Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Подільський отаман Хмара

Хто тільки не арештовував Семена Харченка: і денікінці, і поляки, і більшовики. Переслідувала його царська охранка, Державна варта гетьмана Скоропадського, зрозуміло – ЧК і ҐПУ. Напевно, неспокійний був цей чоловік, бо завжди встрявав у якісь пригоди. Але ці пригоди були пов’язані не з бізнесовою чи кримінальною діяльністю, а з боротьбою за кращу долю свого народу: від 1912 року в лавах Київської (підпільної) організації соціалістів-революціонерів проти царизму, потім у рядах царської армії проти німців, пізніше у Запорозькій та Залізній дивізіях Армії УНР боровся з росіянами, пізніше у складі Красної армії – з польськими загарбниками. Останні роки його діяльності пов’язані з українським підпіллям та українською партизанкою. Супроти червоних окупантів він вів боротьбу до 1924 року.
Скрізь – і на фронтах, і на партизанських стежках – Семен Харченко виявляв виняткову енергію і хоробрість. Та лише “цар-батюшка” гідно оцінив його героїзм: Семена Харченка було нагороджено орденом Святого Станіслава, Георгіївським Хрестом та підвищено до чину штабс-капітана російської армії... Своєрідно оцінили його і більшовики, тричі засудивши до смертної кари. Вони його і розстріляли. З нагоди чергової річниці Жовтневої революції. Сталося це 7 листопада 1924 року в місті Вінниці.

Семен Васильович Харченко-Харчук народився 1886 року в селі Мордин Війтівецької волості Летичівського повіту Подільської губернії (тепер с. Прилужне Хмельницької області). Батьки його були хлібороби. Мали три десятини землі. Хоч і потрібен їм був помічник на господарстві, та все ж сина вирішили вивчити на вчителя: 1908 року Семен закінчив учительську семінарію. Вчителював у с. Гнатівці Летичівського повіту...
За своє життя Семен Харченко воював у складі кількох регулярних армій: царської, Армії УНР, Красної... Брав участь він і в Другому зимовому поході Української повстанської армії Юрка Тютюнника 1921 року. А найбільше уславився як отаман.
Безпосередній начальник Хмари у 1922 році, отаман Подільської повстанської групи Яків Орел-Гальчевський так оцінював свого підлеглого: “Хмара був мрійником, закоханим у традиції минулої козаччини. Мав тенденції зарозумілості. Був трохи хвальком, любив і добре випити... Був патріотом, готовим на смерть. Був відважним, а при тому товариським... Жив більше почуваннями, ніж розсудливістю... Хто йому імпонував, до того він був... дисциплінований; але якщо Хмара кого не любив, то заховувався виклично, хоча б це був і його зверхник”.
А ось свідчення козака кінної бригади Хмари, який таємно інформував отамана Подільської повстанської групи Орла про ситуацію в загоні: “Грабункових вчинків у відділі не було. Хмара мало обережний, на постій вибирає невідповідні місця. Вночі в незнанім терені орієнтується слабо й часто блудить. Це спостеріг сотник Карабчевський і тепер завсіди сам веде відділ. До Орла Хмара ставиться з пошаною”.
А ось оцінка більшовиків: “Хмара – ідейний керівник бандитизму в Летичівському повіті... Банда добре обходиться з населенням і не грабує”.
Начальником штабу в 4-й кінній бригаді сотника Хмари був Микола Платонович Карабчевський. Хочу і про цього достойного чоловіка сказати кілька слів. Народився він 1897 року в родині царського генерала. Жив у Києві на Малій Володимирській. Закінчив Володимирський кадетський корпус та військове артилерійське училище. Вже в чині поручника Карабчевський із відзнакою закінчив Київську консерваторію.
Сотник Карабчевський мав надзвичайну інтуїцію, він завжди знав, “коли буде бій, а коли пройде день спокійно”.
“Сотник Карабчевський чув себе українцем, але говорити по-українськи лише тепер учився. Була це людина висококультурна – ідеаліст, надзвичайно чесний та відданий ідеї української самостійності”, – так оцінював його отаман Подільської групи Яків Орел-Гальчевський...

7 серпня 1922 року Гальчевський, Хмара і Голюк на чолі півтори сотні кіннотників несподівано увірвалися до повітового міста Летичева. Більшовики після короткої стрілянини розбіглися.
Цитую більшовицький документ: “О 5-й годині біля будинку волвиконкому робив огляд банди сам Гальчевський, (який був) у формі червоного командира полку з орденом Червоного прапора... У місті розклеєний Наказ №1 по Червоній Армії, розташованій на території Подільської губернії, де (Орел) вимагає негайного переходу військ на бік повстанців і вбивств комісарів, комуністів і краскомів, які наче 5 років вже розорюють рідний край (Україну)”.
Під час штурму допру, оточеного шестиметровим колючим дротом, повстанці зірвали двері. Охорона була нещадно порубана.
“В одній кімнаті була “мордовня”, – описував побачене Яків Гальчевський. – На цементовій долівці крові, як у різні: стік крові провадить рівчаком у кут – на стінах плями крові, присохлого мозку. Всюди валяються шматки волосся зі шкірою, (шматки) шкіри з вирваним м’ясом, зуби, сухі очі, видовбані загостреними чайними ложечками; повиривані нігті, повиломлювані пальці, обрізані вуха, носи...
З огидою виходимо з цієї різні людей... Відчиняємо двері навпроти. Тут сиділо душ 10 людських істот, різного віку – чоловіки і жінки. Одна була з малою дитиною. Нічого не питаємо, хто вони, звідки, за що сидять. Хутчій кажемо їм іти на волю. Даю наказ випровадити до “бойні” 8 чекісток і чекістів та негайно розстріляти: їхня кров змішалася в ринштоку з кров’ю їхніх жертв...”

На зиму повстанці Хмари і Гальчевського з України, окупованої росіянами, мусили вертатися в Україну, окуповану поляками. Щоб навесні знову повернутися на рідне Поділля.
5 березня 1923 року Яків Гальчевський призначив отамана Хмару командувачем Подільської повстанської групи. Зберігся наказ про це призначення: “Підполковнику Хмарі-Харченку. Наказую Вам вступити в командування повстанськими загонами і організаціями на Поділлю в межах 8 північних повітів. Ви є репрезентант ідеї і уряду У.Н.Р., а у військовім, судовім і адміністративнім відношеннях користуєтесь правом командира корпусу. В боротьбі з московською окупаційною владою керуватись інтересами Батьківщини і законами У.Н.Р. Наказую: своїх підлеглих пройняти духом точного і безрозсудного виконання наказів... потрібно уміти поступитись інтересами свого “я” перед інтересами свого народу. В боротьбі з окупантом ні перед чим не зупинятись. Командувач повстанськими загонами і організаціями Правобережжя полковник Орел-Гальчевський...”
У квітні 1923 року організаційні групи знову перейшли Збруч: відділи Івана Трейка і Оверка Куровського подалися на Київщину, колишнього члена Центральної Ради Луки Костюшка – на Волинь, а Гальчевський і Хмара на чолі двадцяти добре озброєних чоловік з’явились на Поділлі...
Отамана Хмару арештували в Кам’янці-Подільському 15 березня 1924 року. Його “вів” начальник контррозвідки Подільського губернського ҐПУ Галицький (насправді Ґаліцкій), який дотримувався принципу, що для його контори “дорожче зробити з ворога приятеля, як знищити”...
Хмара сидів у камері № 6.
Далі цитую з книги Юрія Горліса-Горського, який у той час також перебував у тюрподі (“тюрємном подотдєлє”): “Камера №6. Стіни вогкі. Дві стіни до половини мокрі. Заґратоване вікно, ззовні закрите цілком дощатим щитом, пропускає трішечки світла – (але) ніколи світла. Проти вирізки, через яку дозорці глядять у камеру, – голий тапчан. У куті смердюче відро...
Двері відмикалися тричі. Рано дозорець забирав відро-“парашу” і подавав півфунтову пайку хліба та бляшанку чистого окропу. На обід щодня подавав ту саму бляшанку ріденької пісної зупи зі стухлого пшона. Ввечері – знову бляшанка окропу.
Хліб з’їдався відразу, не заспокоюючи голоду. Від пшонки бурчало в роздратованому шлунку. Дужий організм вимагав їжі! Хмара чув, як із кожним днем падав на силах. Все довше пролежував (він) на тапчані, гамуючи думками крик голодного тіла...”
Одного ранку вартовий Арбузов замість бляшанки з протухлим пшоном приніс розкішний сніданок у посуді ресторану “Уніон”. Найкращі наїдки... Білі серветки... Кава з лікером... Дорогі папіроси і сірники... Дозорці були незвично ввічливими... Хмара був вражений...
Такими ж розкішними були і обід, і вечеря...
Так продовжувалося з тиждень.
Одного разу Арбузов, зайшовши до камери, мовчки забрав коробку з папіросами, сірники і кавалок білого хліба, який залишився від вечері, забрав книжки, газети та лампу...
І знову – гливкий чорний хліб. Знову смердюче стухле пшоно...
У депресії проходили дні й ночі. Страшенно хотілося їсти. Голод панував над усіма почуттями. Все частіше згадував Хмара обіцянки Галицького за “щиру співпрацю” зі слідством звільнення із цієї жахливої в’язниці. Думки про “співпрацю” змінювали мрії про втечу... Але як втекти?!
До 8 серпня 1924 року Харченко-Харчук перебував в повній ізоляції – як “секретно заарештований”. Щоправда, до нього в камеру підсаджували на кілька годин тих, кого мали розстріляти. Їхні муки повинні були “в правильному” напрямку впливати на Хмару. Двічі і його виводили на розстріл, але лише щоб полякати. Так на його очах розстріляли подружжя вчителів Онищенків – Катерину і Андрія (за те, що переховували повстанців). Потім приклали холодну цівку до потилиці... І за мить казали йти на допит.
Хмара впав у глибоку апатію... “Коли кінчилося піврічне заточення в тюрподі, в камері №6 вже не було отамана Хмари, душа якого горіла величною ідеєю, який в ім’я неї з одвертими очима йшов назустріч небезпеці й смерті, який у боротьбі і крові шукав ліків на біль за долю Нації, – свідчив Юрій Горліс-Горський. – Його вбила тиша, темрява, голод, щовечірнє нудне дожидання смерти...” Хмару, хороброго чоловіка, який не боявся смерті, чекісти зламали.
У листі “Високоповажному Прокурору Поділля” Семен Харченко-Харчук повідомив, що перебування в одиночній камері розхитало його нерви “до надзвичайної неможливості”. Тому він прохав – вже російською мовою – перевести до загальної камери. Прохання задовольнили миттєво, дозволили навіть прогулянки. Справді, навіщо катувати людину, яка стала на шлях співпраці зі слідством?
29 жовтня 1924 року було сформовано розпорядчу раду Надзвичайної сесії Подільського губернського суду у складі Ізраїля Леплевського (голова), Іванова, Харитонова. Губернським прокурором виступив “товаріщ” Бомаш.
Окупанти готувались до публічної перемоги.

Судилище над отаманом Хмарою та його козаками зі Стасьового Майдану – Яковом Бондарем, Іваном Покидьком і Автономом Полярушем, сахнівськими повстанцями Пилипом Івановим і Микитою Топорівським, а також підпільником Василем Яблунівським почалося вранці 1 листопада 1924 року.
Того дня газета “Червоний край” вмістила статтю “Справа бандита Хмари”. Цитую: “Бандит Хмара належить до найбільш завзятих і активних ворогів радянської влади, – писав автор, який побоявся відкрити своє ім’я. – Згадаємо дещо з його діяльності. Хмара-Харченко впродовж кількох років керує в Летичівському районі широкою підпільною організаційною роботою, скерованою на підготовку повстання проти радянської влади. Він “працює” в тісному контакті з Тютюнником, Гальчевським, “начальником охорони” Петлюри – Чеботарівим. Ідейне керівництво Хмара мав із-за кордону й кілька разів був у Польщі для особистого одержання директив. Користуючись там великим довір’ям, Хмара одержував відповідальні доручення командування...
Багато розбишацьких нападів виконав Хмара на радянській території. Він та його банда вбила протягом кількох років чимало партійців – відповідальних робітників (командирів, начальників міліції, карного розшуку)... багато червоноармійців, радянських робітників... Хмара виконав багато нападів на міста...
...На допиті Хмара старається давати ясні, точні відповіді. Говорить по-українськи... Коли член суду “товаріщ” Харітонов запитав: “Чи визнаєте себе винним?”, Хмара відповів: “Юридично так, але політично ні”. На питання Харітонова, чи ідейно боровся проти “радвлади”, відповів: “Так, безумовно”. Далі Хмара сказав, що був проти політичної лінії радвлади в справі національного питання, “особливо щодо українців”... І далі: “Народ я безумно люблю...”
В останньому слові Хмара сказав таке: “Я селянин, який знає історію поневолення українського народу. Мені Україна дорога, якою б вона не була. Хай би і монархічною...”
– Я чоловік, – закінчив Хмара, – який не заслуговує на розстріл.
Та “судді” були іншої точки зору... Ізраїль Леплевський, Іванов, Харитонов та секретар Брауль пішли на нараду, а може, на вечерю. Адже час вже був пізній... Вирок оголосили о 21 годині 2 листопада. “Суд” засудив Хмару до розстрілу тричі, тобто за трьома статтями Кримінального кодексу.
Діяльність повстанця Василя Яблунівського було оцінено у два вироки смерті – він теж, як і Хмара, був учителем, а отже, перевихованню не підлягав... Інших повстанців (Бондаря, Топорівського, Поляруша та Покидька) ухвалили розстріляти за однією статтею. Але, враховуючи їхній соціальний стан, замінили розстріл на п’ять років тюрми з суворою ізоляцією.
Ось уривок із статті більшовицького підголоска, який сховався за ініціалами В. М. Цитую: “Хмар таких було багато, – “лірично” писав він. – Всі вони в недавні роки заступили небо революції та дмухали на полум’я Жовтня, сподіваючись його погасити... “Чесний бандит” Хмара бився “за ідею”. Була в нього провідна думка: Україна для українців.
Був на суді цікавий момент. Мова йшла про вбивство бандитами відповідального радянського робітника. Хмара сказав:
– Я його не вбивав... Бо він українець.
– Значить, коли б не українець, то можна вбити...
Пани чекали від цієї хмари великого дощу, та наш пролєтарський вітер подужав: хмари розвіяно. Сонце Жовтня сходить нестримно на ясному небі революції” (Червоний край. – 1924. – 5 листопада).
Убивство учителів Семена Харченка, Пилипа Іванова та Василя Яблунівського більшовики обставили як десерт до “свята Жовтневої революції” – українських повстанців було знищено 7 листопада 1924 року. Горліс-Горський у своїх “Спогадах...” писав, що, коли чекісти проти ночі 7 листопада прийшли забирати на розстріл Хмару, Іваніва та Яблунівського, ті, розібравши пічку і озброївшись цеглинами, вступили з ними у бій. Після перемоги чекісти дико знущалися над їхніми тілами... Закопали козаків на старому польському цвинтарі на Калічі у Вінниці.
Символічно, що підписи під актом про їхню смерть поставили виключно представники “братніх” народів: помічник губернського прокурора тов. Санін, комендант ҐПУ тов. Раскін, лікар ҐПУ тов. Перельмітер, секретар ҐПУ тов. Асанов.
Слід нагадати, що у вирішенні долі отамана Хмари та його повстанців взяли участь й інші представники “дружніх” націй: голова Надзвичайної сесії Подільського губернського суду Ізраїль Лєплєвський, члени: Іванов та Харитонов; секретарі Надзвичайної сесії суду Фельдман і Брауль; губернський прокурор Бомаш та його заступник Лоґінскій, начальник контррозвідки Подільського ҐПУ Ґаліцкій, його помічники слідчі Лиман і Павлов, уповноважені Подільського ҐПУ Варшавскій та Соболєв, чекісти Ґарін і Наґ, вартові коменданти Рубцов і Котєльніков...
Окупанти утверджувалися на нашій землі, ув’язнюючи, судячи і розстрілюючи українських патріотів.
Під грифом “Хранить вечно” в Державному архіві СБУ зберігається двотомна “Справа № 512 зі звинувачення Харченка-Хмари Семена Васильовича та інших (за статтями 58, 59, 66, 76)”. У першому томі 441 аркуш, у другому – 413.
Закінчується справа Семена Харчука-Харченка документом від 20 серпня 1998 року. Написано його тією ж мовою, якою допитували Хмару чекісти. Йдеться про “Заключение по архивному уголовному делу № 5455 в отношении Харченко-Хмары С. В. и других”. Цитую: “...Материалами дела установлена совокупность доказательств вины Хмары-Харченко С. В. в совершении преступлений, предусмотренных статьями 58, ч.1, 66, ч.1 УК УССР, Яблоновского В. Е. статьями 60 и 76 , ч. 1 УК УССР и Иванова Ф. В. статьями 60 и 76, ч.1 УК УССР, в связи с чем они реабилитации не подлежат... На основании изложенного и в соответствии со ст. ст. 2 и 7 Закона Украины “О реабилитации жертв политических репрессий на Украине” от 24 декабря 1993 года считать Хмару-Харченко Семена Васильевича, Яблоновского Василия Ефремовича и Иванова Филиппа Васильевича обоснованно осужденными, не подлежащими реабилитации. Заместитель Генерального Прокурора Украины Д. А. Ветоха”.
І виникає питання: “А судді хто?!” Невже “дєті тєх, кто виступал на бой с Центральной Радой”?
Тут доречно згадати “Відповідь командира повстанського загону сотника Гальчевського на ноту повноважного представника УСРР”: “Винить повстанчу організацію Поділля і Київщини в кримінальних злочинствах можуть тільки кримінальні люде, грабіжники до мозку кісток, що намагаються вихопить з-під нас політичну підставу, ту відданість справі визволення пограбованого червоними грабіжниками українського народу... За нами був і є нарід... Якби ми боролись без ідеї, без лозунгів нашого поневоленого українського народу, а були злочинці, то існували б тільки одну, дві доби – нарід би... без допомоги большов(ицького) радянського війська сам би нас знищив. Та ні, на Україні загони нашої організації, підтримувані народом, ведуть і зараз запеклу боротьбу, і вона буде там кипіти, доки пануватимуть... окупанти...”

І все ж таки: капітулював Хмара чи хитрував? герой він чи зрадник? Для мене ясно: якби Хмарі вдалося вирватися на волю, він би продовжив свою повстанську діяльність ще більш завзято і затято – адже любов до українського народу у нього нерозривно поєднувалася з ненавистю до його ворогів.
І в тюрмі він жив мріями про помсту ворогам... Бо тільки від пролиття ворожої крові ставало йому легше на серці. Саме в ріках ворожої крові він, палкий Шевченків син, шукав ліків своєму болю за поневолення українців.
Заклик Тараса Шевченка “І вражою злою кров’ю волю окропіте” Хмара розумів у буквальному смислі – саме так, як і були ці слова промовлені...
Тому з увагою і повагою ставилися до нього окупанти.
– Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не являли б для нас ніякої цінності, – прямо сказав Хмарі чекіст Галицький.
Тому окупанти й знищили сільського вчителя Семена Харченка... Тому й навіть через 80 років після його смерті “дєті тєх, кто виступал на бой с Центральной Радой” не бажають повернути йому добре ім’я, визнати, що боровся він за державну самостійність українського народу...

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” я неодноразово звертався до народних депутатів України, генеральних прокурорів, президентів України, прем’єр-міністрів, голів президентської адміністрації, секретарів РНБО, голів СБУ, голів Верховної Ради з пропозицією реабілітувати козаків і старшин Армії Української Народної Республіки... Хоч минуло вже кілька років, відповіді на жоден зі своїх листів я не отримав...
У в’язниці Хмара сказав Юрію Горлісу-Горському: “Коли загину, як будеш живий, передай колись привіт товаришам, всім, хто боровся і хто ще боротиметься... Най колись у Вільній Батьківщині й мене спімнуть незлим словом...”
Український підпільник Юрій Городянин-Лісовський (пізніше письменник Юрій Горліс-Горський) доніс до нас слово про Семена Харченка-Харчука, написавши книгу “Отаман Хмара”. Пам’ять про нього зберіг і Яків Гальчевський – у книзі “Проти червоних окупантів”...
Мрія Хмари збулась: ми спом’янули його “незлим тихим словом”. Але боротьба за його ім’я продовжується...

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції