Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Сам на сам із “братнім” народом

Листопадового ранку 1917 року інтендант Київської військової округи полковник Лавріненко зустрів комісара Центральної Ради Григорія Гордієнка такими словами:
– Пане комісаре, почалось! Майстерні застрайкували! Жадають негайно представника Центральної Ради. Он на столі їхній ультиматум. Їдьте скоріше на Печерськ.
Обличчя у полковника Лавріненка дрижало. По ньому було видно, що справа набирала драматичного розмаху. Щоб загасити пожежу, треба було негайно дістати сім мільйонів карбованців, але де?!
Досі Генеральний секретаріат Центральної Ради був крайовим органом Тимчасового уряду і отримував гроші на утримання з Петрограда. Тепер же, коли Тимчасовий уряд скинули більшовики, гостро постала проблема – з яких фондів виплачувати робітникам і службовцям заробітну платню. Більшовики, звісно, не мали жодного наміру фінансувати діяльність Центральної Ради, яка проголосила Українську Народну Республіку. А українських грошей ще не було. На лихо, ще Тимчасовий уряд заборгував робітникам “Арсеналу” та військових майстерень на Печерську за три місяці.
Більшовики використали цю ситуацію і почали підбурювати робітників до страйку, переконуючи їх, що Центральна Рада не хоче виплачувати їм заробітної платні через свій “буржуазний характер”.
Напруга на Печерську зростала з кожним днем...
Прочитавши вимоги, Григорій Гордієнко поїхав до голови Всеукраїнської ради робітничих депутатів Миколи Порша, щойно призначеного генеральним секретарем праці Центральної Ради, і доповів про тривожні події на Печерську.
Порш одразу закликав директора Київського державного банку. Та виявилося, що той найбільше міг дати 900 тисяч карбованців.
З тими грошима і поїхав Григорій Гордієнко на Печерськ рятувати ситуацію.
Площа перед майстернями була вщерть заповнена народом. Посеред двору хтось промовляв з імпровізованої трибуни, а натовп загрозливо піднімав догори тисячі кулаків. Григорій Гордієнко відразу помітив надзвичайне піднесення людей – було видно, що терпець у них увірвався і вони готові до рішучих дій.
Залізна брама була широко розчахнута, та багато хто вже не міг протиснутися на подвір’я. Все ж, коли водій комісара Центральної Ради дико заревів сигнальним гудком, люди інстинктивно розступилися і автомобіль вкотився до двору. Зупинились перед самою трибуною. Біля неї стояли представники Московського, Київського та районних комітетів профспілок, за ними – тисячі жінок-кравчинь, за якими товклися шевці, кравці, чинбарі та “відомі більшовики” – арсенальці. Всього на мітинг зібралося близько двадцяти тисяч розгніваних.
Всі жадали негайної – і позитивної – відповіді на свої домагання.
Григорій всім єством відчув загрозу життю, але холоднокровності не втратив, бо розумів, що його доля залежить і від нього також. Він вже обрав тактику – противник повинен виговоритися першим. Тож і запропонував уповноваженим висловити свої вимоги до Центральної Ради.
А їм цього й треба було. Один за одним виходили на трибуну промовці, й палкі та гнівні слова летіли над площею. Першим, зрозуміло, виступив “сєвєрний брат” – представник Центрального (Московського) “профсоюзу”, за ним – талановитий оратор, місцевий більшовик Леонід П’ятаков... Останньою промовляла місцева комуністка – кравчиня.
Всього викричалось близько кількох десятків людей. Вони на всі заставки лаяли царизм та “буржуазну” Центральну Раду з її “міністрами-генералами”, казали, що від панів, які засідають у Центральній Раді, нема чого чекати добра. “Ліш рабочє-крєстьянская власть защітіт прастой народ!” – такий був лейтмотив усіх виступів.
Усе ж вимоги висували Центральній Раді. Головне домагання: негайно виплатити платню “за всі місяці революції”, далі збільшити платню вдвоє “й прийняти на себе відвічальність за всі ті кривди, які учинив їм царат”.
Кожного промовця люди зустрічали бучними оплесками та образливими вигуками на адресу Центральної Ради.
І без того величезне обурення зростало.
Григорію Гордієнку здавалося, що тисячі м’язистих рук щомиті були готові схопити його і розірвати на шматки.
Він не помилявся.
Витримавши паузу після останнього промовця, Гордієнко, не виказуючи свого хвилювання, поволі зійшов на свою голгофу.
Робітництво одразу вибухнуло люттю.
– Далой! Буржуй! – гнівно заволала під’юджена промовцями багатотисячна юрба.
Козак Грицько стояв мовчки, чекаючи, коли натовп вщухне. Справді, через якийсь час задні ряди стихли та ще й почали вимагати від тих, хто стояв попереду, дати висловитися промовцю.
Першими вмовкли чоловіки, але жінки-кравчині продовжували вихлюпувати свої бурхливі емоції. Тож чоловіки почали їх досить грубо заспокоювати. Але ті не вгавали та ще й відгризались. У натовпі почалися сутички... Чоловіки швидко довели свою правду неврівноваженому жіноцтву...
Зрештою кравчині отямились. Настала повна тиша. І лише як відгомін бурі несподівано долинув самотній жіночий голос:
– Бор-жу-у-уй!
За ним із тисяч грудей вирвалося:
– Тс-с!..
Вичекавши ще хвилину-другу, комісар Центральної Ради почав:
– Товариші!
І вмить натовп обурено заревів:
– Па-русскі, па-русскі! Нє панімаєм!
– Добре, буду говорити “по-русскі”...
Оминувши політичні вимоги, Григорій Гордієнко звернув увагу, що конкретні запити, тобто запити матеріальні, для всіх, що зібралися, напевно, є головними.
– Товаріщі! – говорив він. – Ізвєстно лі вам, что нє Центральная Рада, а рабочє-крєстьянская Москва нє дайот вам дєнєг? Прєдставітєлям Московского профсоюза навєрняка ізвєстно, что 14 міліонов, какіє дожни бить пєрєдани Центральной Радє для вас, чєтирє дня назад билі скорим поєздом отвєзєни в Бєрдичєв. Стидно вам, товаріщі, так распінаться за інтєрєси рабочєго класа, когда ви самі лішилі рабочіх етіх дєнєг. Ви самі, возможно, своєй рукой подпісалі дєкрєт, котрий прирьок рабочіх, женщін і іх дєтєй голодать!
Враження було величезне. Робітники нахмурились й напружено думали.
– Товаріщі, вот вам мой автомобіль, обєрітє от сєбя 5 – 7 чєловєк, я видам ім аружиє, і пусть оні нємєдлєнно єдут в Бєрдічєв і получат там 7 міліонов, какіє вам прінадлєжат. Правітєльство Центральной Ради разрєшаєт вам получіть іх для сєбя!
На подвір’ї почулися вигуки:
– Вєрно! Вєрно!
Залунали оплески. Хтось із робітників-шевців закричав:
– Слава Центральній Раді!
Із полегшенням Григорій Гордієнко вже направився був до виходу, коли на нього впала фурія. Її бліде обличчя тремтіло, а очі палахкотіли пекучим вогнем ненависті.
– Таваріщі! – істерично загукала вона. – Стидно паддаваться правакационним рєчам! Вєдь за наши дєньґі он виучілся прєкрасно ґаваріть! А ви уж і рассолопілісь. Таваріщ камісар, пакажитє сваю руку!
Жінка енергійно вхопила Грицька за лівий лікоть і піднесла його руку догори.
– Развє ето рука пралєтарія?! Ето афіцер ґаваріт, а ви єво слушаєтє!
“Я не годен переказати, що сталося з мітингуючими, – згадував пізніше Григорій Гордієнко, – крик, стогін, істерики, погрози, оплески – все злилося в один дикий ґвалт...”
А всю цю какофонію покривало могутнє:
– Далой! Правакатор!
Найстрашнішими були жінки. Від них йшла основна небезпека. Розпатлані, запінені, скрегочучи зубами, вони кинулися до трибуни і вхопили промовця за поли.
Момент був вирішальний. За мить Грицько вже міг бути на землі під ногами озвірілої юрби. Та не страх, а шалена злість закипіла в душі козака. Він різко, широким помахом, розсік перед собою повітря. Він готовий був кинутися у бій проти всіх, проти всього ошалілого натовпу. “Я не знаю, що говорило їм моє обличчя, – згадував Григорій Гордієнко, – але многотисячний озвірілий натовп вмент замовк. Жіноча лава... посунулась назад”.
– Товаріщі! – з дивною певністю вирвалось у нього. – Я знал в часи царізма провокаторов, я слишал про іх грязниє провокациі, но такіх провокаций, как сєйчас, царізм нє знал.
Григорій повернувся до комуністки, вхопив її за правицю і несподівано підняв догори.
– Покажитє, товаріщ, своі рукі!
Її біла як сніг рука раптом протяглася в повітрі. І сонце змовницьки заграло в дорогих камінцях її золотих обручок.
– Товаріщі! Разніца между моімі рукамі і етой женщіни развє та, что она імєєт трі золотих кольца, а я – ні одного.
– Далой! Вон! Правакаторша! – ще страшніше загуло на просторому дворі, оточеному звідусіль високим муром і будинками майстерень.
Ще луна не вляглася, а Григорій Гордієнко вже спустився з трибуни та розпорядився, щоб представники комітету вибрали з-поміж себе делегацію до Бердичева, і передав їм свій автомобіль. Та непомітно кинув шевцеві, який кричав “Слава Центральній Раді!”, аби шевці негайно зібралися в своїй майстерні. Там він роздав 900 тисяч карбованців.
А за три дні з Бердичева повернулася робітнича делегація і привезла гроші. Вибух на Печерську було ліквідовано.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції