КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Василь ДОВЖИК

В час цифрових носіїв та споживачів-користувачів цифрової техніки легко відбутися числом виданих книжок, без розгортки їхніх назв. У Василя Довжика — 16 оригінальних томиків і томенят прози та акровіршів з очудненим і філософським сприйманням світу. Дещо перекладалося іншими мовами, деякі речі (зокрема акровірші) проникли в підручники україн-ської мови для 1 — 4-х класів. Отже — класик! Лауреат літературних премій імені Лесі Українки, а також — М. Старицького, С. Олійника, О. Копиленка, навіть смішної Нобельської премії (села та озера Нобель на Рівненщині).
Народився 9 червня 1943 року, член НСПУ з 1980-го. А чому — всього 16 книжок?! Бо, наприклад, тринадцята була «Ощадною», свого роду теж авторською, вираженою в карбованцях (!), але її, як і в мільйонів наших сучасників, з’їли… обставини. Отож, наступні книжки — ті, що на підході до виходу, — логічно не можуть виходити за рахунок 13-ої, нещадної…
Найбільшої гумористичної слави Василь Довжик зажив не власними піснями на власні тексти під гітару, не ролями в кіно й на телебаченні, не лібретами опер (одну з трьох — В. Зубицького «Палата № 6» за мотивами А. Чехова — було поставлено лише в наші дні, через чверть віку після написання, коли вже змінилися суспільні пріоритети та естетичні уподобання, та не змінилася психологія дурдому)... Зажив тієї слави навіть не своїми книжками, а простою щоденною роботою на радіо, де до мікрофона запрошував виключно своїх друзів: сміялися разом, а слава — Василеві Довжику!

ВЕСЕЛА ДУМКА

Невдовзі наші грішні душі
Поперелазять за тини:
На вербах там — солодкі груші,
А на тополях — кавуни.
Ростуть для праведних пузаті
Пляшки,
Що зразу й огірки,
А тим, що вредні
Та багаті, —
В діжках кипить гудрон
Гіркий.
Дві хати їм в заводі
Чорні —
Вони в гуртожитках живуть
І кочергою жар із горна
Собі на чорний хліб
Гребуть.
А хто не сприйме й там
Покуту,
Жвавіший хтось,
Щоб обійти,
Підсипле заздрощів отруту,
Цикуту чорну
Блекоти.
Нехай з них виб’ють
інострамне
Та іностидне заодно,
Оте, що з’їли, панорамно
Назад відкрутять, як в...
Кіно!
А наші праведні
Засядуть
І не почадіють в меду
Від самогону
Й самосаду
у яблуневому саду.
А наші праведні
В капусті
Штани повісять на баштан
І голі в пустці,
Як відпустці,
Дівчат горнутимуть за стан.
У нас не ананас
Між двох бананів —
Щоб на тім світі дати лад,
Товчем вареники в сметані,
Здираєм з сала
Шоколад.

Василю! Ти любив запекло.
В який концтабір втрапиш ти
За тих дівчат —
у рай чи в пекло,
То знає
Тільки Дух
Святий.
У кліті
Кожен на приміті,
Але не бачить
Власних вух.
Чого воно й на тому
Світі
Нас розділяє
Святий
Дух?!

***

Греку вигідно Платону,
Щоб улюблена держава,
Наче жінка, по закону
При сім’ї мене держала.
Радив він страшний податок
На самотнього накласти,
Не гордився щоб аж надто,
Що живе він без напасті.
Мудрість має найвищий щабель, —
Я по той бік драбини
Спускаюсь.
Смерть сичить, як сто куль
і шабель,
Я — самотній, як пень,
і не каюсь.

***

— Дві твоїх жінок із сотні, —
Математик вчив кохати.
— А які з тобою згодні?
— Треба в кожної питати.
— А як випитаєш сотню?!
Дав пораду він істотну:
— На увазі треба мати —
Другу сотню починати!..

***

Син на кпин мене бере —
Він тепер нової школи:
— Заведи собі гарем
Й не одружуйся ніколи!..
Мав я низку певних спроб —
Кину все і далі їду,
Бо п’ятнадцять жде хвороб
Тих класичних, окрім СНІДу.

***

Все у мене є по очі,
Задоволений з усього:
Голод? Є! Страх смерті? Точно!
Не достало лиш одного.
Може, скажете, кохання?
Не зазнав доволі щастя?
Але ж марні сподівання —
Як воно у кого вдасться!
Що б не сталось — не минати
Молодичок у осмуті,
Та до того ж, як жонатий,
Походив уже в хомуті.
Та, дорослі мавши діти,
Без ніякого вагання
Доки жити — знай радіти
Із веселого кохання...

***

Мудрість має найвищий щабель.
Я по той бік драбини
Спускаюсь.
Смерть сичить,
Як сто куль і шабель
Я — самотній, як пень,
І никаю...
Сь...

***

Колись мене вчив
зовні старший поет,
та й старший був —
членом був Спілки.
Дали на рецензію
мій
непотрібний на той час
куплет,
дали, щоб зарізав рукопис,
і тільки.
Сказав би, як звично:
читай, мовляв, класиків —
наше вивчай!
Пиши кров’ю серця,
як вчать одіозно...
А він:
«В тебе сльози і сміх враз!
Чекай:
або пиши гумор,
або вже серйозно».
Мовляв, видавництва не пустять,
боюсь, —
не люблять еклектики «літи».
«А спробуй магніти
на мінус і плюс
розбити, —
мовчу я, —
або розділити...»
Мене він «зарізав»,
я з минулим не б’юсь.
Розрізати правду на двох
не вдається.
Як стогне хто вдавано —
я засміюсь.
Смішний той, хто плаче, —
серйозний сміється!

***

Спочатку був Тарас від Бога:
Малий шукать залізних брам ходив.
До світла довга
й не одна дорога —
Усі дороги сходяться туди.
Та як поет заходив далеченько,
Нам
підлий острах душу холодив:
«Із Богом поруч став пророк
Шевченко?!»
...Не міг він спекатись біди…
Як розіпне реальна холодина
і час надходить страт
й відплат,
Ревем Пілатом: «Це — людина!»
...Собою все вимірює Пілат.

...А я?!
Між небом і землею —
Ні при степах, ні при стовпах —
Завис
із долею своєю,
Що геть заплуталась в снопах.
Світ у мундирах і у тогах
Під рівномірний тупіт стіп
Рве звіт
не з Бога на дорогах,
А з мене
мій десятий сніп…

НА СПОГАД ПРО ПОЇЗД КИЇВ — КІРОВОГРАД

Я — поет? Складаю вірші.
Часом кращі, часом гірші.
Я записую про себе
і про декого із вас —
про зірки, про місяць, небо,
про що треба і не треба,
і про вигадану Тебе,
і що я марную час.

Я — не видний, не хоробрий,
де прижимистий, де добрий,
бо любов не економлять, —
як природа, так і ми.
Я вам радо прочитав би
трішки віршем, трішки так би, —
є ж в нас хлопці знамениті,
від зими і до зими!

Але в мене вкрали вірші —
вкрали кращі, вкрали й гірші!
Я ж людей не зненавидів,
не підозрюю і вас!
Вкрали в поїзді — хороші!
Бо подумали, що… гроші.
Надрукуйте ж те, що вкрали,
й знайте й ви, щоб не карались,
як ті гроші люблять нас!
Сумно згадую ті вірші,
часом кращі, часом гірші,
де сміявся сам із себе,
а ще з декого із вас, —
про зірки, про місяць, небо,
про що треба і не треба,
та про вигадану Тебе,
і тепер марную час.

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів