Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Залізні не вмирають

Біографія сотника Армії УНР Леоніда Романюка на тлі історії 3-ї Залізної стрілецької дивізії

3-тя Залізна дивізія здійснила “переможний похід від Шатави через Нову Ушицю, Джурин аж поза Вапнярку, здобуту в завзятих боях”, – так скупо, одним реченням, згадав сотник 3-ї гарматної бригади Леонід Романюк цю переможну епопею. Його товариш, з яким вони повнили службу в гарматній бригаді 3-ї Залізної дивізії, Євген Гловінський про бої за Вапнярку і Крижопіль розповів ширше.
“Вже два тижні тривали уперті бої. Станція Крижополь шість разів переходила з рук до рук, – згадував він. – Уся місцевість, що між Вапняркою і Рудницею, всі ці села, ріжні Великі й Малі Тарнавки, Горячівка, М’ястківка, всі річки, байраки, гаї та долини, все це було нам так знайомо і так обридло, що, здавалось, ми тут воювали, воюємо і будемо воювати весь свій вік”.
Більшовики, яких із півдня тиснули денікінці, щоб прорватися у свою Совдепію, мусили за будь-яку ціну скинути українців із залізниці.
Але шлях їм перепинила 3-тя Залізна дивізія. “Досі непереможна, вона пройшла від Збруча до Вапнярки, розбивши 12 окремих большевицьких частин, захопивши велику силу полонених і військової здобичі. Тепер їй доля судила ще раз оправдати свою назву “Залізна” і заслонити собою операційні й залізничні вузли Вапнярку і Жмеринку”, – писав поручник Євген Гловінський у споминах “Бої під Крижополем 15 серпня – 1 вересня 1919 р.”.

Вапнярка

Більшовики мали чисельну та вогневу перевагу (три свіжі дивізії, безліч набоїв і могутні бронепотяги). Щоправда, до залізних командування приєднало декілька частин невеликої чисельності: 12-й Брацлавський полк, 11-ту Галицьку бригаду, 9-ту Залізничну дивізію. Всіх з’єднано в одну групу під загальним керівництвом командира 3-ї Залізної дивізії 32-річного полковника Олександра Удовиченка.
Уперті двотижневі бої, у спеку останніх днів серпня, до решти знесилили наших козаків. “Що буде далі? Як довго ще триватимуть бої? Чи витримаємо?” – такі питання виникали у старшин і козаків, коли в ніч проти 31 серпня 3-тя стрілецька дивізія вшосте залишила Крижопіль і відійшла під саму Вапнярку.
Настав перший ранок вересня, затріскотіли кулемети по всьому фронту. “Большевики перейшли в наступ, а в 5 верстах – Вапнярка! Цілий ранок наші піші частини героїчно затримують ворога. Декілька разів переходять у контратаку. Відбивають (наступ), втративши своїх кращих сотенних і курінних командирів, – описував бій його учасник Євген Гловінський. – Артилерія теж працює. Підвезли набої, стріляти є чим. І на обсерваційнім пункті, і на батареї зі страшенним напруженням придивляються і прислухаються до ходу бою. Чи витримаємо?”
Євген Гловінський, Леонід Романюк та інші старшини 3-ї гарматної бригади не знали про оперативний план вищого командування. Вони не знали, що далеко на схід у глибокий обхід большевиків послано дві свіжі дивізії Волинської групи. Вони не знали, що з північного сходу – ще одна українська дивізія охоплює праве крило ворога. Вони знали тільки, що за ними Вапнярка і Жмеринка і що вони мусять “заступити дорогу ворогові або загинути. І це рішення, це переконання можна прочитати у всіх на обличчях, починаючи з командира полку і кінчаючи їздовим на кухні”.
Близько полудня стрілянина притихла, але о другій годині вибухнула ще з більшою силою. Хто переможе?
“Наша піхота на всіх відтинках відбила ворога, а чи надовго? Може, це останній вибух енергії у знесилених стрільців? Коли ж кінець?
Коло четвертої години стрілянина досягла свого апогею. Гармати не перестають гуркотіти, із-за залізничного роз’їзду появився ворожий бронепотяг.
І раптом все стихло. У большевиків якась метушня на фронті. Десь далеко в запіллі (большевиків) чути вибухи, – чи то гармати стріляють, чи мости рвуть. Чую, передають по телефону з обсерваційного пункту – одну гармату негайно наперед. Кар’єром знімаємося з позиції. Проїжджаємо дві-три версти, минаємо нашу піхоту, даємо декілька стрілів по Крижополю.
Де ж ворог? Що сталося?
То Волинці обійшли большевиків із запілля, захопили Рудницю, Кодиму.
Ті вибухи, що ми чули, – то большевики пускали в повітря вагони з набоями і нищили свої бронепотяги. Цілими сотнями здаються в полон. Решта, недобитки, розсіялися по фронті, ховаючись від наших роз’їздів по кручах дністрових.
Одеську ворожу групу було знищено цілком. Ми перемогли”.
Внесок у цю важливу перемогу зробили і Євген Гловінський, і його товариш, сотник тієї ж 3-ї бригади Леонід Романюк, який гарматним вогнем спустошував ворожий стан. Йому і присвячується цей нарис.

Боротьба за Київ

Народився Леонід 10 березня 1898 року в Новій Ушиці Подільської губернії в родині Павла Івановича та Наталії Юхимівни Романюків. 1916 року по закінченні Жмеринської чоловічої гімназії його мобілізували до російського війська. Очевидно, саме тоді закінчив гарматну школу. Вже у червні 1917-го Леонід перейшов до українізованих частин, які творилися в російській армії, й взяв “активну участь у відродженні нашої армії” – так писав він у своєму життєписі.
Збройну боротьбу з москалями почав юнак ще наприкінці 1917 року. Та вже 8 січня “був забраний ними до неволі”. Невдовзі йому поталанило втекти. Повернувся додому. Став членом місцевої “Просвіти” та Гуртка української молоді, що діяв в Ушицькому повіті, і взяв участь у культурно-освітньому русі.
Коли до влади прийшов Павло Скоропадський і життя в державі стало налагоджуватися, Леонід поступив до Київського університету Святого Володимира. Та довго навчатися не довелося, бо “з вибухом листопадового повстання (1918 року) вступив (він) до Осадного корпусу Республіканських військ, в рядах якого брав участь в облозі м. Київа”. В автобіографії Леонід Романюк зазначає, що працював над “більшим усвідомленням нашої армії” – тобто вів просвітницьку працю серед війська. Якийсь час він служив помічником начальника інформаційного бюро 10-ї дивізії корпусу Січових стрільців, з якої перейшов до 3-ї дивізії.
“З березня 1919 р. до листопада 1920 р. весь час перебував на фронті в боях із большовиками та денікінцями в складі 3-ї Залізної артилерійської бригади, з якою і відійшов до Польщі”. Ось так в одну фразу сотник Романюк увібрав свій непростий бойовий шлях у 1919 – 1920 роках. Скромність українського вояка створила проблеми для написання його біографії.
І все ж спробую відтворити козацький життєпис.

30 серпня 1919 р. телеграф приніс радісну вістку: українські війська здобули столицю Української Народної Республіки – Київ. Новина піднесла дух українського вояцтва до неймовірних висот, всі почували себе буквально в раю. Це було велике свято, “більше, ніж мені здавався Великдень у дитинстві” (вислів земляка сотника Романюка – Сергія Колубаїва).
Але недаремно говориться: коротка радість – довгий смуток. Уже наступного дня газети повідомили, що “наші, стомлені впертими боями за столицю війська... мусять одступати під натиском нового лютого ворога” – денікінців...
“Коротка перемога під Києвом, що захопила була нас, – згадував Леонід Романюк у своєму спогаді “Від Бершаді до Чорториї...”, – змінилась на... відступ, сіючи в душах вагання і розчарування”. Сергій Колубаїв із Нової Ушиці про цей момент написав емоційніше: “Зо всіх нещасних для нашої Батьківщини подій (тих років) ніщо... так сильно, так боляче... не вразило, як зайняття Київа денікінцями в літі 1919 року та почавшийся після цього сумний відступ наших військ до західного кордону Вкраїни. Вразив і тяжко засмутив... цей відступ... Цей відступ цілком розбив... рожеві надії, що ось Україна буде звільнена від хижої московської орди, що наш уряд почує під собою твердий ґрунт, затвердить своє міжнародне становище й матиме сильний голос у себе дома та й за кордоном, бо матиме опору в населенню великої території й не буде, як досі, урядом без території, бо, мовляв, до того часу влада У.Н.Р. дальше Проскурова не сягала... Гірка була це новина, що так безжалісно прикоротила надії на скоре визволення Батьківщини...”
Але на Одеському відтинку фронту, де воював Леонід Романюк, щоденні бойові завдання та успішні акції “не давали ширитись зневірі й вносили рівновагу в настрої... 3-ї Стрілецької дивізії, що саме здобула назву Залізної”.

Від Бершаді до Чорториї

Та ось на місце розбитих більшовиків докотилися з півдня відгодовані Антантою та озброєні до зубів денікінці. Почалися сутички. 3-тя гарматна бригада, зокрема, взяла участь у бою проти денікінців неподалік Бершаді. Влучний вогонь кулеметів та батареї Леоніда Романюка вирішив долю бою на нашу користь.
Однак, незважаючи на цю та інші локальні перемоги, загальна ситуація на фронті погіршувалась – Армія УНР не мала нормального забезпечення, в тому числі й санітарно-медичного, була роздягнена, недоїдала. Серед наших частин почав ширитися тиф. “У листопадових студенях і дощах наша дивізія, – розповідав Л. Романюк, – почала відходити на північний захід”. Особливо тяжко доводилося гармашам – адже їм треба було дбати не тільки про гармати, а й про коней. В осінньому бездоріжжі, голодні, виснажені коні падали... Доводилося залишати гармати.
Але масового дезертирства не помічалося – “дивізія та бригада заховували сяку-таку боєздатність”. Проблемою номер один ставала майже повна відсутність шпиталів та й взагалі медичної допомоги. Хворі мусили (та й воліли!) їхати на возах за ще здоровими. Смертність старшин і особливо козаків зростала катастрофічними темпами. 3-тя гарматна бригада та й уся Залізна дивізія “обертались у великий примітивний рухомий шпиталь”...
Українська армія відступала, “відступала з боями, без паніки... – згадував козак Армії УНР Борис Давидів (пізніше письменник Б. Антоненко-Давидович), – і все ж усякий відступ гнітюче впливає на військо, яке втрачає віру в себе, в свою здібність не тільки чинити опір, а й перемагати. І раптом на східному Поділлі наша армія перейшла в наступ! За один день ворога відкинуто на десять верст, денікінці відступають, лишаючи позад себе багато трупів, а наступ розгортається далі й далі... І раптом наступ уривається... Уривається через зраду галичан! Разюча вістка блискавично облетіла військо, і безпросвітний одчай миттю погасив короткий спалах радості й піднесення. Не хотілось вірити, що так могло статись, але поквапна передислокація частин засвідчувала гірку правду дійсності”.
“Десь у першій половині листопада, здається у Ялтушкові, – гортав сторінки болючих спогадів сотник Романюк, – ми зустріли частини і обози УГА. Ми йшли на захід. Вони прямували на схід. Похнюплені старшини і стрільці – промоклі й померзлі – чалапали розвезеною болтяницею”. Пригнічувало те, що брати-галичани опинились у ворожому таборі – вони, аби зберегти себе від пошесті тифу, холоду й голоду, передалися на бік денікінців, які мали й шпиталі, й медикаменти, достатньо продовольства та обмундирування.
“Навік лишилась у моїй пам’яті сумна картина нашого роз’єднання, – продовжував Борис Антоненко-Давидович. – Довгий яр серед осіннього поля й широкі шляхи по обидва його боки, де один веде на схід, другий на захід. Наші й галицькі частини йдуть одна біля одної, але в різному напрямі: ми на захід, вони на схід. Ми не вітаємо одне одного, але й не виявляємо ворожнечі, нам просто соромно дивитись один одному в вічі, бо ми прямуємо до Польщі, нашого давнього ворога, вони – до Москви... що мало не поглинула нас як націю...”
Про тодішні настрої свідчить діалог між наддніпрянцем і галичанином, який зберегла пам’ять генерала Михайла Крата:
– Віддай коня, – тобі по-доброму кажуть! Теж мудрагель! Суне, бісова душа, до москаля, та ще йому коня веде, чортів син!
– А ви до ляхів ся пораєте, знайшли приятелів та союзників. Вони з певністю вам Україну допоможуть вибороти, чекайте, пане!
“Таких і подібних діялогів було багато на страдницькому шляху українських армій у листопаді 1919 року, поміж Курилівцями Мурованими та Новою Ушицею”, – свідчив Михайло Крат.
У момент переходу на бік ворога Галицька армія займала Жмеринку – величезний залізничний вузол і водночас військову базу Армії УНР. Галичани добровільно віддали цей вузол денікінцям, поставивши Армію УНР у невимовно тяжке становище...
На відпочинок після довгого переходу 3-тя гарматна стала в Новій Ушиці – рідному місті Леоніда. Штаб бригади зупинився у його хаті. “Заклопотана мати і радіє, і журиться – треба всіх нагодувати, а чи стане чим? Ті ж самі кімнати, образи, меблі. Але сумніше дивиться зі стіни з-під смушкової шапки Батько Тарас. А мати... сумно усміхнена, але привітна, журиться всіма і всім”. Часами Леонід ловив на собі погляд її “мученицьких очей, повних любові”... Вранці –“останні слова прощання, батько міцно тисне руку і так само міцно обіймає. А мати – горне до себе, дрібно цілує, дрібно хрестить”. Поцілувавши “мамину струджену руку”, Леонід назавжди покинув отчий дім.
Лишивши частину хворих у лічниці в Ушиці, рушили на Дунаївці, а затим на Ярмолиці... Чим далі йшли, тим менше ставало вояків, “зате зростала кількість возів із хворими”. Непритомні, напівживі, лежали вони, прикриті шинелинами й лантухами. Багато з них було в гарячці – цим холод не дошкуляв. Їхні стогони та маячню чути було нестерпно. Погано впливали й “несамовиті чутки” – про непослух та розклад різних українських частин. Нерви не витримували: у Солобківцях застрелився сотник Зуб із Полтавщини, у Проскурові наклав на себе руки хорунжий Миколаєнко. “Одного вечора сотник Микола Чижевський хотів відібрати собі життя, ледве пощастило вирвати в нього з рук револьвер. Він схлипував і бурмотів: “Остання розмова... Остання вечеря”. На ранок сотник знову був на коні.
Прямували на Любар. Тут скупчувалися залишки нашої армії... У Любарі Романюка затримали волохівці та допровадили до свого отамана. Щоб врятуватися, довелося дурити Волоха, запевняючи, що бригада приєднується до нього. Волох повірив і розкрив пароль: “Пропуск – шлик, відклик – Шепетівка”. Це допомогло вирвалися з Любара, бо скрізь – і на містках теж – стояла варта.
Під час перегляду в Чорториї новий командир 3-ї Залізної дивізії Валентин Трутенко, який замінив хворого на тиф Олександра Удовиченка, потиснув руку сотнику Романюку й висловив подяку за те, що той врятував п’ять гармат і рештки особового складу гарматної бригади.
Під час наради старшин Леонід Романюк нарешті почув радісну вістку – їхня частина до поляків у табори не піде, а разом з іншими вирушає вглиб України – у запілля Добровольчої армії. І справді, вже 5 грудня 1919 р. старшини отримали наказ полковника Трутенка готуватись до виступу вранці наступного дня.
“Ранок був притишений, сірий. Починало сніжити... А на серці, попри все, було радісно і ясно. Починалась нова дія великої містерії боротьби за волю України. Ми виходили в Зимовий похід. “Руша-а-ай...” – так завершується спогад Леоніда Романюка “Від Бершаді до Чорториї (напередодні Зимового походу)”...

Зимовий похід

Згідно з військовими канонами відділ, який іде на партизанку в запілля ворога, мусить бути добірним: і з погляду особового складу, і коней, і озброєння. Відділ має бути рухливим, без обозів, за винятком підвод із боєприпасами та ліками.
Військо ж українських фанатиків, вирушаючи з-під Любара, перебувало в розпачливому стані: люди були погано вдягнені, в подертих чоботях, часто без зброї та набоїв. Половина особового складу хворіла на тиф, а медичного забезпечення не було. “Замість возів із боєприпасами армія мала величезні рухомі на возах лазарети з тифозними, що не хотіли кидати своїх частин і благали товаришів узяти їх із собою”, – згадував учасник Зимового походу Михайло Крат.
“То був марш одчаю, розпачу, – писав старшина Армії УНР Василь Задоянний, – марш небувалий в історії війн, неможливий (ні) з погляду воєнної стратегії, ні здорового людського глузду. Тільки безмежна любов до рідного краю та глибока віра в успіх нашої перемоги над ворогом давали нам сили й спонукали на героїчні чини”.
3-тя Залізна дивізія вирушила в похід разом зі Спільною юнацькою школою; всього в колоні сунулось близько тисячі старшин і козаків, 4 гармати, 10 кулеметів, 100 шабель кінноти.
Дорога була тяжкою. Біля с. Черепашинці, що за 10 верст на північ від Калинівки, шлях проходив через страшне болото. 3-тя Залізна дивізія ледь із нього вибралася. Довелося покинути всі важкі вози, дві гармати і два кулемети.
13 грудня дотяглися до м. Вахнівці, а наступного дня разом із Київською дивізією Юрка Тютюнника захопили повітове місто Липовець. Таким чином, українська армія вийшла з оточення і опинилася в запіллі Добровольчої армії.
3-тя дивізія отримала наказ увійти у порозуміння з галицькими частинами, які стояли в районі Липовця – Животова. Контакти показали: попри те, що галичани перебувають у складі ворожої армії, вони так само прагнуть “єдності та братерства” – було багато випадків, коли галичани давали наддніпрянцям свої гармати, віддавали здорових коней в обмін на хворих, приймали поранених і тифозних наддніпрянців до своїх лазаретів, переховували наших зв’язкових.
Усе ж грудень закінчився для колись непереможної дивізії трагічно: 25-го під містечком Животовом, що на Таращанщині, через вину полковника Валентина Трутенка 3-тю Залізну дивізію було розбито...
А сталося це так.
Ще 24 грудня Трутенко отримав наказ від командарма Михайла Омеляновича-Павленка терміново вивести залізних із району, до якого наближалися значні сили денікінців. Начальник штабу полковник Михайло Крат вивів частину о шостій ранку за село на дорогу, що вела на села Стадниця і Високе.
Зупинивши колону, стали дожидатися командира дивізії. А той не поспішав... Відпочивав чи, може, аналізував ситуацію – коли його вояки (в тому числі й хворі на тиф) чекали на морозі й холодному вітрі. З’явився він о 12-й годині й нарешті дав наказ вирушати. Та було вже пізно. Перший зауважив денікінську кінноту Микола Чижевський. То був кінний полк зведеної Кавказької дивізії під командуванням князя Голіцина (600 шабель).
Українські вояки не змогли боронитися, бо замерзла вода в кулеметах, а задубілі пальці заклякли і відмовляли в послуху... А кінна сотня Залізної дивізії ще вранці пішла в авангарді.
У цей день 3-тя Залізна дивізія перестала існувати – її було викреслено зі складу української армії. З решток дивізії (дві кінні сотні та ті, хто втік, а потім прибився до армії) було сформовано 3-й Окремий кінний полк. На нього було покладено обов’язок “берегти традиції Залізної дивізії”.
Як склалася доля сотника Романюка в цьому поході, мені невідомо... У своєму нарисі “Зимовий похід Армії УНР...” він знову не акцентує уваги на своїх діях. Зате наголосив, що в час Зимового походу відбувся “масовий кривавий плебісцит” українського населення Правобережжя і Лівобережжя, яке повсюдною допомогою рідній армії проголосувало за Українську державу. Коли б не було цієї підтримки, то похід швидко завершився би поразкою або став “скороминучим воєнним епізодом”.
Наприкінці нарису Леонід Романюк висловив надію, що подвиги козаків і старшин Армії УНР Зимового походу “ще чекають на поетів, малярів, письменників і музик, що струсять із них передчасний порох забуття та покажуть нам вогонь правдивої любови до Батьківщини”...

Відродження 3-ї Залізної дивізії

9 червня 1920 року Друга стрілецька дивізія, яку навесні сформував Олександр Удовиченко, що повернувся з денікінського полону, змінила свій порядковий номер на третій і стала називатися Залізною. Юридичні підстави до цього були незначні: до 2-ї дивізії приєдналися залізні з 3-го Окремого кінного полку, який постав унаслідок катастрофи під Животовом. Головна мотивація полягала в імені командира дивізії, який скликав під свої знамена залізних з інших частин. Саме Олександр Удовиченко символізував “залізну” традицію. І вояки сходилися.
Повернувся до кадру 3-ї Залізної і сотник Романюк. Разом із дивізією він взяв участь у наступі з Галичини, форсуванні Дністра біля Городенки і подальших боях.
Та в жовтні 1920 р. Польща і совєтська Росія, що вели між собою таємні переговори, домовилися про перемир’я. Це означало, що наша армія (25 тисяч вояків) залишилася сам на сам проти півмільйонної Червоної армії. Історик Іван Кедрин-Рудницький писав, що польсько-російський договір “є особливим “мементо” для українців: вистерігатися будь-коли іншого союзу з Польщею, як тільки такого, що гарантом збереження його польською стороною була б українська сила”.
Українці не могли не прийняти черговий виклик долі. Козаки і старшини розпачливо змагалися вже не стільки за незалежність України, скільки за “честь своєї зброї”. Наша армія, писав Леонід Романюк, “билась до останнього набою, не скапітулювала і не схилила свої стяги, вкриті славою в боротьбі за Українську Державність”.

Останній салют рідній землі

Останній бій 3-тя Залізна дивізія провела 21 листопада 1920 року. Вісім гармат 3-ї бригади обстріляли кінноту Григорія Котовського, що наближалася до мосту через Збруч – москалі хотіли зашкодити переправі та захопити полонених. Бригада Котовського одразу сховалася в ярок. Зате вискочила ворожа батарея та з відкритої позиції почала гатити по станції Волочиськ. “Гармаші 3-ї Залізної дивізії рішили вистрілити до кінця свої набої... За декілька хвилин від ворожої батареї залишилися тільки шматки, її цілковито знищено... Батареї правої групи були зняті з позиції лише після того, коли останній набій випущено на ворога. Це був останній салют рідній землі”.
Розміреним алюром наблизилась кіннота 3-ї Залізної дивізії до мосту й не поспішаючи почала переходити на галицький бік. “Перепустивши всіх, – згадував старшина Юрій Костянтинів, – велично і навіть натхненно, нагадуючи бога війни Марса, полковник Удовиченко на білому коні зі своїм штабом останнім перейшов слідом за своїм військом”.
Тут на міст вискочило кілька возів, але їх наздогнали котовці й почали рубати. Олександр Удовиченко разом з ординарцем С. Нескоромним повернули коней. Пролунало кілька пострілів. Виручати вже не було кого... Назустріч червоним кіннотникам біг польський старшина з білим прапорцем...
На галицькому березі старшини і козаки мусили розлучатись зі зброєю, якою вони бились за волю України. “Ще тяжче було пережити козакові розлуку з конем, із своїм вірним бойовим товаришем. Загартовані в боях козаки плакали, цілували своїх коней, передаючи їх у чужі руки”.
Тієї ж ночі обеззброєних козаків і старшин Залізної дивізії відвели подалі від кордону та розмістили у галицьких селах. У грудні сотника Романюка разом із рештками 3-ї Залізної поляки інтернували на східній межі Познанщини, у таборі Каліш, дозволивши дивізії зберегти свою внутрішню організацію. Хоч і обеззброєні, ув’язнені за дротами, вояки продовжували жити “враженням воєнних подій” і сподіваннями, що мир між Польщею і совєтською Росією довго не триватиме, “а тоді й вони будуть потрібні”.

У таборах і поза ними

“Те, що ми зберегли нашу внутрішню військову організацію, родило в наших душах надію, що ми, хоч і без зброї, залишались військом”, – розповідав Леонід Романюк. Тим більше що 3-тя Залізна дивізія й раніше відступала на захід, а потім переможно поверталася. Це народжувало надію, що так станеться і тепер. “Ми сподівались, – писав сотник, – що ось-ось прийде наказ і ми знову підемо в бій за Українську Державність. Дарма що тепер ми за дротами, дарма що їли гнилі оселедці і чорний гливкий хліб з остюками... Україна ж нас чекає...”
Тож, коли Юрко Тютюнник покликав козацтво у новий похід на рідну Україну, багато хто із залізних зголосився. Пішов і Микола Чижевський, якому колись Леонід Романюк не дав здійснити самогубства. Сам Леонід, як виглядає, у похід уже не пішов, можливою причиною було те, що у таборі в нього відкрився туберкульоз легень...
Багато не повернулося козаків із того рейду: хтось загинув під час боїв, когось розстріляли котовці під Базаром. Леонід Романюк у книзі “Третя Залізна дивізія” наводить список лицарів Другого зимового походу, які загинули під час останньої спроби регулярної української армії визволити Батьківщину. Подаю список зі своїми доповненнями та уточненнями.
У боях під час рейду загинули:
підполковник Минаківський (11 листопада в бою за ст. Чоповичі),
сотник Сарачан,
поручники Михайло Солтуненко і Дем’ян Сікорський (17 листопада під с. Малі Миньки),
хорунжі Варжанський, Чернелівський, Адольф Антосевич, Євген Мазанівський, Гриць Майдачевський (15 листопада під с. Леонівкою), Сергій Полонський, Павло Слюсарів,
підхорунжі Василь Кобельський, Павло Мельник, Корній Букрій, козак Дмитро Крисальний.
А 22 – 23 листопада 1921 р. у м. Базарі було розстріляно таких вояків Залізної дивізії:
поручники Ернст Єгер Артурович із Праги (німець), Погиба Федір Данилович із м. Літки Чернігівської губернії, Ходько Борис Олексійович із Києва,
старшина Бережний Сидір Петрович із м. Бахмача Конотопського повіту (у 2-му Зимовому поході – курінний 4-ї Київської дивізії),
хорунжі Синиця Стефан із с. Узин Васильківського повіту, Петренко Іван Діонисійович із с. Серби Могилівського повіту, хорунжий (?) Мироненко Кузьма Давидович із с. Піски Лохвицького повіту,
підхорунжі Кузьмин Яків Васильович із с. Василівки Ананьївського повіту, Гладченко Ілько Семенович із Васильківського повіту, Сидоренко Семен Іванович із с. Хибалівка Ніжинського повіту, підхорунжі (?) Постелинський Діонисій Людвигович із с. Телепеньки Вінницького повіту (поляк), Делозовський (Долозовський?) Олександр Іванович із Києва,
козаки Горбач Іван Олександрович із с. Курені Конотопського повіту, Баранов Георгій Арсентійович із Пашковецької волості Проскурівського повіту (росіянин, фотограф), Губенко Зиновій Трифонович із м. Ладижина Гайсинського повіту,
юнаки Маницький (Маніцький) Іван Михайлович із м. Кам’янця-Подільського, Демченко Петро Костянтинович із Глухівщини.
У ті ж дні розстріляли більшовики й таких старшин 3-ї гарматної бригади (ад’ютантом командира якої був Л. Романюк):
підполковник Шура-Бура Іван Лукич із м. Борзна Чернігівської губернії,
поручник Солтученко Михайло Харлампійович із м. Голта Херсонської губернії,
чотовий Михайленко Яків Іванович із Кролевецького повіту, підхорунжі Марков Володимир Михайлович із м. Саврань Балтського повіту (росіянин), Лященко Федір (Василь?) Якович із с. Гирівка Конотопського повіту, Рубан Іван Лукич із с. Чубичі Чернігівського повіту, Шевченко Лазар Харитонович із с. Пшеничне Канівського повіту, Кушлімський (Кушлинський) Адам Іванович із с. Макарове Ушицького повіту, Вовк Арсен Дмитрович із Поділля, Моцак Грицько Іванович із Лохвиччини,
козаки Кубельський Василь Феодосійович із Поділля, Слюсарев Павло Григорович із Курської губернії (росіянин) та юнак Окаловський (Акаловський) Вадим Євгенович із Кам’янецького повіту Подільської губернії, лицар ордену Залізного хреста.
У дивізії відзначали пам’ять всіх, але особливо вшановували поручника Дем’яна Сікорського з 3-ї гарматної бригади. Оточений червоними під Малими Миньками, він “кинув під себе ручну гранату, щоб не датися в їхні руки. Він загинув смертю героя... – писав Леонід Романюк у книзі “Третя залізна дивізія”. – Від того часу на кожній вечірній повірці в 3-й Залізній гарматній бригаді першим викликалось ім’я поручника Дем’яна Сікорського – його дух вірності і завзяття був завжди із Залізними”.
Трагічний Другий зимовий похід 1921 року, за висловом Леоніда Романюка, був “лебединою піснею” як 3-ї Залізної дивізії, так і всієї Армії УНР. Версальські угоди стверджували, що війна у Європі закінчилась. Треба було шукати нових методів боротьби за Україну. “За влучним висловом поета Євгена Маланюка, – писав Л. Романюк, – треба було міняти “стилет” на “стилос”.
Те, що Леонід Романюк записався до Студентської громади табору Каліша, свідчило, що він збирається продовжувати навчання... І дійсно, почувши, що у Чехословаччині відкрилися вищі українські навчальні заклади, він, не вагаючись, вислав документи і письмове прохання прийняти його до складу господарської академії в Подєбрадах. Йому не відмовили, і 1923 року Леонід став студентом. “...Це була тільки зміна зброї на шляху до нашого національного визволення і омріяної Державності”, – зазначав він.

Українська господарська академія

Про навчання Леоніда в академії відомо мало що. Зате в його студентській особовій справі збереглися тези дипломної роботи. Називалася вона так: “До питання національного складу робітництва України й причини його особливостей”. Порівнявши дані переписів 1897-го і 1926 років про національний склад робітництва в Україні, Леонід Романюк дійшов таких висновків: “Серед робітництва, особливо промислового, значне місце посідали чужинці, серед них головне місце займали великороси, і то зайшлі; чужинські елементи головно скупчувалися в основних галузях промисловости Лівобережжя, посідаючи, очевидно, там місця кваліфікованіші. Східна Галичина загально виказує перевагу (серед) робітництва чужонаціонального елементу, поруч із тим, що українське робітництво скупчено в галузі низької кваліфікації”.
Аналіз статистичних даних за 1926 р. в совєтській Україні дав можливість досліднику встановити, що на ті часи “невідповідність між національним складом населення і національним складом робітництва України значно зросла. Промислове робітництво й надалі наполовину великоросійське... Основні галузі, обсаджені чужинцями, знаходяться переважно на Лівобережжю, і то в прикордонних смугах... Розгляд міграційних процесів працюючих... із рр. 1897 – 1926 показує, що й надалі продовжується відплив селянських мас з України та приплив на Україну чужих, переважно російських, робітничих елементів. Тому, очевидно, й на ближчий час поліпшення чекати не доводиться... Українська промисловість стала резервуаром для чужого, переважно великоруського, робітництва...”
14 червня 1930 року професор Української господарської академії Олександр Мицюк написав реферат на дипломну працю Леоніда Романюка: “В цілому робота абсольвента Л. Романюка торкається найболючішого питання минулого, сучасного і майбутнього життя нашої Батьківщини. Автор зібрав дуже розкиданий матеріал... вдачно його згрупував і зручно використав для постановки проблеми. В опрацюванні теми виявив дуже добру економічну підготовку та вище середнього інтелектуальний розвиток. Своїм способом викладу при чистоті мови автор просто захоплює читача. На основі всего наведеного рекомендую допустити абсольвента Романюка до публічного захисту його дипльомної праці”.
Дипломну працю Леонід захистив “з успіхом дуже добрим” – так написано в його дипломі інженера-економіста, який він здобув 9 травня 1931 року.
Деякий час Л. Романюк співпрацював з Українським робітничим університетом. Його праця “Робітнича справа” разом із працями Л. Білецького, С. Шелухіна, Н. Григоріїва, М. Шаповала, С. Гольдемана та інших відомих науковців розсилалися студентам-заочникам робітничого університету.

На Карпатській Україні

По закінченні господарської академії Леонід виїхав на Підкарпатську Україну, в Мукачеве. 1932 року до нього приєднався ще один випускник УГА – поет Василь Куриленко. Разом із ним та Петром Петричком із Чінадієва взялися вони видавати освітньо-господарський часопис “Світло”. Виходив він у Мукачевому до 1938 року.
Брав участь Леонід і в діяльності Українського пласту при Руській господарській академії в Мукачевому, яка була “кузнею українства”. На життя заробляв у Підкарпатському банку. Журналістка Маруся Ігнатишин-Логуш у своєму спогаді “З серцем на долоні” писала, що в Підкарпатському банку в Мукачевому книгознавства навчив її Леонід Романюк, головний бухгалтер. Крім того, казала вона, це був “загальновідомий діяч і старший пластун, якому ми багато завдячували за солідний пластовий вишкіл”.
Створення 26 жовтня 1938 р. українського уряду на чолі з отцем Августином Волошиним викликало по всій Карпатській Україні величезний ентузіазм. Українські маніфестації під синьо-жовтими прапорами відбувалися не лише в Ужгороді, але й у менших центрах автономії. Національний ентузіазм був нечуваний. Усі заходи проходили під гаслом: “Ні мадярам, ні полякам Закарпаття не дамо!”
Невдовзі маніфестантів почали провокувати мадярські терористи. Відтак почала формуватися Українська національна оборона. Її душею в Мукачевому став сотник Леонід Романюк.
Як співробітник (експерт) міністра Юліана Ревая, інженер Леонід Романюк у складі урядової делегації відвідав багато районів Карпатської України. Висновки поїздок були невтішні: необхідно терміново відбудувати шляхи, негайно завезти продукти харчування та організувати експорт мінеральних багатств, лісу й солі.
Про великий авторитет українського сотника серед братів-закарпатців свідчить те, що на виборах 12 лютого 1939 року Леоніда Романюка обрали послом до першого сойму Карпатської України. Всього ж послами стало 32 особи. Всі вони були людьми місцевими, лише Леонід Романюк, “урядник із Хуста”, представляв Велику Україну.
15 березня, вже під гуркіт угорських гармат, почала роботу перша сесія сойму. Леоніда Романюка делегати обрали членом президії та її секретарем (“письмоводом”)... На жаль, боротьба за незалежність Карпатської України закінчилася поразкою, арештами та втечею багатьох українських діячів на Захід.

У Німеччині

1 вересня 1939 року вибухнула Друга світова війна. Вона розруйнувала, здавалось, вже налагоджене життя української еміграції... У травні 1945-го Леонід Романюк опинився в Німеччині, в с. Блонгофен у Швабії, де зосередилася велика група українських емігрантів. Ще на початку місяця кілька українських парламентаріїв Польщі та Карпатської України вирішили організувати репрезентативний громадський орган – замість попереднього Українського центрального комітету доктора Володимира Кубійовича, який представляв українців перед німцями. Очолив організаційний комітет колишній віце-президент польського сойму Василь Мудрий. Головою організаційного комітету та секретарем цієї громадської репрезентації став колишній посол до сойму Карпатської України Леонід Романюк.
Тут, в американській зоні, в таборах для переміщених осіб, зустрівся він із Павлом Шандруком, головнокомандувачем Української національної армії. Леонід не утримався і нагадав генералові, що вони знайомі з літа 1919 року, коли разом служили в 3-й Залізній дивізії. Тоді Шандрук був командиром 9-го стрілецького полку дивізії, а Романюк – ад’ютантом (тобто заступником) командира гарматної бригади.
У той час вони неодноразово зустрічались у польовому штабі дивізії. Романюк добре запам’ятав “високого, статного старшину, з чудовою виправкою, завжди з підкрученими догори білявими вусами” – мов у німецького кайзера Вільгельма. Шандрук, на переконання Романюка, виявився “взірцем вояка”. “Його бойові кваліфікації були якнайкращі”. Високо його оцінював і безпосередній командир – Олександр Удовиченко.
І ось зустріч вже з дещо іншим Шандруком – на 25 років старшим, із сивиною на скронях, із підстриженими вусами, до того ж у повній генеральській сіро-блакитній уніформі з українськими відзнаками і тризубом на лівому рукаві.
Пригадав сотника і Шандрук... Метою приїзду генерала було залучити громадську репрезентацію, яку представляли В. Мудрий та Л. Романюк, для врятування групи старшин і стрільців, котрі опинились у полоні неподалік Мюнхена. Були побоювання, що американці можуть видати їх совєтській стороні. Шандрук хотів за допомогою української громадської організації зв’язатися з американським командуванням та взагалі прагнув, щоб авторитетні громадські діячі перебрали на себе місію врятування українських вояків.
Цю ніч Павло Шандрук, зрозуміло, ночував у свого побратима. Згадали спільних друзів, розповіли про власні долі...
На другий день Василь Мудрий виявив побоювання, що, коли Шандрук поїде на переговори з американцями у генеральській уніформі, його можуть арештувати, і радив переодягтися. “Командирові не соромно перебувати зі своїми вояками в полоні”, – коротко відповів Павло Шандрук.
Візит до коменданта минув успішно. Американський капітан видав перепустку Шандруку і домовився про його зустріч із вищим начальством.
Таким Леонід Романюк запам’ятав генерала Шандрука – “рішучим, мужнім і вірним своїм підлеглим – побратимам-воякам”. Таким він був і у складі 3-ї стрілецької дивізії Армії УНР, таким він лишився і в Українській національній армії...
Хоч і поводилися американці з біженцями брутально, все ж багато хто пов’язував свою долю саме зі Сполученими Штатами Америки. Про це свідчить останній кубанський прем’єр Василь Іванис у своїх спогадах “Стежками життя”. Ось уривок із його щоденника: “8 лютого 1946 р. В. Чапилянський повернувся з Американської зони й привіз листи від архієпископа Мстислава, інженера Романюка, Федорова, С. Безпалківни, професора Комарецького, Драбатого, Мазепи, Феденка, Антипова, пп. Кожерчука, Слюсарчука, Балабася. Всі листи мінорні, пишуть лише про бажання виїхати за океан...”
2 березня 1946 р. в м. Офенбасі відбулась нарада керівництва Центрального представництва української еміграції в Німеччині. Головував Василь Мудрий. Серед інших у засіданні взяли участь о. Василь Кушнір та Василь Іванис. На думку останнього, найзмістовнішими були доповіді Леоніда Романюка, секретаря голови ЦПУЕН, та пані І. Павликовської. “Поважно говорив (і) Ревай”, – зазначав Василь Іванис...
Якийсь час інженер Романюк жив у Франкфурті-на-Майні, де працював у Центральному представництві української еміграції в Німеччині. Врешті він таки опинився за океаном...

Не забути тих днів ніколи

Наприкінці свого життєвого шляху Леонід Романюк (разом з Іваном Коровицьким) став співредактором дуже цінного другого тому книги Олександра Удовиченка “Третя залізна дивізія” (упорядник – Іван Толочний). У цій книзі Леонід Романюк написав низку додатків і приміток, редагував, компонував текст, здійснював коректуру, брав участь у оформленні книги. Разом із підполковником Миколою Отрешком-Арським та поручником Іваном Толочним він написав передмову (“Слово від Залізних”) і самостійно – вступну статтю “Внутрішнє, міжнародне і мілітарне становище в Україні в р. 1920”, післямову й “Біографію генерального штабу генерала-полковника Олександра І. Удовиченка, колишнього командира 3-ої Залізної стрілецької дивізії Армії У.Н.Р.”. Фактично Леонід Романюк став співавтором цієї книги.
В одному з останніх розділів він, підбиваючи підсумки, писав: “3-тя Залізна дивізія перестала існувати як діюча військова одиниця. Але вона залишилася групою людей, об’єднаних вірою в українську правду, злютованою не тільки боротьбою зі зброєю в руках, але й бажанням далі служити Україні та мурувати цеглини до фундаменту Її державності”.
Навіть на порозі вічності Леонід Романюк, упорядковуючи книгу свого покійного командира, ніде не акцентував уваги на власній ролі в дивізії, хоча й був її активним старшиною. Тож бойовий шлях сотника Романюка довелося мені реставрувати більше за спогадами його побратимів та інших учасників Визвольної епопеї, яку сотник Романюк назвав “великою містерією боротьби”.
У книзі Олександра Удовиченка упорядники вмістили “Пісню про 3-тю Залізну стрілецьку дивізію”. Написав її Ю. Калинич 1949 року. Ось її початок і кінець:

Не кидали вони зброї,
Не здавались у полон,
Як один в звитяжнім бої
Йшли в рядах струнких колон.

Їхня слава, їхня доля
Світить променем ясним:
“Краще вмерти в ратнім полі,
Ніж у рабстві буть живим”. [...]

Не забуть тих днів ніколи,
Тих походів – не забуть.
Ще всміхнеться ясна доля,
Ще Залізні підуть в путь.

Прогримить по всьому краю,
Лісом, степом прогуде:
Ні, Залізні не вмирають –
Удовиченко прийде...

Ще встиг Леонід Романюк написати спогади про генералів Павла Шандрука та Михайла Крата, з якими служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. Обидва померли 1979 року, а вже у першому числі журналу “Вісті комбатанта” за 1980 рік вийшли згадки сотника Романюка про них.
Дійшли до читачів і такі публікації Леоніда Романюка: “Ті, що робили Українську Національну Революцію (Спогади)” в альманасі Українського братського союзу (Скрентон: Народна воля, 1979. – С. 98 –119) та “Зимовий похід Армії УНР, 6 грудня 1919 – 6 травня 1920” (Альманах Українського народного союзу за 1984 рік).
Військовий, громадсько-політичний і державний діяч, інженер-економіст та журналіст Леонід Романюк відійшов у вічність, очевидно, в 1980-х роках.
Він виконав свій обов’язок перед нашою Батьківщиною – і як вояк, і як хранитель пам’яті про Визвольні змагання. І наша вдячна пам’ять збереже образ одного із славних творців “великої містерії боротьби” українського народу за свою свободу.

Післямова

У Церкві-Пам’ятнику і Музеї Церковного осередку в Бавнд-Бруці з благословення владики Мстислава багато років зберігався стяг 3-ї Залізної дивізії та її командирський бунчук, а також оригінальні документи: накази, рапорти, фотографії.
Тепер бойовий прапор 3-ї Залізної знаходиться в Україні, в музеї Збройних Сил України... Отож коли вище військове командування України осяється пам’яттю про героїчну Визвольну боротьбу і збагне, чию традицію воно продовжує, то 3-тя Залізна дивізія може бути відновлена як бойова одиниця у складі армії незалежної України. А її особовий склад 1919 – 1920 років навічно увійде у святці відновленої дивізії. І день 1 червня, день лицарів дивізійної відзнаки “Хрест Залізного стрільця”, стане одним із світлих свят відродженого козацького війська.
У передмові до книги Олександра Удовиченка “Україна у війні за державність” французький генерал Поль-Проспер Анріс написав: “Яскраве виявлення трагічної епохи одночасно викликає в пам’яті велике минуле України, її вірність своїм традиціям, її віру у власну долю, її національний дух, який ніколи не почуває себе переможеним. Отже, лишається враження, що, незважаючи на сучасні негаразди, на страждання в історичному минулому, переплетені зі славою, маючи власний геній, свою душу і мову та, головне, – живий спогад своїх героїв, Україна має непохитну надію, що проб’є година, коли вона займе належне місце у сім’ї вільних народів”.
Сталося так, як прорікав французький генерал. І “живий спогад” про наших героїв, пам’ять про наше велике минуле допоможуть нам утвердитися, а отже, зійти з битого шляху історичних поразок і стати твердо на пряму магістраль історичних перемог.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції