Прихiд бiльшовикiв до Львова у вереснi 1939 р. почався мiтингами i святковими концертами. Я була тодi ученицею Академiчної гiмназiї другого класу гуманiстичного лiцею. Пригадую концерт Червоноармiйського ансамблю "пєснi i танца" - до сьогоднi запам'яталася росiйська назва - у львiвськiй оперi. Спiвали "по синьому морю байдаки пiд вiтром гуляли, братiв щоб визволяти, запорожцi чимдуж поспiшали... "Концерт був гарний, захоплюючий, але почалася жорстока бiльшовицька дiйснiсть: арешти студентiв, вивезення численних родин до Казахстану.

Моя родина була у списку "ворогiв народу". До нашої хати часто навiдувався енкаведист, який випитував маму про наше життя, родину. До сьогоднi пам'ятаю його вигляд: високий, худий, похмурий. Десь на весну нам загрожувало вивезення. Родина розбiглася: батьки i наймолодший брат виїхали в село, до родини. Нас, три сестри, притулилися в гуртожитку колишньої школи сестер Василiянок по вул.Потоцького, 95.

Настав чудовий мiсяць травень: природа в повному розквiтi. Квiти, дерева, пташки радiють веснi. Але нам на серцi важко, кожного дня загрожувало вивезення. Арештували Наталку Шухевич, Дизя Чорнєгу, Марiйку Стародуб...

Якось ми довiдалися, що буде урядувати нiмецька комiсiя. Можна буде виїхати у вiльний свiт. Мама мого тата, а моя бабця, походила з нiмецької родини: її предки переселилися з околиць Грацу до Галичини. Мiй тато з поспiхом роздобув метрику бабцi i одного дня ранком став у чергу до комiсiї, яка мiстилася у вiллi по вул.Листопада. Ми, дiти, пiшли до школи, а пiсля школи пiшли шукати тата. Вiн ішов нам назустрiч, каже, зневiрився, натовп великий i нехай буде воля Божа. Ми зчинили крик: "Тату, ми не хочемо жити пiд бiльшовиками" i вблагали тата повернутися в чергу. Люди протестували, не хотiли нас пустити, але якось вдалося включитися в чергу. Ми вже тата не лишили самого. Десь надвечiр нас покликали до комiсiї i затвердили на виїзд. Ми записалися на виїзд до Белза, що тодi був у Генеральнiм Губернаторствi. Ми жили давнiше в Белзi, де тато працював суддею.

Зараз ранком тато поїхав у село по маму i брата, а вечором ми вже були на головному двiрцi. Пересидiли у страху цiлу нiч, а вранцi потяг рушив на захiд. Переїхавши Сян, ми зiтхнули з полегшенням i подякували Боговi за рятунок вiд бiльшовикiв. Дякуємо тобi, наш дорогий тату! То було у кiнцi травня 1940 року.

Марiя ФIШЕР-СЛИЖ.
м.Торонто.
Канада.
№ 33 (462), п'ятниця, 16 серпня 2002 року
http://www.siver.com.ua/081602/0816st11.htm