для тих, кому за тридцять». Скільки там концертів надивишся!...
— Муж-ж-чина, я вихажу!
— Ну то йдіть на здоров’я. Привіт чоловікові.
— А мая нага — в вашей сумкє!
— Яка, ліва чи права? Та не клав я їх в сумку. Кому ваші ноги потрібні...
— Слушай ти, рекетир. Оддай мою ногу. Бо оддаси Богу душу. Якраз коло Лук’янівського цвинтаря.
Ну, де іще надурняк почуєш такий концерт гумору?
Де іще можна пригорнутися так до чужої молодички?
Не встиг сісти в тролейбус, чую — обхопили мене за стан. Дивлюсь — якась жіночка. Не може коло дверей утриматися. Щоб не вивалитись на вулицю, вхопилася за мене.
— Ви тісніш пригорніться, — кажу. — Отак. І не за талію, а за шию. Так буде зручніше. І не боком, а обличчям до мене станьте. Можете голову покласти мені на плече. Бачите, як нас пресують. Хоч не хоч, а доведеться цілуватися.
Ви де виходите? О, і мені там. Може, в одному будинку живемо? Давайте сумку — до хати вам донесу. Хліба нема? То по дорозі купимо. А пляшка вдома є? Добре. Чоловіка нема? Ще краще. Не треба вам гроші тратити, оголошення до цих газет писати. Бачиш — надурняк познайомилися. Як тебе звати? Тося? Дуже приємно. Мене Петро.
Дай тільки подзвоню з автомата додому, щоб мене не чекали. Їду терміново у відрядження. На три дні. А там видно буде...
Не тролейбус — загс на колесах. А ви плачете — тіснота...

ГВАЛТ, РІЖУТЬ!

— Хворий, лягайте!
— Куди?
— На каталку.
— Чого?
— Поїдемо. На операцію.
— На яку операцію?
— Ви Коваль?
— Ні, Ковальчук.
— Ну, все одно. Й вам не завадить. Розріжуть, подивляться, чи все нормально.
— Та не треба мене різати! Я не просив.
— Хворий, не вередуйте. Скидайте штани, дамо укола. Вас хірург жде. Анастезіолог чекає. Медсестра операційна до роботи готується. Ціла бригада задіяна. А ви опираєтесь.
— Мені терапевт, а не хірург потрібен!
— Терапевти у нас — дефіцит. За «бугор» поїхали. А хірургів ще є. Удвічі більше, ніж на Заході. Хочете, щоб вони без роботи сиділи? Зарплатні не отримували? Щоб діти їхні з голоду повмирали? Бачу, що не хочете. Ну, то хутчіш лягайте...
— Докторе, є хворий. Ледве відловили.
— Чудово. Приступаємо до операції. Спирт у нас є?
— Та нема, вчора у заввідділенням був день народження...
— Хворий, може, у вас є півлітра? У коридорі, у дружини? Чудово! Де анастезіолог?
— В ординаторській. Нові джинси міряє.
— А операційна сестра?
— На базарі. Скальпеля купує.
— Хворий, може, у вас є скальпель? Немає? Погано. Треба зі скальпелем тепер ходити. Часи такі настали. Раптом «швидка» забере. Чи рекетир уночі біля парадного щось попросить... і рентгенапарата вдома нема? Нікуди не годиться. Пора куплять.

Хоча б ускладчину. Удвох з сусідом. Ми свій по бартеру на спирт медичний обміняли.
— Іване Михайловичу! Є скальпель. У санітарки позичила. У неї чоловік комерсант. Отримав гуманітарну допомогу. Від американських рекетирів. Можна починати,
Іване Михайловичу! Хворий, роздягайтесь!
— А котра година? О, вже обід. Галю, нагрій чаю. Хворий,одягайтесь. Ви часом не наркоман? У вас нема наркотику? Не маємо чим наркоз давати. Зрештою, це недовго. Ви потерпіть з півгодини. І апендицит — тільки гавкне.
— Іване Михайловичу, до телефону!
— От не дадуть працювати. Перервали на найцікавішому місці... Хто там питає: чоловік, жінка?
— Та жінка.
— Як її звати?
— Інна!
— Тоді біжу! Галочко, подивіться, щоб хворий не втік з операційної.
— Іване Михайловичу!
— Що таке?
— Он «Чорна рожа» йде по телевізору. Сто тридцять шоста серія.
— Везіть його до палати. Завтра кінчимо.
— Кого?
— Операцію,
— Іване Михайловичу! Вас до телефону!
— Що таке? У нас не Коваль, а Ковальчук? Не того дівчата привезли? Помилилися? Ну, голубонько, яка різниця.
Усі в нас хворі, здорових людей практично тепер нема.
Розріжемо, глянемо, як все нормально — покладемо все на
місце. Нічого собі не заберемо. Що за люди — не дають працювати. Хто там наступний? Коваль? Давай Коваля! Чим привезли? «Швидкою?» Мерседесом? Кіньми?!.. І бичок до воза на шворці прив’язаний? Давайте його сюди!
— Кого? Бичка?
— Та якого бичка? Тобі, Галю, все бугаї в голові.
— Та не бугаї, а бички в нього. Ціла ферма. Відгодівельний комплекс. Бачите, як реве. До гурту проситься...
— Негайно хворого на стіл! Гукайте всіх од телевізора.
Видно, діло серйозне. Раз бичок під вікном реве...

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів