КАВА З
ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів
Валерій ГЕРАСИМЧУК
Поет,
прозаїк, драматург.
Народився 20 квітня 1956 року в с. Денихівка Тетіївського району на
Київщині. Закінчив філфак Львівського університету ім. І. Франка. Нині
— секретар Ради Національної спілки письменників України.
Пише українською та російською мовами. Автор книг «Калинова сопілка»,
«Віки», «Сповідь», «Избранное», «Пьесы о великих» та «П’єси про великих»,
«Оббиті пелюстки». У творчому доробку понад двадцять п’єс. Серед них —
трагедія «Андрей Шептицький», драми «Поет і король, або Кончина Мольєра»,
«Окови для Чехова», комедії «Помилка Сервантеса», «Амазонки» та ін.
ПОМИЛКА СЕРВАНТЕСА
Комедія на дві дії
ДІЙОВІ ОСОБИ
Мігель де Сервантес Сааведра — іспанський письменник.
Дівчина-пастушка.
А також літературні герої Сервантеса:
Дон Кіхот (І) — молодий, сильний, зухвалий дворянин.
Дон Кіхот (ІІ) — підстаркуватий, кволий, наївний рицар.
Санчо Панса — опецькуватий зброєносець.
ДІЯ ПЕРША
Сцена 1
Пасовище, камінь. На задньому плані стоїть вітряк
з опущеними крилами — вітру немає. На камені сидить пастушка і
читає книгу, десь збоку бекають вівці і мекають кози. Молода іспанка
захоплено
гортає сторінки — вона то радісно скрикує, то плеще в долоні...
Та ось на луці з’являється вже немолодий ідальго з якимись аркушами
в правій руці (ліва у нього безсило звисає в напівпорожньому рукаві).
Це Сервантес. Якийсь час він стоїть мовчки, з цікавістю спостерігає
за дівчиною, потім підходить до неї ближче...
Сервантес. Клянуся своєю здоровою рукою, сеньйорито,
що ви читаєте рицарський роман!
Пастушка (здивовано). Ви вгадали, сеньйоре. Але як ви дізнались?
Сервантес. Ну, це дуже просто... Що ще може викликати захоплення
у такої молодої і вродливої дівчини, як не рицарський роман з
його непереможними героями?!
Пастушка. Це правда. Але ви про це так іронічно сказали... Мабуть,
ви не дуже полюбляєте рицарів, сеньйоре.
Сервантес. Я не люблю фальшивих рицарів, які занадто вже легко
розправляються з усякими велетнями і виходять переможцями над
цілими арміями добре озброєних ворогів. Повірте, сеньйорито, я
знаю, що таке справжня битва і якою ціною дається перемога, —
це набагато важче і страшніше, ніж описують недолугі автори у
своїх недолугих книжках!
Пастушка. Ви... втратили руку саме в такому бою?
Сервантес. Це було 7 жовтня 1571 року в бою італо-іспанського
флоту з турецькою ескадрою під Лепанто... На той час мені було
всього 24 роки. Тоді в морській битві зійшлися ми і наші завойовники.
Я саме переніс важку хворобу і ледве тримався на ногах. Мені заборонили
навіть виходити на палубу, але коли капітан нашої «Маркези» вирішив
узяти на абордаж плавучий замок — галеру, флагманський корабель
Александрії! — я схопив свого щита і меча і поліз у те побоїще!
Перша куля розтрощила мені руку, потім ще дві вп’ялися в груди.
Така страшна була та битва у Грецькому морі. Ми перемогли, але
як дорого заплатили за ту перемогу — багато хто втратив тоді руку,
ногу чи й саме життя... У житті, сеньйорито, все набагато страшніше
і не так захоплююче, як у тих фальшивих рицарських романах...
Пастушка. Ви справжній рицар!
Сервантес (сумно усміхнувся). Цей «справжній рицар» відбув п’ять
років рабства в алжирській неволі! Коли ми поверталися з тієї
страшної війни в Іспанію, біля Марселя нашу галеру захопили алжирські
пірати. Чотири рази за п’ять років неволі я пробував утекти, але
безуспішно! Тому ще раз кажу вам: легко і просто даються перемоги
тільки у фальшивих книжках.
Пастушка (показала на свою книгу). А тут так легко все описують!
Так благородно тут усе і так красиво...
Сервантес. Помилуйте, сеньйорито! Про яку красу оповіді можна
говорити в такому романі, де велетня зростом, як башта, шістнадцятирічний
юнак розрубує мечем навпіл, наче той із звичайного тіста, і де
сам автор, описуючи битву, повідомляє, що сили ворога нараховували
мільйон воїнів, але наш рицар здобув над ними перемогу за рахунок
самої лише доблесті і відваги? Повірте, сеньйорито, усе це надумано
і фальшиво, і ви даремно забиваєте собі голову всіма цими вигаданими
Амадісами і Кларіанами, чия надлюдська відвага і сліпуча зброя
повергає на землю велетнів і чародіїв. Усе це пуста балаканина,
і я ще напишу пародію на це примітивне чтиво!
Пастушка. Ви теж письменник?!
Сервантес (відрекомендовується). Мігель де Сервантес Сааведра.
Бідний ідальго, який п’ятдесят років тому народився у старовинному
кастильському містечку Алькала де Енарес. Вчився в Мадриді, викладав
іспанську мову у Ватикані. Воював з турками. Був у полоні в Алжирі.
Написав пасторальний роман «Галатея», багато сонетів і кілька
п’єс.
Пастушка. Ой, як цікаво! Але що ви робите тут?
Сервантес. Намагаюсь усамітнитися, сеньйорито. Мені треба побути
наодинці зі своїми думками, поговорити зі своїми героями, посперечатися
з ними... А в Мадриді доводиться або виправдовуватися перед суддями,
або принижуватися перед видавцями... Хоча з цими літературними
героями теж іноді буває важко — ти хочеш, щоб вони робили одне,
а вони вичворяють щось зовсім інше...
Пастушка. Ой, як цікаво! І про що ви пишете зараз?
Сервантес. Та оце ж і хочу написати пародію на рицарські романи
— допекли вони мені вже! Моя дружина Каталіна взагалі звихнулась
на них! А чим там захоплюватись? Мова у тих романах груба, подвиги
неправдоподібні, любов хтива, ввічливість незграбна, битви стомлюючі,
подорожі безглузді, міркування тупі... Ви хоч коли-небудь звертали
увагу на мову тих романів? (Цитує з пам’яті). «Розсудливість вашої
нерозсудливості стосовно до моїх розумних доказів так затемнює
мій розум, що я вважаю за цілком розумне скласти скаргу на вашу
пишноту»...
Пастушка. Така пишна і закручена мова справді заслуговує на те,
щоб її висміяти. Але ж рицарі бувають різні. І між ними бувають
справді благородні й відважні...
Сервантес. А я якраз і хочу змалювати образ такого благородного
рицаря, але... рицаря-невдахи! Він воюватиме з примарними велетнями
і кидатиметься зі списом на вітряки; буде звільняти людей, а вони
за це закидатимуть його камінням; кохатиме жінку, а вона насміхатиметься
з нього!
Пастушка. А той рицар не образиться на вас?
Сервантес. Ні, сеньйорито, не образиться... Бо той образ рицаря-невдахи
я писатиму з себе! Це ж я кинувся зі списом на вітряки, коли,
ослаблений хворобою, ледве тримаючи у руках меч і знаючи, що з
мене не буде жодної користі, кинувся в бій з турками і нічим своїм
товаришам не допоміг, а тільки втратив руку...
Пастушка. Ні, сеньйоре, ви це зробили недаремно! Бо ті кулі, які
випустили у вас, могли поцілити в когось іншого! Прийнявши їх
на себе, ви врятували чиєсь життя!
Сервантес. А мої невдалі втечі з полону? Я ж ніколи не намагався
втекти з полону сам, а щоразу старався вивести із собою якомога
більше земляків! Та коли ті спроби закінчувалися невдало, товариші
звинувачували мене у тих невдачах і всю вину перед работорговцями
завжди перекладали на мене.
Пастушка. Простіть їм ту слабкість...
Сервантес. Я вже простив. Але хіба продумано я вчинив, коли, будучи
збирачем податків, реквізував якось для іспанської армії не бідні
селянські пожитки, а церковне добро?
Пастушка (захоплено). Ого! Сеньйоре, це правда?
Сервантес. Чи це правда? Та мене за це на якийсь час навіть відлучили
від церкви! Спасибі впливовим друзям, що заступилися, інакше горіти
б мені на вогнищі...
Пастушка (ще раз захоплено подивилася на Сервантеса). Ваш рицар
буде досить симпатичним... Він буде простим людям до вподоби...
Як його звати?
Сервантес. Дон Кіхот. Дон Кіхот Ламанчський! А в нього ще буде
зброєносець — Санчо Панса...
Пастушка (схопилася з місця). Підождіть, підождіть, не розказуйте
далі — я побіжу отару свою заверну! (Кладе книгу на камінь і вибігає).
Сцена 2
Пастушка побігла. Сервантес обійшов навколо каменя
і поглянув на вітряк.
Сервантес. Гарне місце: безлюдне, тихе. Є де
усамітнитися, є звідки роздивитись навколо... Треба з цим вітряком
познайомитися ближче — це ж мій Дон Кіхот саме такого млина за
велетня прийняв... (Поліз на вітряк. Уже з вітряка). А й справді
звідси далеко видно... (Задивився в далечінь).
У цей час внизу на луку виходять два чоловіки
— один високий,
у легких рицарських латах і з мечем при боці, другий — низенький,
опецькуватий — несе за ним спис і щит. Це Дон Кіхот і Санчо Панса.
Правда, Дон Кіхот якийсь аж надто вже молодий...
Сервантес. А ви хто такі?
Дон Кіхот. Як це хто? Ви ж тільки що про нас говорили! Прошу любити
і шанувати: Санчо Панса і я — Дон Кіхот!
Сервантес (стукнув себе по лобі). О Господи, а я вже подумав,
що в мене галюцинації на сонці почалися, — ви ж поки що існуєте
тільки в моїй уяві!
Дон Кіхот. Але ж існуємо!
Санчо. Це вже факт.
Сервантес (придивляється зверху до них). Тільки я вас трохи не
такими собі уявляв... Ні, Санчо Панса для зброєносця ще годиться,
а от Дон Кіхот якийсь не такий...
Дон Кіхот (ображено). Що значить «не такий»?
Сервантес. Ну, мій герой повинен бути старшим, худішим...
Дон Кіхот. А чим вам не підходить молодий?
Сервантес. У молодих іще вітер в голові... У них більше сили,
але менше розуму. А постійності взагалі в них немає... А мені
потрібен рицар, який палко кохав би лише одну жінку — Дульсінею!
Дон Кіхот (почухав потилицю). Це трохи незвично для мене, але
якщо вона дуже гарна, то я теж можу кохати тільки одну!
Сервантес. Ну, тоді все буде гаразд. Отже, ти — Дон Кіхот Ламанчський,
відважний мандрівний рицар, який сміло вступає в битву зі злом
і мріє про Дульсінею Тобоську! Пам’ятай: куди б ти не їхав і які
б подвиги не здійснював — усе це тільки заради неї, Дульсінеї
Тобоської! Усе тільки заради неї!
Дон Кіхот. Добре, усе тільки заради неї. Але яка хоч вона з себе?
Сервантес. На жаль, її портрета в мене немає.
Дон Кіхот. Але описати її ви хоч можете?
Сервантес (почухав себе за вухом). Ну, не першої вже молодості...
Дон Кіхот. Так десь за тридцять!
Сервантес. Швидше — під п’ятдесят...
Дон Кіхот (спохмурнів). А ще яка?
Сервантес. Ну, трішки товстувата...
Дон Кіхот. Пудів так із п’ять!
Сервантес. Швидше — пудів із вісім...
Дон Кіхот (розстібнув комір). Що ще?
Сервантес. Трохи кирпоноса.
Дон Кіхот. Ага... Значить, стара. (Загинає першого пальця).
Сервантес. Трішки підстаркувата...
Дон Кіхот (загинає другого пальця). Товста.
Сервантес. Трішки повненька...
Дон Кіхот (загинає третього пальця). Ще й кирпоноса!
Сервантес. Кирпоноса, то й що?
Дон Кіхот. В гробу я її бачив, таку Дульсінею! Ви думаєте, що
як ми неживі, то вже можна й знущатися над нами? Ми хоч і літературні,
але все-таки герої! Правда, Санчо?
Санчо. Ага!
Дон Кіхот. А яку зброю ви мені підібрали? (Бере у Санчо з рук
важкого списа). Ну, спис іще нічого, важкий і міцний...
Санчо. Ні, спис задуже важкий!
Дон Кіхот (бере в того з рук легенького щита). А щит? Хіба це
щит? Це віяло для старої сеньйори!
Санчо (швиденько забираючи у нього щита, до Сервантеса). Нормальний
щит, нормальний щит! Це якраз те, що треба!
Дон Кіхот. Та тобі що — тобі хоч справді віяло дай, аби легше
було носити! А мені битися і захищатися ним!
Санчо. Та нема тут із ким битися... Думайте краще про свою Дульсінею...
Дон Кіхот. Про кого?!
Санчо (боязко відступає від нього). Ну, про ту саму... про Дульсінею
Тобоську...
Дон Кіхот. Про оту стару, товсту і кирпату? Тільки мені ще хоч
раз про неї нагадаєш — я тебе цим списом наскрізь проткну!
Санчо. Пробачте мені, ваша милість, це в мене так, здуру зірвалось.
Я й сам ніколи навіть не глянув би на таку! Хіба я не знаю, що
ви кращої варті? Та вам треба такої дівчини, як вранішня зоря!
А вам підсувають якусь... Дульсінею!
Сервантес. Ну-ну, ти полегше там! Тебе приставлено тільки зброю
носити. Ач, розпустив язика! Я тобі зараз теж таку жінку придумаю,
що ослові своєму при зустрічі з нею будеш більше радий!
Санчо. Та я що — я ж нічого... Товстенька й кирпатенька — теж
може бути жінка нічого... (Косуючи на те, як Дон Кіхот береться
за руків’я меча). Правда, якщо вона не дуже стара... А ще краще,
якщо вона й зовсім молоденька...
Дон Кіхот (подивився в цей час за сцену і аж облизався). Буде
у нас зараз і молоденька... Поглянь, Санчо, яка сюди пастушка
йде!
Сервантес (спокійно з вітряка). Можете навіть не облизуватись
— вона вас все одно не почує і не побачить...
Дон Кіхот. Як так?
Сервантес. Дуже просто. Ви ж існуєте тільки в моїй уяві!
Дон Кіхот. Тобто нас для неї — нема?
Сервантес. Поки я вас не опишу в романі — нема.
Санчо (нервово). Так опишіть же скоріше!
Дон Кіхот. Спокійно, Санчо. Не панікуй. Ти забув, що маєш справу
зі мною!
Сцена 3
У цей час з’являється пастушка. Вона оглядається
і не бачить Сервантеса, який легенько прикрився від неї крилом
вітряка.
Пастушка. Пішов дон Мігель... (Зітхнула). Не
дочекався мене... Не дочекався... А я так хотіла почути про того
Дон Кіхота... (Сідає й бере в руки книгу).
Дон Кіхот. Та я тут! Я тут!
Санчо (захоплено). Оце Дульсінея...
Дон Кіхот. Боже, яка красуня! Ти правий, Санчо, — оце справжня
Дульсінея!
Сервантес (спокійно з вітряка). Так, це справжня. Але ж ти — придуманий.
Так що в тебе з нею нічого не вийде.
Дон Кіхот. Як це не вийде?!
Сервантес. Ще раз тобі повторюю — вона справжня, а ти придуманий.
Уловлюєш різницю чи ні?
Дон Кіхот. Але ж я її бачу!
Сервантес. Ти її бачиш, а вона тебе — ні...
Дон Кіхот. Ну то й що?
Сервантес. Та тебе для неї просто не існує! Тебе нема! Ось доторкнись
до неї — вона навіть виду не подасть, що щось відчула!
Дон Кіхот. А вона мені не вріже, якщо я до неї доторкнусь?
Сервантес. Не вріже.
Дон Кіхот легенько доторкнувся до пастушки, але
вона тільки поправила на собі одяг. Він доторкнувся ще раз — жодної
реакції. Тоді він починає її обмацувати... Жодної реакції!
Санчо (ковтаючи слину). А мені можна?
Не чекаючи нічиєї згоди, Санчо приєднується до
Дон Кіхота, і вони вже удвох починають обмацувати пастушку, яка
в цей час спокійно читає.
Сервантес (зверху). Ну-ну, полегше там...
Дон Кіхот. Так вона ж усе одно нічого не відчуває!
Сервантес. Зате я відчуваю...
Дон Кіхот (до Санчо). Бачиш, Санчо, у вигаданих героїв є свої
переваги: можеш мацати кого завгодно — і ніхто тобі нічого не
скаже...
Санчо. І — за що завгодно?
Дон Кіхот (багатозначно). А чого ж... (Починає легенько піднімати
на пастушці спідницю).
Сервантес. Не роби цього! Ти не можеш такого робити! Ти всього-на-всього
вигаданий літературний персонаж! А це — реальна жінка! Її спідницю
може підняти тільки реально існуючий чоловік або... хоча б вітер!
А біля неї ні реального чоловіка, ні вітру немає!
Дон Кіхот (спокійно). Вітер зараз буде... (Стає перед пастушкою
на коліна і починає легенько дмухати їй на краєчок спідниці).
Від подувів Дон Кіхота спідниця трохи піднімається,
але мало. Тоді до нього приєднується Санчо Панса, і вони починають
дмухати
на спідницю удвох. Спідниця піднімається все вище і вище... Та
ось вони так дмухнули, що закрутився вітряк, а спідниця різко
злетіла угору! «Ой!» — скрикнула пастушка і обсмикнула спідницю
донизу. Сервантес тим часом спускається з вітряка.
Сцена 4
Сервантес підходить до пастушки, але гукає до
своїх літературних персонажів.
Сервантес. Геть! Забирайтеся звідси геть!
Пастушка (знітилась). Це ви... до мене?
Сервантес. Та ні, що ви, сеньйорито, ні! Це я до своїх літературних
персонажів! Бачите, поки вас не було, я почав обдумувати сюжет
свого рицарського роману і уявив їх отут...
Пастушка. Ой, як цікаво! І вони зараз навкруг нас?
Дон Кіхот. Та тут ми, красуне! Тут!
Санчо. Ми тут!
Сервантес. Ну, якоюсь мірою так...
Пастушка (озирається навколо). Але я щось нікого не бачу.
Сервантес. Розумієте, сеньйорито, вони існують поки що тільки
в моїй уяві — ви їх і не можете побачити, поки я їх не опишу...
Пастушка (нетерпляче). Так опишіть же мені їх, опишіть!
Дон Кіхот. Маесе, ну опишіть нас цій красуні! Хіба вам важко?
Санчо (теж жалісливо). Ну опишіть...
Сервантес. Ні, це ще рано робити. Бачите, сеньйорито, перш ніж
узятися за перо, письменник довго виношує свій задум, обдумує
тему, ретельно підбирає літературних персонажів, іноді навіть
замінює їх на інших, якщо його не влаштовують ці... (Подивився
при цьому на Дон Кіхота і Санчо Пансу). І починає він їх описувати
тільки тоді, коли вже все вирішив для себе остаточно...
Пастушка. То ви ще не вирішили?
Санчо. Ви ще не вирішили?
Сервантес. Я ще думаю...
Пастушка. Але хоч трішечки ви можете мені їх описати? Які вони,
ваші рицарі? Молоді чи старі? Вродливі чи зовсім негарні?
Дон Кіхот. Молоді, красуне, молоді!
Санчо. Вродливі і дуже гарні!
Сервантес. Та як вам сказати... Один молодий і справді наче вродливий...
Дон Кіхот. Спасибі вам, маесе, спасибі!
Сервантес (тут же добавляє). Але йому ще дурники в голові...
Пастушка. А другий?
Сервантес. Другий ще дурніший, бо слухає першого. (Дивлячись на
Санчо). І якщо він і далі буде це робити, то я його теж поміняю!
Дон Кіхот. Ну, якщо ви вирішили мене поміняти, то я хоч зараз
свого не впущу! (Починає цілувати пастушці руки біля самих плечей).
Пастушка. То вони зараз де — у вас в голові?
Сервантес. Ні, вони тут, поруч із нами...
Пастушка. Ой, як цікаво! І що ж вони зараз роблять?
Дон Кіхот тим часом цілує пастушку у шию.
Сервантес. Сеньйорито, я не можу вам цього сказати...
(Береться за голову).
Пастушка. У вас болить голова?
Сервантес. Вона в мене не болить, а тріщить від того, що вичворяють
мої персонажі...
Пастушка. То що ж вони таке вичворяють?
Сервантес. Якщо я скажу, то ви не повірите...
Пастушка (нетерпляче). Ну скажіть же, скажіть! Мені так цікаво!
Сервантес. Один з них цілує вам зараз руки й шию...
Пастушка спокійно глянула на свої руки і знизала
плечима. А Санчо
в цей час, ставши навколішки, знову дмухнув на краєчок її спідниці.
А другий дмухає на вашу спідницю...
Пастушка (зойкнула, бо від подуву спідниця справді
піднялася). Ой! (Схопилася за спідницю і розсміялась). Ідальго!
Ви хитрун! Але я натяк зрозуміла... Ходімо! (Рішуче взяла Сервантеса
під руку і кудись повела).
Сцена 5
Дон Кіхот і Санчо залишились удвох.
Дон Кіхот. Ти бачив, Санчо? Ти бачив?! Він використав
нас, щоб звабити дівку!
Санчо. Та не пішов він до тієї пастушки. У нього жінка є.
Дон Кіхот. Знаю я їхню пишучу братію! Усі мають жінок — і всі
сплять з ким попало! А пишуть про таку любов, про таку любов!
Лаура — Беатріче! Лаура — Беатріче!
Санчо. Не плутайте — ті були в Італії, у Данте і в Петрарки. А
ми — іспанські персонажі.
Дон Кіхот. Та яка різниця, де це було! Чи — де буде! Усі вони,
у всі часи пишуть про ідеали, а тим часом тягнуть у ліжко перших-ліпших
дівиць!
Санчо. Ви не розумієте — митцеві потрібне натхнення...
Дон Кіхот. І воно в жінки під спідницею! Ну, нарешті я все зрозумів!
На цьому світі всі чоловіки — великі поети... А більшого поета
за мене взагалі, напевно, нема!
Санчо. Напевно, нема, якщо пригадати, як ви, ваша милість, тішилися
тією пастушкою...
Дон Кіхот (відмахується). Ет, яка там втіха... Я її цілую, а їй
хоч би що... Я люблю, щоб жінка пручалася, виверталася, пищала
від задоволення, а ця сидить і мовчить...
Санчо. Послухайте, ваша милість, які у нас можуть бути справжні
відчуття, якщо ми з вами — несправжні? Щоб мати справжні відчуття,
треба самому бути справжнім... Справжнім мужчиною, справжнім рицарем,
ну, я не знаю ще там ким, але справжнім! А ми ж це робимо тільки
в нашій уяві — розумієте? Ви думаєте, що ви її цілували, а я спідницю
піднімав? Та якби ми це зробили по-справжньому, то вона нам так
урізала б, що в нас три дні вітряки крутилися б перед очима!
Дон Кіхот. Так, справжнім дають по пиці по-справжньо-му, це правда...
Але зате й справжнє задоволення вони одержують теж...
Санчо (умощуючись і кладучи голову на камінь). Давайте спати.
Сьогодні з нами все одно вже більше нічого не трапиться.
Дон Кіхот. З нами точно вже нічого не трапиться. Бо наш же маесе
таки пішов до тієї пастушки...
Санчо (позіхаючи). А чого ж — він справжній і вона справжня: може,
у них щось і вийде...
Дон Кіхот (трохи роздратовано). Та спи уже, спи! Не нервуй мене...
Дон Кіхот і Санчо засинають.
ДІЯ ДРУГА
Сцена 1
Ранок. Кукурікає півень. Дон Кіхот і Санчо Панса
прокидаються.
Дон Кіхот. Санчо, ти чого встав?
Санчо (позіхаючи). Та півень же кукурікає...
Дон Кіхот. Лягай і спи. Нехай він кукурікає для справжніх. А мені
нема чого тут цвірінькати над головою. (Шпурляє у півня шоломом).
Санчо. Ну от — із самого ранку ви вже знайшли своєму зброєносцеві
роботу... (Іде за шоломом і незабаром повертається, тримаючи в
одній руці шолом, а в другій... півня!). А ви влучно кидаєте...
Дон Кіхот. Ого!
Санчо (задоволено). Ще тепленький...
Дон Кіхот. Ось бачиш, Санчо. А ти казав, що мій шолом ні на що
не годиться.
Санчо. Та вже бачу... І уявляю, щу мені доведеться готувати на
сніданок, якщо вам спросоння заманеться кинути свого списа...
Дон Кіхот. Тебе ніхто не бачив?
Санчо. А хто мене може бачити? Ми ж несправжні.
Дон Кіхот. Але ж півень справжній!
Санчо. Півень справжній.
Дон Кіхот. Дивно...
Санчо. Що саме вас дивує?
Дон Кіхот. Те, що я вбив справжнього півня несправжнім шоломом.
Санчо. Ну то й що?
Дон Кіхот. То чого ж та пастушка нічого не відчувала?!
Санчо. А я звідки знаю... (Покрутив шолом у руках). Може, її теж
треба було спочатку дзизнути цим шоломом? З жінками часто так
буває — поки ти її чимось не дзизнеш...
Дон Кіхот. Фу, Санчо, які в тебе грубі манери... З жінками треба
поводитися ніжно і обережно. Справжній кабальєро навіть слова
різкого собі не дозволить, не те, щоб там підняти руку чи що!
Санчо (присоромлено). Та я ж нічого... Я взагалі про півня говорив...
Дон Кіхот. Із цим півнем теж не все до кінця ясно. От якщо він
справжній, а ми несправжні, то чого він нас розбудив?
Санчо. Я думаю, що це він спочатку розбудив нашого маесе, а маесе
відразу згадав про свій роман і про нас — от ми й прокинулись...
Дон Кіхот (незадоволено). То це я щоразу прокидатимуся, як тільки
він згадає про свій роман? Іде він до дідька!
Санчо (ховаючи півня за спину). Ой, ваша світлосте! Він іде не
до дідька — він іде сюди...
Сцена 2
Санчо спочатку хоче прикрити півня щитом, але
потім передумує і викидає його за сцену. Півень раптом ожив і
побіг.
Санчо. О, то він був живий! Ви його тільки трохи
оглушили...
Дон Кіхот. Ну, хоч із півнем усе ясно!
У цей час заходить Сервантес. Дон Кіхот і Санчо
вдають, що сплять.
Сервантес. Ви чого лежите? Ану беріться за роботу!
Дон Кіхот. За яку ще роботу?
Санчо. За яку ще роботу?
Сервантес. Ви вже забули, хто ви такі? Ви — мандрівні рицарі!
І ви повинні воювати з вітряками!
Дон Кіхот. У мене що — не всі вдома, щоб я з вітряками воював?
Сервантес. Так, у тебе не всі вдома! Так задумано, такий мій авторський
задум! Мій вигаданий персонаж Дон Кіхот Ламанчський начитався
рицарських романів і майже позбувся розуму — йому повсюди ввижаються
середньовічні рицарі й велетні, з якими він виходить на герць!
Дон Кіхот. А при чому тут вітряки?
Сервантес. При тому! По-перше, їх якраз Дон Кіхот і приймає за
велетнів, а по-друге, це така розгорнута метафора: воювати з вітряками
— значить воювати з чимось примарним, з тим, що неможливо перемогти!
Дон Кіхот. У вашого рицаря справді не всі вдома...
Сервантес. Нарешті до тебе дійшло!
Дон Кіхот. Але я з вітряками воювати не буду.
Сервантес. Будеш!
Дон Кіхот (уперто). Не буду.
Сервантес. Будеш, кажу!
Дон Кіхот. Та чого ви з самого ранку такі сердиті? У вас що —
з тією пастушкою нічого не вийшло?
Сервантес. Не ваше діло.
Дон Кіхот. Ну, не наше, то й не наше... Не наше діло, не наше
тіло... Ми ж — безплотні, ми — ніщо! Нас просто нема! Правда,
Санчо?
Санчо. Правда, ваша милосте, правда...
Дон Кіхот. То лягаймо спати далі. (Лягає).
Сервантес. Та ви що!
Дон Кіхот. Поки не розкажете, як провели ніч, — я нікуди не піду.
Санчо. І я нікуди... (Теж укладається).
Сервантес. Це що — бунт?
Дон Кіхот. Бунт!
Санчо. Бунт.
Сервантес. Добре, я вам зараз влаштую... Я вам зараз таку Дульсінею
Тобоську сюди приведу, що ви такої ще ніколи й не бачили: крикливу,
сварливу, криву, сліпу, стару, глуху, люту, невмиту...
Дон Кіхот (рвучко зривається). Та вже йдемо, йдемо — чого вам
так нервуватись...
Санчо (смикає ідальго за рукав). Та чого ви так злякалися — та
ж Дульсінея також буде несправжня...
Дон Кіхот. Е, не кажи... І несправжні жінки гризуть чоловіків
по-справжньому — я їх знаю! Краще вже з вітряками воювати, ніж
з ними! (Одягає шолом, бере списа і кидається на вітряк). Санчо,
вперед!
Санчо біжить за ним. Лунає грюкіт — і вітряк
падає! Дон Кіхот повертається до Сервантеса з гордо піднятою головою.
Сцена 3
Сервантес спочатку хапається за голову, а потім
накидається
на Дон Кіхота.
Сервантес. Ти нащо вітряка повалив?!
Дон Кіхот (нерозуміюче). Та ви ж самі сказали: «Марш воювати з
вітряками!»
Сервантес. Я казав «воювати», а не «повалити»!
Дон Кіхот. А хіба це не одне й те саме?
Сервантес. Не одне! Можна воювати з вітряками все життя і жодного
не повалити!
Дон Кіхот. Навіщо ж тоді з ними воювати?
Сервантес. Щоб повалити!
Дон Кіхот. То я ж і повалив...
Сервантес. Але в житті так не буває!
Дон Кіхот. Як це не буває? Он він лежить...
Сервантес. Він не повинен лежати! Ти повинен був з ним воювати,
але не повалити, бо в житті так не буває! (До Санчо). Санчо, зараз
же підніми вітряка!
Дон Кіхот (дивиться, як той береться за роботу). Усе життя воювати
з вітряками і жодного не повалити — це те саме, що все життя ходити
до дівок і жодної не...
Сервантес (перебиває його). Все-все-все... Можеш далі не говорити...
Ну й персонаж! Ну й герой! Нічого собі! Це не Дон Кіхот, а Дон
Жуан якийсь буде!
Дон Кіхот. Так я і є Дон Жуан. У мене в метриці так записано.
Сервантес. У якій ще такій метриці?!
Дон Кіхот (спокійно). У літературній...
Сервантес. Тоді я тебе поміняю! Дай тобі місце в романі, то у
тебе в кожному місті і навіть селі буде по Дульсінеї Тобоській!
Санчо (повертаючись). А то й по дві. (Він уже полагодив вітряка).
Сервантес. А вітряки після тебе будуть валятися при дорогах, як
дохлі кури.
Санчо. Це вже точно.
Дон Кіхот (до зброєносця). Ти — зрадник! Підтакувач клятий! Хочеш
мене позбутись і сам залишитись у літературі?!
Сервантес. Це не він хоче тебе позбутись, а я...
Дон Кіхот. Як же так?!
Сервантес. Пробач, я помилився. Розумієш, письменник під кожний
свій задум підбирає відповідного літературного героя, в уста якого
він вкладає свої думки, роздуми, висновки, ідеї... Мені зараз
потрібен не Дон Жуан, а Дон Кіхот, який стане образом наївного
мрійливого рицаря і воюватиме з вітряками, не можучи повалити
їх, а також умиратиме від кохання до Дульсінеї, але не кохатиметься
з нею...
Дон Кіхот. Тоді це справді не для мене.
Сервантес. От бачиш! Не журись — тобі в літературі місце не раз
іще знайдеться.
Дон Кіхот. Ну, то я пішов. Покликати вам того хлюпика?
Сервантес. Якого хлюпика?
Дон Кіхот. Ну, Дон Кіхота.
Сервантес. Він — не хлюпик! Він справжній, хоча й безсилий проти
зла герой!
Дон Кіхот. Це одне й те саме.
Сервантес. Не одне й те саме! Хлюпик — це той, кому все байдуже.
Він не просто не може повалити вітряка, а й не хоче. А Дон Кіхот
— хоче!
Дон Кіхот. Теж мені герой — хоче, але не може... Я ось — і хочу,
і можу!
Сервантес. Та не буває так у житті! Не можу я вивести такого героя,
бо це буде неправда! Така сама неправда, як у всіх тих фальшивих
рицарських романах!
Дон Кіхот. Це буде пародія, а не роман.
Сервантес. Та ж так і задумано!
Дон Кіхот. Ну, тоді щасливо... (Виходить).
Санчо (схиливши голову). Даремно ви з ним так... Він був відчайдушним
хлопцем...
Сервантес. Тільки хоч ти не берися мене зараз повчати! Мені самому
його шкода, але що я зроблю, якщо він мені весь задум псує?
Санчо. То поміняйте к бісу той задум!
Сервантес. Не можна, Санчо. Не можна. Такий задум трапляється
раз на тисячу років! Не хвилюйся — другий Дон Кіхот буде не гірший:
він прославить і себе, і тебе... (Усміхнувся, впіймавши якусь
думку). О, здається він уже йде...
Сцена 4
На сцені з’являться другий Дон Кіхот — довготелесий,
підстаркуватий, з борідкою, у тих же латах і з тим же щитом та
списом.
Санчо (поглянув на нього і зітхнув). Боже, куди
йому до першого...
Сервантес (осмикує його). Мовчи!
Санчо. Мовчу...
Дон Кіхот заходить і відразу аж здригається,
побачивши вітряк.
Дон Кіхот. Доля керує нами якнайкраще! Подивись,
друже Санчо: он там видно тридцять, якщо не більше, дивовижних
велетнів, — я маю намір вступити з ними в бій і перебити всіх
до одного!
Санчо (скептично). Де ви бачите велетнів?
Дон Кіхот. Та он же вони, з величезними руками! У деяких з них
довжина рук сягає двох миль.
Санчо. Годі-бо, сеньйоре. Те, що там видніється, зовсім не велетні,
а вітряки. А те, що ви вважаєте їхніми руками, — це крила: вони
крутяться од вітру і рухають млинові жорна.
Дон Кіхот. Одразу видно недосвідченого шукача пригод! Це велетні!
І якщо ти боїшся, то відійди убік і молись, а я тим часом вступлю
з ними у жорстокий і нерівний бій!
Санчо (похитав головою). Фу-у... Ще не бачив такого телепня...
Від того його «фу-у» здійнявся вітерець — і вітряк замахав крилами.
Дон Кіхот (до вітряків). Стійте, полохливі і
підлі тварюки! Махайте, махайте своїми руками! Коли б їх у вас
було більше, ніж у велетня Бріарея, то й тоді б ви не злякали
мене! О, поможи мені, моя чарівна і незрівнянна Дульсінеє, здолати
цих полохливих тварюк! (Кидається зі списом на вітряк).
Чути брязкіт, наче од казанка, що упав.
Санчо. Там щось упало...
Сервантес (полегшено). Але вітряк стоїть.
Санчо. Вітряк стоїть.
Сервантес. Слава Богу. Сходи подивись, чи він ще живий, наш новий
Дон Кіхот.
Санчо іде до вітряка, приносить спочатку щита і зламаного списа.
Потім притягує за ноги напівпритомного Дон Кіхота.
Сервантес. Так, випробування вітряками він вже пройшов. Тепер
перевіримо його ще й жінками...
Сцена 5
Сервантес подає знак — і тут починає звучати
мелодія іспанського танцю. З’являється та сама молода пастушка
і починає танцювати перед Дон Кіхотом. Той на неї — нуль уваги...
Пастушка (танцює перед Дон Кіхотом спокусливий танець). Па-ра-ра-ра-рам,
па-ра-ра-ра-рам, па-ра-ра-ра-рам, па-ра-ра-ра-рам...
Дон Кіхот (одвернувшись од неї). О Дульсінея!
Санчо (смикає його за рукав, тихо). Та вона ж стара...
Пастушка (знов махає перед рицарем своєю спідницею). Па-ра-ра-ра-рам,
па-ра-ра-ра-рам, па-ра-ра-ра-рам, па-ра-ра-ра-рам...
Дон Кіхот (навіть не дивлячись на пастушку). О Дульсінея!
Санчо (знов тихо). Та вона ж товста...
Пастушка (не вгаває). Па-ра-ра-ра-рам, па-ра-ра-ра-рам, па-ра-ра-ра-рам,
па-ра-ра-ра-рам...
Дон Кіхот (вперто своєї). О Дульсінея!
Санчо. Та вона ще й кирпата...
Пастушка (перед самим носом Дон Кіхота поводить грудьми). Па-ра-ра-ра-рам,
па-ра-ра-ра-рам, па-ра-ра-ра-рам, па-ра-ра-ра-рам...
Дон Кіхот (зовсім в інший бік). О, Дульсінея!
Санчо (не витримує). Фу-у... Ну й телепень!.. Я більше не можу...
Від того його «фу-у» знов закрутився вітряк.
Дон Кіхот. Санчо, вони знов махають руками! (Вихопив меча і знов
кинувся на вітряк).
Лунає той самий брязкіт, як від порожнього металевого казанка.
Сервантес і Санчо повгинали голови і бояться подивитися в той
бік. Навіть танцівниця зупинилася...
Сервантес (через якусь хвилину, все ще боячись озирнутися). Ну,
що там, Санчо?
Санчо. Там знов щось упало...
Сервантес (з острахом). Але вітряк стоїть?!
Санчо. Вітряк стоїть.
Сервантес. Ну, слава Богу! Ну, це вже той Дон Кіхот! Це саме те,
що мені треба!
З-за вітряка, хитаючись, виходить Дон Кіхот з мідним казанком
на голові замість шолома.
З а в і с а.
До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків
і гумористів