"Кажуть, щоб жінка була щасливою, вона повинна кохати і бути коханою. Мені пощастило, бо я зустріла дивовижного чоловіка, який став у моєму житті всім - захистом, розрадою, спокоєм душевним, порадником... Не кожній жінці так щастить. Це тривало 32 роки. Від нашого знайомства у 1950 до смерті мого чоловіка у 1982. Але коли я пригадую наше життя, то розумію, що якби ми не зустрілися, то я була б інакшою. Кохання дає щедрість душевну, бажання поділитися з ближнім усім, що маєш, стати добрішим. Світло цієї любові осяває моє життя й сьогодні, життя, яке не стало порожнім і безцільним, бо у моєму серці ще є одна любов - до України, до землі, з якої я вимушена була виїхати і яку пам'ятала, живучи чи то в Німеччині, чи то в Америці, чи то в Канаді".
Ці слова Марії Фішер-Слиж закарбувались у пам'яті ще рік тому, коли читала розділ про неї у книзі Михайла Слабошпицького "Українські меценати". Тоді мене захопила досить-таки оригінальна і, сказати б, мужня щирість пані Марії - отак просто пояснити мотиви своєї масштабної благодійності:
кохання висвітлило душу. Читаючи її слова, мимоволі налаштовуєшся на тон цієї щирості, і гучне пустослів'я видається зайвим...
А зовсім нещодавно ім'я Марії Фішер-Слиж виринуло в моїй свідомості знову. Про благодійницю зайшла мова під час інтерв'ю з головним редактором журналу "Соняшник" Лесею Ворониною для "Літературної України". Леся Анастасіївна говорила про незвичайність пані Марії. Причому говорила не "в газету", а так, до речі, - для неї було відкриттям, що ця дивовижна жінка зовсім не хоче, щоб її хвалили, вона просто допомагає - і все. Без моральних компенсацій.
Редакція "Соняшника" спільно з пані Марією започаткували щорічний конкурс на краще дитяче оповідання, вірш, малюнок. Премії виплачуються Фондом Марії Фішер-Слиж: вона вважає, що сьогодні потрібно передусім закласти дітям любов до України і розуміння, на якій землі і задля чого ми живемо. Якось, пригадала Леся Воронина, вирішили нагороджувати переможців путівками на відпочинок. Леся Анастасіївна запропонувала Болгарію, але пані Марія тоді справедливо заперечила: цінніше для української дитини поїхати в Карпати, побачити свою землю, поспілкуватися з тими людьми.
Пізніше, познайомившись із матеріалами біографії Марії Фішер-Слиж, я дізналася, що допомога дитячому журналу "Соняшник" - то лише сота частина її благодійної діяльності... Але повернімося до початку.
... 13 вересня 1922 року в місті Коломиї на Івано-Франківщині в родині судді Адольфа й Ольги Слижів народилася донька Марія. Дитинство провела із двома сестрами та двома братами в Белзі. 1933 року родина перебирається до Львова, і Марія вступає до Української академічної гімназії. А далі спокійний і закономірний плин життя родини втягується у шалений вир історії. У вересні 1939 року, напередодні Другої світової війни, в Галичину приходять більшовики, і Слижі опиняються в списках "ворогів народу", призначених на заслання. Родині не без допомоги добрих людей вдається 1940 р. виїхати до Белза і Холма, котрі входили тоді у Генерал-губернаторство, а випускні іспити гімназистка Слиж складає у Холмі.
Воєнна хуртовина заносить родину до Німеччини. Після війни - табір переміщених осіб у Мюнхені, де сотні тисяч людей різних національностей у стані невагомості очікують вирішення своєї долі: чи дозволять їм виїхати до котроїсь із західних держав, чи передадуть кремлівській владі, яка, звісно, нічого доброго їм не обіцяє...
Коли читаєш ці скупі біографічні свідчення, складається враження, ніби розглядаєш дві паралельні долі: одна є частиною мільйонів інших, понівечених війною, а друга - настільки цілеспрямована, ніби й не переривалася лихоліттям. Марія закінчує гімназію, після неї продовжує навчання у Мюнхені: вступає на медичний факультет Університету Людвіка Максиміліана. Після закінчення університету в 1950 році і захисту дисертації "Про наявність туберкульозу в лімфатичних залозах легень при відсутності туберкульозу легень" дістає вчений ступінь доктора медицини. Того ж, 1950 року емігрує з родиною до Сполучених Штатів Америки. Там - лікарська практика в Ньюарку, Нью-Йорку та Брукліні, ординантура. 1954 р. складає необхідні для лікаря-іноземця іспити в Іллінойсі й отримує ліцензію на приватну практику в цьому штаті. Готує ряд наукових статей для "Лікарського вісника", виступає з цікавими та змістовними доповідями на з'їздах медиків: "Паління і здоров'я", "Алкоголізм", "Про старіння", "Резус-фактор", "Астма у дітей" та ін.
Згодом пані Марія виходить заміж за німецького лікаря Рудольфа Фішера, спеціалізується в галузі педіатрії. Започатковує приватну практику як фахівець для дітей і немовлят в містечку за шістдесят кілометрів від Чикаго, віддавши їй понад тридцять років.
Колись мріяла: піде на пенсію, і тоді весь час - для неї! Подорожуватиме, прочитає, нарешті, усі ті великі книги, на які за роботою все не вистачало часу...
Але не зовсім так сталося, як гадалося. Вийшовши на пенсію, Марія Фішер-Слиж переїжджає до Торонто, яке називають столицею західного українства, і тут, у Канаді, починається інше життя, чи не активніше за попереднє. Звісно, пані Марія й раніше не оминала доброчинності (як твердить Михайло Слабошпицький, важко назвати якусь важливу культурну акцію у середовищі українців США й Канади, до якої вона не приєдналася б зі своєю фінансовою підтримкою), адже доля Батьківщини тривожила душу завжди: "Україна була далека й недосяжна, в ній панували чужинці. Новини, які я жадібно ловила з радіо, газет та від приїжджих і дисидентів, були невеселі. Україна була поневоленою, панівною мовою в ній дедалі більше ставала чужа мова..."
Але тут, у Торонто, благодійна діяльність набуває у її житті магістрального значення. Вона стає душею кількох українських організацій, першою серед яких є Товариство приятелів України. Від самого початку, ще відтоді, коли воно називалося Товариством приятелів Руху, ця енергійна жінка - незмінний член управи Товариства та його меценат.
- Здобуття Україною незалежності я сприйняла як особисте щастя, - згадує Марія Фішер-Слиж. - У неї вірилося і не вірилося, адже ми так довго цього чекали! Я їхала тоді вперше до України з великим хвилюванням: яка вона: моя Батьківщина? Які в ній люди? Як зустрінуть мене? Радянська влада зробила свою справу - у містах люди здебільшого розмовляли російською мовою, і це чи не найбільше вразило і засмутило. Але мені пощастило познайомитися і зі справжніми патріотами, людьми, які щиро хочуть добра для України. Саме вони й стали моїми приятелями й помічниками. Серед них чимало журналістів, видавців, письменників. Тоді, на початку незалежності, здавалося, що нарешті українська мова повновладно увійде в побут, розквітне книговидавництво, преса стане українською, але, як виявилося, не все так просто... Особливо важко пресі. Тиражі мізерні, немає коштів на поліграфію і папір. А російські газети добре фінансуються, виходять великими тиражами. Все це обурює, все це болить. Тому я допомагаю деяким виданням.
Серед тих видань - уже згадуваний "Соняшник", "Українська газета", інтернет-видання "Українці в Севастополі", чернігівська "Сіверщина", журнал "Всесвіт".
- Вже від першого знайомства з пані Марією в Торонто 1990 р., під час з'їзду Асоціації українських письменників "Слово", мене захопила яскрава особистість цієї привітної й гостинної жінки, яка вся горіла любов'ю до України, - розповідає головний редактор "Всесвіту" Олег Микитенко. - Згодом, під час багаторазових відвідин Києва, коли пані Марія стала добрим ангелом для нашого журналу, допомагаючи йому здійснювати давню мрію - підготовку фундаментальної бібліографії "Всесвіту" за весь час діяльності нашого видання, я зміг ближче познайомитися з цією незвичайною людиною. Нам разом довелося відвідувати Видубецький і Мгарський монастирі, оглядати славетні чернігівські храми й печери, побувати у древньому Любечі, на височенному горбі над Дніпром, де колись стояв замок і відбувався у 1097 р. Любецький з'їзд руських князів, проїздити закинутими селами Чорнобильської зони, бродити залами полтавських та київських музеїв, і мене не переставало захоплювати глибоке й щире зацікавлення пані Марії українською історією, старовиною, пам'ятками архітектури й мистецтва, зокрема мистецтва народного.
Подорожуючи Україною, пані Марії доводилося бачити бібліотеки, куди книжки не надходять роками, а останні надходження здебільшого російськомовні. Тож нещодавно за її безпосередньою участю виник важливий проект Товариства приятелів України - бібліотечний, який став однією з пріоритетних програм цієї організації: Канадсько-українські бібліотечні центри. Їх складають видання з історії України та нашої культури, твори репресованих письменників та письменників-емігрантів, енциклопедії, довідники та ін. Навесні кожного року в активі товариства - кількадесят тисяч томів, які за кошт пані Марії Фішер-Слиж пересилають до України, де на сьогодні подібні центри вже є в одинадцяти містах: Луганську, Донецьку,
Харкові, Севастополі, Сімферополі, Одесі, Чернігові, Сумах, Дніпропетровську, Маріуполі, Полтаві. Пані Марія була присутня на відкритті кожного з них.
Під час відкриття центрів у Чернігові, Сумах, Дніпропетровську та в Криму відбулася ще й урочиста церемонія вручення премій Марії Фішер-Слиж кращим учителям української мови та літератури; сьогодні в Україні налічується кількадесят її стипендіатів з-поміж учительства.
- Але для того, щоб українські книжки й часописи читали в Україні, ми повинні підготувати україномовного читача, - веде далі пані Марія. - А це треба починати зі школи, і якщо у західній і центральній Україні вже відчуваються суттєві зміни в шкільному житті, то в Криму все значно складніше. Тут українські школи ще поодинокі. Саме тому Крим і привернув мою увагу.
З-поміж багатьох проектів Товариства приятелів України в Торонто (розбудова Парламентської бібліотеки у Києві, премії для заслужених учителів української мови у Чернігівській, Сумській і Луганській областях та в Криму тощо) один з найпомітніших - проект "Крим", який передбачає допомогу освітнім закладам регіону, передплату української преси для українських шкіл, військових частин та кораблів Українського військово-морського флоту.
Ще у грудні 1998 р. в Севастополі був відкритий один із Канадсько-українських бібліотечних центрів. Вже чотири роки в Криму проходить літературний конкурс для старших школярів "Ми діти твої, Україно!". Спонсорує цей конкурс та видання книжок із творами переможців Марія Фішер-Слиж.
- Особливий мій біль і турбота - це Пласт, організація української молоді, заснована ще 1912 року. Дитина, яка пройшла пластовий вишкіл, не може не стати патріотом, - говорить пані Марія. - Про це свідчить досвід пластових таборів на еміграції, це підтвердив досвід таких таборів уже тут, в Україні, адже є вже Пластові організації в Києві, Львові, Сімферополі, і мені дуже хочеться, аби вони набули поширення по всій країні.
До спектру благодійної діяльності Марії Фішер-Слиж входить також співпраця з Міжнародним благодійним фондом "Смолоскип" та його видавництвом, активна участь у роботі Ліги українських меценатів, видавнича справа, сприяння проведенню археологічних розкопок у Батурині під орудою професора Володимира Коваленка, допомога Науковому товариству імені Т. Шевченка, Українській академічній гімназії у Львові, де вона колись навчалася, українському дитячому садочку в Севастополі та багато інших не менш благородних справ.
... Читаючи про всі ці діяння меценатки, уявляєш таку собі розкішне багату пані, яка може зробити все, що забажає. І з подивом згадуєш слова Лесі Ворониної, яка розповідала, як у Києві пані Марія ходить по місту, пішки, не можучи дозволити собі таксі: гроші потрібні для справи...
"Майже все моє свідоме життя минуло поза межами рідної землі, але коли мене сьогодні запитують, що для мене найдорожче, я відповідаю - Україна. Україна, яку сьогодні ще важко любити, бо забагато негараздів і труднощів. Але рідну землю не вибирають, як не вибирають рідну матір - їй допомагають", - говорить Марія Фішер-Слиж.
Київ

© Марія Литвин, 2003. "Всесвіт"