КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Володимир ІВЧЕНКО

Народився 1936 року в селі Зеленьках на Київщині. Закінчив філфак столичного універститету. Відтоді — весь час у пресі. Довелося скуштувати як газетярського, так і журнального хліба. Останім часом працює у часописі «Політика і час».
Формально Володимир Івченко — лише прозаїк та публіцист. Член НСПУ. В його доробку — книги повістей та оповідань «Джерела не замерзають», «Алмазною стежкою» (науково-художня), твори в колективних збірках, часописах «Київ», «Дніпро», «Україна», «Літературна Україна»... Фактично ж він іще й гуморист, сміхопродукція якого друкувалася майже в усіх провідних вітчизняних виданнях аж до «Перця» включно, а також звучала по Українському радіо.

На дачі

Не гавкають собаки. Не крутяться магнітофони. Тиша. Цілюща дачна тиша. Вдихаючи на повні груди запах вологої землі та свіжих кізяків, народ саджає картоплю.
Раптом — серія різких металевих звуків.
Усі терпляче мовчать. Та по деякім часі розпочинається енергійний обмін думками.
— Ну, їй-Богу, мов ціпом по тім’ю!
— Та-ак. Децибелів під двісті...
— А, матері його ковінька! І хто це так затявся?
— Вавилович.
— Він що? Вибиває з земної кулі вісь?
— Майже... Рівняє обручі з-під цистерни.
— На яку хворобу?
— Аби нарізати з них засувок. Бізнес!
Аж ось в’їдливе осоружне дзенькання перекриває оглушливий голос диктора. Обурений діалог на грядках спалахує з новою силою.
— Це вже, знаєте, нахабство...
— Вважайте, як заманеться. А чоловік хоче і клепати залізо, і стежити за страйком шахтарів...
— Політизований!
— Та вже ж...
Зрештою комусь уривається терпець.
— Щоб тобі шпичка в гузно! Піду та припиню ці тортури...
До Вавиловича наближається не один — ціла делегація.
— Боже поможи!
— Га? — геть оглухлий, він витріщує на гостей очі.
— Кажемо, Боже поможи!
— А, — перестає чоловік гамселити молотком. — Спасибі!
У всіх поступово відкладає вуха. Зав’язується некваплива раціоналізаторська розмова.
— А якби до дерева... Та потім ножовочкою...
Вавилович заперечливо мотає головою.
— Не вийде... Воно ж — з ракетоносія...
— Ти дивись! — пробують мало не на зуб Вавиловичеві обручі. І один із присутніх, заткнувши пельку репродукторові, поважно згадує:
— М-да. Служив і я колись у цих частях... Бувало, як наточимо з тих ракет спирту...
— Тю! — перебивають колишнього «ракетника». — Та вони ж ніби на солярці...
— Не на солярці, — авторитетно докидає Вавилович,— а на тому... Ой, як його... Одне слово, де на чобіт капне, там і дірка...
— Так, так, — доповнюють його. — А як вдихнеш без респіратора — гаплик.
За балачкою про технологію виготовлення засувок та ракетне пальне народжується дуже цікава побічна ідея: а чи не збігати в кіоск по пляшку? Коли вони ще отак любо зберуться...
Саму ідею Вавилович, звичайно, схвалює. Одначе реалізує її по-своєму. Перш ніж пожвавлене товариство починає вишкрібати свої кишені, він спрямовує стопи до куща смородини. Кілька точних, невловимих рухів, і... смородинка з’їжджає вбік. Тайничок! А в ньому — ящичок горілки.
У публіки відвисають щелепи.
— Він що, той кущик, у тебе на роликах? Чи й з автоматикою?..
Вавилович задоволено посміхається:
— Хіба в тому справа? Головне, що моя Одарка тепер остаточно втратила слід...
По короткім часі над тихим обійстям Вавиловича зависає хмара тютюнового диму. А чоловічі голоси теплішають.
— То, щоб, як той каже, не останню...
— Правильно... Перековуй, Вавиловичу, мечі на орала!
— Ху! Аж на душі полегшало...
— Це тобі, ха-ха, не з ракети.
Не дзенькають об залізо. Не глушить довкілля репродуктор. А сонечко вже ген-ген! Зрештою хтось із жінок розгадує секрет благодатної дачної тиші.
— Егей, Тихоне! Гайда у погріб по картоплю... Годі вам там заважати людям робити свою справу...
Усе стає на свої місця. Чоловіки беруться за лопати та відра. Вавилович розгинає обруч. Вкручує на всю дучку радіоточку. На дачі як на дачі. Але трохи краще, веселіше.

Вагомі аргументи

На запитанні, покликаному продемонструвати знання рідної історії: «Яка городня культура відіграє особливу роль у поліпшенні демографії?», — провалилися обидві партії. Голова ЯП — партії «Ярового покоління» — вважала, що то петрушка, оскільки вона сприяє статевій потенції. Лідер ЛР — лівих радикалів — дотримувався іншої думки: картопля, яка рятувала народонаселення під час війн та голоду. Істина ж була посередині — капуста! Бо кожен знає ще зі шкільної парти: дітей знаходять у капусті.
— А тепер, — звернувся до учасників теледебатів ведучий, поглядаючи на спортивний секундомір, — вам буде надано можливість протягом п’яти хвилин викласти свою програму... Слово — пані Пронатовській...
Вродлива чільниця «ярових» засліпила присутніх чарівною усмішкою Джоконди. Хилитнула золотим кулончиком, що прикрашав її крутий бюст.
— Тільки ми зможемо вивести народ на шлях благоденства! Бо не перебуваємо в полоні люмпенської ідеології, як от шановні радикали, у лідера яких навіть під сорочкою видно образ дорогого Ілліча. Маю на увазі татуювання...
Вже перші фрази речниці ЯП зірвали в студії бурхливі оплески. Та секретар ЛР не розгубився. Він скинув піджак і швидко висмикув з-під очкура сорочку.
— Пані Пронатовська має рацію. Під час служби на флоті я справді балувався татуюванням. Одначе сюжет, що прикрашає мій торс, як бачите, далекий від політики...
Лідер лівих радикалів підставив під телекамери свої худорляві груди. На них було виколото традиційну русалочку й такий самий традиційний напис: «Не забуду мать родную».
Зала (включаючи і симпатиків, і антипатиків) ахнула. 1:0 — на користь ЛР! Тим часом, скориставшись розгубленням ведучого та своєї супротивниці, товариш Авроренко продовжував:
— Отож закиди пані Пронатовської абсолютно безпідставні... Разом з тим, коли вже на те пішло, не можу не поділитися з вами інформацією стосовно гм... деяких частин тіла шановної опонентки... Річ у тім, що її той... її розкішний бюст — не що інше, як бутафорія, косметичний обман...
— Обман?! — обурилася провідниця «ярових» і заходилася розстібати блузку.
Вийшовши зі стану заціпеніння, ведучий нарешті згадав про свої прямі обов’язки.
— Панове! Отямтеся! Ми у прямому ефірі! Припиніть цей стриптиз...
Але гнівну Пронатовську вже не могло зупинити ніщо. Мить — і перед глядачами постали могутні, туго налиті, абсолютно натуральні перса...
Товариш Авроренко глибоко помилявся!
Телеоператори, камери яких щойно зосередилися навколо не надто цікавого для пересічного глядача, наполовину голого колишнього матроса, миттю розвернулися в протилежний бік... Жіноча частина аудиторії опустила очі. А чоловіча — навпаки! Як у студійній залі, так і за її межами. На табло експрес-моніторингу застрибали чотиризначні цифри. Кількість симпатиків партії «Ярового покоління» спочатку подвоїлася, а далі й потроїлася.
ЛР безнадійно програвала! Що ж до її лідера, то він, надягаючи сорочку, ніяк не міг втрапити ґудзиками в петельки, позаяк кляті очі прикипіли до вагомих, а головне — принадних аргументів пані Пронатовської.

«Дерлібр»

Презентація п’ятого тому поезій генерального директора банку «Народна кишеня» Редьки йшла на всіх парах...
Вже виступив міський голова, підкресливши величезну роль ліричного таланту керівника найпотужнішої фінансової установи в промислових інвестиціях.
Вже сказав своє представник Асоціації Справжніх Письменників, висловивши сподівання, що банківський дощик нарешті зросить і пересохлу ниву видавничої справи.
Вже виголосив Редьці спіч президент Академії Суцільного Прогресу, вручивши йому під бурхливі оплески диплом дійсного члена.
Вже привітав видатного земляка хор дівчаток...
І ось перед фуршетом, при думці про який у кожного учасника цього урочистого дійства розпочиналося активне слиновиділення,— коротенька прес-конференція.
До ЗМІ, що ощетинилися мікрофонами та об’єктивами, в супроводі двох осіб виплив сам Михайло Тимофійович Редька. Як Людину року і Найбільшого патріота, без патронування якого не відбувалося на цьому шматку суходолу нічого, банкіра Редьку, звичайно, народонаселення знало. Але ж — дурнувата демократія, новітні звичаї, європейські прибамбаси... Хай потішаться! Михайло Тимофійович поправив краватку. Позаяк та ледве виглядала з-за четвертого підборіддя. Склав руки на тугому черевці.
— Пане Редько! — сунула йому під ніс диктофон кореспондентка каналу «5+6». — Які перші слова ви вимовили в дитинстві?
Запитання було не з найтяжчих. І Михайло Тимофійович з ним, безумовно, впорався б... Та його випередив референт:
— Наскільки нам відомо, першими словами, що злетіли з уст вельмишановного Михайла Тимофійовича, були: «Двічі по два — чотири». І це закономірно. Майбутній геніальний фінансист просто не міг розпочинати мову інакше... Хіби ви не читали про це в автобіграфії до третього тому?
Редька скромно усміхнувся: «двічі по два — чотири», поза всяким сумнівом, краще від банального «мамо»... Тим часом, тільки-но влігся гул від щирого здивування, ініціативу перехопив молодик з мистецької студії «Сонях інтернешнл»:
— Як відомо, ви, пане Редько, не тільки написали п’ять томів високохудожніх поезій, а й збагатили вітчизняне мистецтво унікальним живописом... У зв’язку з цим хотілося б знати — в якому віці почав проявлятися ваш неповторний малярський хист?
— Гм, — завів очі під лоба Михайло Тимофійович. — Правду кажучи, я...
Та в цю мить на поміч йому поспішив другий референт:
— Якилина Мухарчук, що жила у селі Гопачівка, по сусідству з Редьками, згадує: як розвішає, було, на вулиці мати мокрі Михайликові пелюшки, всі чудуються — справжній імпресіонізм! Хоч вези, їй-Богу, на бієнале, в Італію... Так що художні здібності у Михайла Тимофійовича прорізалися рано... Тому й маємо сьогодні десятки чудових полотен.
— Феноменально! Дивовижно! — вигукував кореспондент «Сонях інтернешнл», водночас підказуючи операторові, аби той брав Редьку з верхнього ракурсу: так не буде видно його кількаповерхового підборіддя. — Коли воно геній, то видно ще з колиски...
— Причому, відчуття кольору,— доповнив перший референт, — у Михайла Тимофійовича щасливо поєднується з відчуттям звуку... Чули «Фінансовий вальс»? Куди тому «Київському»! А слова й музика — того ж таки Редьки...
Насамкінець, увімкнувши прямий ефір, кореспондентка телеканалу «5+6» знову повернулася до поезії.
— Я помітила, пане Редько, що ви пишете навіть верлібром...
— А чого ж! — вирішив прокоментувати її спостереження Михайло Тимофійович особисто. — Як накотить натхнення, йде в хід і дерлібр... Це в мене запросто!
Представники ЗМІ негарно захіхікали. Перший референт пошептався з другим. І в залі... погасло світло.
«Пані і панове! — почули присутні з репродукторів. — Приносимо вибачення! З технічних причин прес-конференція припиняється».
...Наступного дня, тільки-но переступивши поріг банку, Редька видав наказ. Про звільнення з роботи першого референта. Поета, який, власне, й сотворив усі оті п’ять книг.
Другий референт при посаді залишався. Поки що. Працюючи над музикою до ключового вірша з останньої книжки Редьки «Балада про банкомат», він водночас складав коротенький словничок найуживаніших музичних термінів. Незабаром мав відбутися вечір пісенної творчості Михайла Тимофійовича. Тож композитор не міг допустити проколу на кшталт капосного «дерлібру».
Тим часом Редька викликав начальника департаменту кадрів. Людину інтелігентну, ерудовану, котра саме й опікувалася колись по лінії держбезпеки святим мистецтвом.
— Вирішите питання з поетом — подумайте про нового
композитора... Не подобається він мені: що значить — «того ж таки Редьки»? Гадаю, на п’ятсот доларів когось підшукаємо...
— Про що мова? — запевнив кадровик. — Стоятимуть у черзі! Хто-хто, а я цей народ знаю... Може, поміняти й художника?
— Почекайте. Ось напише мій автопортрет, то побачимо.

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів