КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Євген ДУДАР

Народився 24 січня 1933 року в с.Озерна Зборівського району на Тернопільщині. Письменник-сатирик, автор понад 20 книг, численних публікацій у періодиці. Твори перекладено багатьма мовами світу. Професійний виконавець власних творів, у творчому доробку — понад десять тисяч публічних виступів, творчих вечорів, радіо- і телезустрічей. Заслужений діяч мистецтв України (1993), лауреат літературних премій ім. Остапа Вишні (1985) та ім. Микити Годованця (1997), міжнародної премії ім. Пилипа Орлика (1995), премії ім. Петра Сгагайдачного (2000). За боротьбу проти тоталітарних режимів нагороджений Золотою медаллю Тараса Шевченка (Спілка визволення України, Австралія, 1990).

ГУЛЛІВЕРИ І ЛІЛІПУТИ

Гулліверами народжуються. Всі.
Ліліпутами стають. Не всі.
З філософських роздумів Вані Молдавана.

Люди народжуються людьми. А стають?..
Придивіться одне до одного. Загляньте одне одному в очі.
Бог дав людині лице, щоб воно відображало її душу.
Чорт спокушає людську душу, щоб лице людини уподібнювалося до його пики.
Від твого лиця залежить твоє здоров’я. Посміхнешся ти — посміхнуться тобі. Або ж... Пророхкають:
— Чйо шкіриш кусачки?
— Бо я знаю те, чого не знаєш ти.
— Чо-чо ти знаєш?
— Що сміх — це здоров’я.
«Сміх — це людина, — сказав великий письменник. — Скотина не сміється...»
І починають з’ясовувати людино-скотячі стосунки. Після яких людина робить висновок:
Не посміхатися дурневі. Бо він тебе не зрозуміє.
Не посміхатися начальникові. Бо він зрозуміє не так.
Не посміхатися мертвому. Бо тебе не зрозуміють інші.
Хто втратив душу, тому посмішка не потрібна.
Посмішка — імпульс. Душі. Здорова душа посилає здоровий імпульс. Іншій душі. Щоб її опромінити. Зогріти. Воскресити.
Але хто втрачає душу, у того твердіє лоб. У голові — броня, її не пробиває найпотужніший імпульс.
Стоять два унікуми. Один з-під Броварів, другий — з-під Глевахи. Стоять у серці України, на Хрещатику. І галасливо, демонстративно глаголять чужою мовою:
— Я биль вчера у тєбья...
— А меня вчера нєбильо...
(Господи! Яке плюгаве і гидке видовище!..)
Підійшла до них людина:
— Хлопці! А вас взагалі немає... Стоять оце два манекени... Опудала два... Що відірвалися від рідного коріння...
— А в чом дєльо?
— У гольовє, хлопці. У гольовє...
Імпульс броню не пробив. Душі не торкнувся. А може, її там уже й немає. Може, вона уже протрухлявіла, зогнила...
Ще плюгавіше явище.
«Надодний обданєц з шахтадского дегігона». На політичному олімпі України. За парламентською трибуною. Суперплаский бичачий лоб. Суперчервоні бичачі очі. Замість душі — марксистсько-ленінські випари. І шипить ця каламуть з «ротового отверстия» «обданца». І псує чисте повітря у верховній державній залі. В усій Державі.
Тут уже не вилікує найпотужніший імпульс. Тут уже не проб’є й шахтарський вибійний молоток.
Але сидить за керівним «пультом» керівний головний «диспетчер». Йому б поворухнути вказівним пальчиком. Перекрити отой брудоносний «кранчик». Вистачає у нього влади. Вистачає розуму. Навіть гумору вистачає. А рішучості... Бо є власношкірий розрахунок. Душа «диспетчера» живиться отими випарами. І двоїться. Правою рукою Конституцію Держави приймає. Лівою — її порушує.
Ліліпути Верховної Ради не прийняли присяги. Не визнають державу Україну державою, тайно і явно воюють проти неї. Але в державних чиновниках ходять, державні гроші беруть, у державних квартирах розкошують, на державних машинах катаються. Від них чекати іншого нелогічно. Людина, яка втратила національну душу, втрачає людську совість і людську подобу.
Та є Конституція України. Найвищий Закон. Є ті, хто будь-яких порушників закону мав би поставити на місце. Мовляв, братва, якщо вам з нами не по дорозі, злазьте з нашого державного воза — і на всі чотири сторони.
Проте ніхто нікого на місце не ставить. Чи не тому, що й самі сидять не на своїх місцях?
А де ж ті, хто ще не загубив своєї душі? Хто ще не змалів нею? Хто ще не осквернив її чистоти?
Може, й вони вже пригрілися, придрімали у затишку за-владдя? Може, вже й їхні душі бояться втратити тепле гніздечко? Вилетіти на потоки стрімкого вітру? Може, й вони помаленьку стають ліліпутами?..
Людина народжується маленькою тілом і великою душею. Чистою душею. Доброю душею. Запрограмованою допомогти людині стати будівничим, а не руйнатором. Добротворцем, а не злочинцем.
Тіло людини росте. А душа... часто маліє. Якщо її торкнулася облуда. Якщо її заразили бацилою заздрощів. Чорної злоби і ненависті. Бацилою байдужості і лінивства.
Придивімося одне до одного. Загляньмо одне одному в очі... Задумаймось на хвилину, Не даймо маліти своїй душі. Не руйнуймо душі іншого. Оберігаймо велику і чисту душу свого народу. То ніколи не змаліємо. Не зліліпутимося.

ДЕРЗАЙ, ІВАНЕ!

Великому «русскоязычнику» з Малої Гарбузівки
Іванові Ціпов’язу (що став Цеповязовым), на чужих і своїх землях сущому

Іване!
Коли тобі скажуть щось дуже погане, не бери до серця. Може, сьогодні чогось недотягуєш. Може, й учора недопетрував. Але в голові твоїй — великі приховані резерви. Тихі. І вони ще проб’ються крізь твердь твого могутнього лоба.
Звісно, українське «ціп» і російське «цепь» — речі різні. Ціпом молотять. «Цепью» — в’яжуть.
«Цепь» із заліза. Ціп — з дуба...
Та не ти перший, не ти — останній. Он сусідка моя була Козинець. Від козички тобто. А стала Казінєц. Ніби сказилася. І на кожне слово реагує, як скажена. Така в неї алергія на українську мову.
І це ще нічого. Козятин знаєш? Той самий. На Вінниччині. Якийсь унтер Пришибєєв — ще царський — сказав колись «Казатін». І наші рідні пришебеєнки, вже сучасні, щоб не порушувати великодержавних традицій, в один голос: «Казатін! Казатін! Казатін!»
Різницю відчуваєш? Уже ніби не від кози, а від того, що та коза щось казала.
Дуже боїться наш національний «турок» походити від кози. Радше буде безрідним віслюком. І дітей своїх на віслюків перетворює.
Одна суперінтелігентна мамаша директорові школи писала: «Прошу ослободить мого ребьятьонка от зученія украинского языка ввиду болести голови».
Тебе не «ослобождали» від вивчення рідної мови, і то ти виріс «язичником». А воно, бідне, «ослобожденное» «ввиду болести голови», тобто визнане рідною мамою безклепочником, до чого докотиться?
Кажуть, Іване, що всіх отаких, як ти, «нерусских русскоязычников» і «язычников русских», які вважають, що навіть етруски — «это русские», які з оскаженінням сприймають відродження національних культур і національних мов, називають «бацилами Суслова». Стократ шкідливими. Ви розкладали здорові національні організми. Ви не даєте їм духовно одужати.
Вітя Царапкін про вас каже:
— Що з них візьмеш? «Дуракам закон не писан. Если писан, то не читан. Если читан, то не понят. Если понят, то не так...»
А я думаю, біда не в самих «бацилах» і не в самих «дураках».
Біда ще й в отаких залізобетонних «освободителях», які ще сьогодні кажуть:
— Хохлы неблагодарные! Если бы мы вас не освободили, вы бы до сих пор носили свои шаровары, ели свои галушки и говорили на своей мове...
І ми, аби довести, що ми «хохлы благодарные», вже ходимо без штанів, галушок майже не їмо і принципово «на своей мове» не говоримо. Навіть у рідному парламенті.
Думаю, що біда в отих «вчорашніх». Які прекрасно почуваються і сьогодні. І хочуть утриматися при владі ще й завтра. Які іменують себе «слугами народу», але народ перетворили на слугу. І хочуть його утримати в покорі.
То скажи ж, Іване-«русскоязычнику», «где это видано, где это слыхано», щоб слуга керував господарем? Жив краще, ніж господар, і вирішував долю господаря?
У нас, Іване, «это видано» і в нас «это слыхано». А хто цього не бачить і хто цього не чує, то щоб йому повилазило й позакладало. Бо хто цього не бачить і цього не чує, став отаким, як ти, «язичником» і перекотиполем.
На вас оті «вчорашні» тримаються. Як диктатори на чорних гвардіях. Вами «викривають». Вами «таврують». Вами «обурюються». Вами «схвалюють». Вами «вимагають». Вами душать!..
І ви запопадливо стараєтесь. Ви до того просякли імперським смородом, що чисте повітря волі не дає вам дихати. Вас знову тягне в смердючі застінки тюрми народів.
Отже, дерзай, Іване! На тій території, де живеш. Чию землю топчеш і чий хліб їси. (Щоб ти ним подавився!) Души «аборигенів». Щоб не піднімали хвости і не кукурікали. Це їм не «Мозамбік» і не Уганда. Де кожна мавпа сидить на своїй пальмі і по-своєму гундикає. Щастя народів тільки «союз нерушимий республик свободных», який «сплотила навеки великая Русь»... Кожна нація має право на самовизначення тільки у строго визначених Росією рамках. Тож нехай не плачуть, що у своїй хаті не мають «ні правди, ні сили, ні волі». Нехай подякують, що мають хоч абияку хату. Що їх ніхто не гонить. І не везе туди, де «только белые бродят медведи...».
Отож, Іване, коли тобі скажуть щось дуже неприємне, погане, не ображайся. Нащадки твої скажуть про таких, як ти, ще гірше!

Року Божого 1990-го.

ЩЕДРИЙ НАПАРНИК

Микита Бекас, постійний клієнт забігайлівки «Хвилинка», вже з годину сидів за традиційним столиком і міркував над своєю долею.
«Важко, розтуди твої патинки! Працюєш, як воляка, а випити ні за що. Повитрясала відьма усі кишені. Якби не заховав карбованця, то не було б і похмелитися... Десь у людей жінки як жінки, а тут нагородив чорт. Мусиш ховатися по кутках, бо з’явиться екзекутор, почне мозолити: «Смоли б ти напився!»
Хто його зна, може, і до смоли людина звикла б, якби втягнулася... Чого на білому світі не буває!..
За сусідній столик сіли двоє клієнтів. Поставили перед собою пляшку «Звіробою».
— Гей-гей! — зітхнув важко Бекас і глянув на останні краплини в склянці. — Відьма! Відьма, а не жінка... Хіба ж я її, ідіотку, для того брав, щоб вона мене тероризувала?..
— Зайнято? — пробаритонив над головою Бекаса масивний здоровань.
— Ні, ні! Не зайнято! — поспішив Бекас. — Сідайте...
Здоровань сів так, що металеві ніжки стільця аж застогнали.
— П’єм, батя? — зміряв Бекаса чорними очима.
— Пили, та загули... — кивнув Бекас на спустілу склянку.
— А ще вип’єш?
Бекас аж сіпнувся від несподіванки. Хотів щось сказати, але з великої радості заїкнувся.
— Ясно... Гей, блондинко! — гукнув здоровань офіціантці. — Нам пляшку коньяку, дві пляшки сухого вина і чотири шашлики...
Бекас почав частіше ковтати слину.
Офіціантка принесла коньяк, вино, шашлики. Здоровань налив дві склянки.
— Бери, старик. За те, щоб я сьогодні добре повеселився! — і одним духом вихилив.
Бекас жадібними пальцями вхопив склянку. За прикладом здорованя вицідив до дна.
— Коли я почну буянити, — нахилився через стіл здоровань, — ти, старий, не дивуйся. Я трохи того... — Він покрутив вказівним пальцем на скроні. — П’ятнадцять років відсидів. Мені людину вбити — раз плюнути..
Бекас подавився шматочком м’яса і гикнув.
— Ти, старик, їж. І пий. Блондиночко, ще пляшку коньяку!.. Пий і їж! Позавчора отак, як ти, сидів якийсь старий хрін, а отак, як я, — я. Так я його пляшкою з-під коньяку по макітрі — лусь, і пляшка розсипалася...
На лобі у Бекаса виступили краплини. Він відсунув шашлик. Здоровань швиденько налив у склянки сухого вина.
— Бери пий. Додає апетиту... Так його після цього в морг, а мене в міліцію. А я їм довідку: тихопомішаний. Прошу, моє поважання...
Здоровань вихилив вино, дістав з кишені гарно оздоблену фінку, почав зсувати нею з палички шматочки м’яса, настромляти їх на вістря і класти в рот.
Бекас зблід, як небіжчик. До вина навіть не доторкнувся.
— Ти, старик, їж! Бо я не люблю таких компаньйонів...
Бекас тремтячою рукою потягнувся до шашлика.
— Я вчора отакого дурня, як ти, оцією фінкою тільки штрик...
Шашлик випав з рук Бекаса. Він почав крадькома підводитися зі стільця.
— Ти куди?! — гримнув здоровань. — Думаєш, я сам все оце питиму?..
— Я-а-а... д-до т-туалету... — благально пропищав Бекас.
— Потерпи!.. Аристократ!..
Бекас безсило опустився на стілець. Здоровань знову розлив коньяк.
— Бери! — торкнувся рукою до склянки. — Діє скріплююче на шлунок.
Бекас ледве чутно промимрив:
— Вже пізно...
— Слухай ти, старий! А чому ти весь час мовчиш? Ану, заспівай мені щось веселе.
Бекас зробив страдницьку міну.
— Співай! Співай! Я прискіпуватися не буду. Я знаю, що ти не кінчав консерваторії.
У кутку над столиком, де сиділи Бекас і здоровань, попливло пискливо-тремтяче:

— І-гі ні-і-іхто не узна-га-ає,
д-де м-мо-гила ммоя...

— Браво! Ти — як Козловський... А тепер випий.
Бекас благально подивився на здорованя.
— Випий! Я повних пляшок ніколи не розбиваю!.. Це людська праця...
Бекас зблід і зсунувся на підлогу. Здоровань вхопив його за комір, посадив на стілець і почав цідити з пляшки на голову вино.
— Папаня! Воскресни! Ми ж іще сеанс не закінчили...
Той відкрив очі. Побачив над головою пляшку і знову сів у куток.
Здоровань узяв Бекаса за руки і ноги, закинув собі за спину:
— Здається, що вилікував, — сказав він дружині Бекаса, яка чекала його на вулиці. — Гроші ваші не пропали марно. Гарантую: носа більше сюди не покаже. Викликайте швидку допомогу...

ВИННА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

— Женю, привіт! У тебе немає моєї жінки?
У мене очі полізли на лоба. Хотів спитати: що може заміжня жінка робити о такій порі в квартирі холостяка? Але подумав: він свою жінку краще знає. Відповів:
— Нема.
— А де вона може бути? Не знаєш?
Я знову хотів спитати: чого я маю знати, де може бути його жінка? Але сказав:
— Не знаю... З таким же успіхом ти можеш спитати Хом’яка.
— Хом’як знає?
— А я звідки знаю. Не хочеш Хом’якові дзвонити, подзвони Черенкову, Затірці або Шпеленку...
Через півгодини дзвінок Хом’яка:
— Слухай, що ти наговорив Баранцеві? Щойно дзвонив: «Женька казав, що ти знаєш, де моя жінка».
Після дзвінка Хом’яка — дзвінок Черенкова:
— Завтра ми з тобою поговоримо серйозно. Ти в мене бачив коли-небудь жінку Баранця?..
Тільки поклав трубку. Затірка дзвонить:
— Ей ти, брехун! Ніколи не сподівався, що ти на таке здатний. Наговорити людині, розбивати сім’ю...
До ранку ще подзвонили двоє. Першим Шпеленко. Вилаяв мене на чому світ стоїть. Сказав, що цього він мені не пробачить. Бо не тільки у сім’ю Баранця клин вбиваю. Але його хочу зробити цим клином.
Останньою подзвонила жінка Баранця.
— Як ти смієш! — кричала вона у трубку. — Як ти смієш кидати тінь на порядну і чесну жінку? Зводити наклепи? Як ти смієш розбивати нашу сім’ю? Своєї не маєш, то іншим заздриш!
Я встиг уставити фразу:
— Не заздрю...
І вона поклала трубку.
Я з жахом уявив, що мене чекає завтра на роботі. І подумав, що в усьому винна цивілізація. Не було б у мене телефону... Невже Баранець нас усіх обходив би пішки?..

ТРЕБА

Сиджу за столом, як прикутий. Копирсаюся ложкою в тарілці. Бр-р-р! Як я ненавиджу цю кляту кашу!
— Їж! — крикнула мама. — Не бабрай!
Несу ложку до рота. Несу довго. Щоб вона бачила. Тільки вона відвертається — я ложку від рота. Тільки повертається — я знову несу до рота.
Дивлюсь у вікно. Там хлопці футбол ганяють. Якби Володька м’ячем у вікно врізав. Мама кинулася б на подвір’я. Я б у той час кашу через дірку у вікні висипав.
— Ні, це не дитина, а чортзна-що! — знову сердиться мати.— Він майже нічого не з’їв! Скажи йому що-небудь.
Це вона татові.
Тато підходить до мене.
— Ти їстимеш чи не їстимеш? Може, дати понюхати оце? — показує на пояс.
Поясом тато тільки лякає. Він переважно тільки читає мораль.
Коли я не хочу йти до школи, тато каже:
— Ти думаєш, мені хочеться працювати? Але треба.
Як мені не хочеться робити уроки, він навчає:
— Треба! Розумієш, треба! Думаєш, мені хочеться ремонтувати ці холодильники? Я й без цього прожив би...
Буває, що тато мені співчуває:
— Я розумію, що тобі задають багато всякого непотребу. Але школа є школа. І я колись ходив до школи. Хоча з того, що вчив, нічого не пам’ятаю. Але для бумажки треба...
— Ти таки не їси? — відірвав мене від спогадів суворий голос тата.
— Їм! — кажу.
І ледве ворушу щелепами. Бо ця клята каша ніби склеїла їх. Тато дивиться на мене співчутливо. І вже лагідніше:
— Їж. Я розумію, що ця каша — як січка. Думаєш, я не розумію, що мама не вміє готувати? Думаєш, мені хочеться їсти те, що вона дає? Але треба...

ХОТІВ ПОРАДИТИСЯ...

У нас у будинку з’явився новий сусід. Іван Балалайка. Такий собі зовні непримітний чоловічок. Скромно зодягнений і з виду не дуже бойовий. А підходить якось до мене. Трішки напідпитку.
— Вас я тут ніби найбільше знаю. Хотів порадитися.
— Радьтеся.
— Генерала хочуть дати. Що робити?
— Брати.
— Брати то брати, — зітхнув він. — Але ж то клопотів скільки буде. Всі під твоєю рукою, всіма командуй, за всіма дивися. А в мене троє дітей...
— Ну, то не беріть.
— Мабуть, таки не буду брати...
Балкони наші поруч. Вийшов я увечері на балкон. Стоїть сусід. Слово за словом.
— «Волгу», — каже, — пропонують. Державну. Чорну. І водія. Що його робити?
— Мені б, — кажу, — Іване, твої клопоти. Дають — то бери.
— Брати то брати, — розмірковує сусід. — Не люблю я ото їздити. Люблю ходити. Людей бачити. Відчувати їх подих і плече... Певне, таки відмовлюся...
Сиджу у дворі на лавочці. Читаю книжку. Підійшов Іван. Попросив закурити.
— Орден хочуть дати, — ніби між іншим зауважив.
— Ну так чого?
— Чого? — передражнив. — Думаю: що робити? Це ж потім всі на тебе рівняються, всі на тебе дивляться. Усе життя як на параді. Мабуть, я відмовлюся...
Якось у дворі ріжемо «козла». Вийшов Іван. Присів.
— Посилають, — шепнув таємниче.
— Куди? — спитав я.
— Туди, — кивнув загадково. — В одну країну. Та не
знаю, що робити?
— Раз посилають, треба їхати.
— Небезпечно. А в мене жінка. Троє дітей. Мабуть, відмовлюся.
Жінка Івана вибігла з будинку із віником у руці:
— Я тебе, клятий опришку, куди послала?..
І віником Івана, віником. А перед людьми ніби виправдовує свою жорстокість:
— Годину тому послала його по олію. Чекаю, чекаю, а він «козла» ріже...
— А де він у вас працює? — спитав хтось.
— Як де? Вахтером на заводі...

ПОВЧАННЯ ДІТЯМ МОНОМАХА

Діти!
Вчіться. Бо дубів ріжуть.
Вчіться. Бо поява зуба мудрості у роті дурня його розумового статусу не міняє.
Вчіться. Бо хоча дурість — також дар Божий, але зловживати нею не можна.
Виростете — князями станете. Людьми начальними.
Та нема страшнішого лиха у князівства, як дурний князь. І чим вище стоїть він, тим згубніша його тупість.
Не рвіться усі до головного престолу. Засліплені жадобою влади, перетопчете один одного. А фарисеї посадять на головний престол свого «Лжедмитрія». Із його «Мнішечкою». І під їх «патронатом» облапошать усе князівство. Вас же пустять із торбами по світу. У своїм домі чужинцями будете і злидарями.
Не прагніть пустої слави і нагород. Не вдихайте багато хвалебних випарів. Бо чим більше їх вдихнете, тим важче будете видихати. Золота фортуна усміхається не тоді, коли чіпляють золоту корону, а тоді, коли знімають сталеві наручники.
Краще мати одну маленьку зірку в голові, ніж три великі на погонах чи золоту — на грудях.
Коли станете князями, князьками а чи людьми владними, не скупіться підтримувати культуру. Про культуру народу не дбає лише його ворог або ж невіглас, який боїться на тлі культурної нації виглядати ще більшим невігласом.
Шануйте, плекайте мову рідну. Здорове коріння предків.
«А що росте без коріння? — запитує народна пісня. І відповідає — Яничари...» Мутанти з обмеженим інтелектом і необмеженою нахабністю...
Не лінуйтеся другові протягнути руку, а ворогові дати під зад...ній міст так, щоб він простягнув ноги або ж виніс їх швидше із землі вашої.
Із сусідами не лайтеся. Але й не дуже братайтеся. Бо, як твердять індійці, трагічно закінчується братання між тим, хто їсть, і тим, кого їдять.
Не вдавайтеся до оракулів, ясновидців, ворожок. Хочете знати, що буде завтра, підсумуйте, що ви зробили сьогодні.
Не заздріть чиємусь багатству. У чужу кишеню заглядають лише злодії й дурні. Розумна людина рахує власні гроші...
Не обкладайте високою даниною люд свій. Податок — це хабар державним чиновникам за невиконану ними роботу. І... Ніщо так не принижує гідності великого чиновника, як маленький хабар... Подбайте. Аби ви не лише вміли, а й мали чим пошанувати один одного.
Насамкінець: дуже інтимне.
Будьте достойні жон своїх, а жони ваші хай будуть достойні вас. Щоб панували між вами віра й довіра! Ніколи не вдавайтеся до пояса вірності. Бо «пояс вірності» приносить таку ж користь, як і бронежилет: коли доля має покарати, то кілер щілину знайде...

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів