Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Мрії та дійсність

Разом із товаришем Хведьком, ледь закінчивши школу, покинув Яків Нестеренко рідне місто з вірою та світлими мріями про своє повернення як переможця... Хведько загинув вже за два місяці, як вийшов із батьківської оселі боротися за Україну.
Шлях Якова був довший. І страшніший: у його очах застигла смерть сотень людей – побратимів, ворогів, випадкових стрічних. “Але чому я так примирився з цим, спокійно згадую те, що так хвилювало мене?!” – думав він, сидячи за польськими дротами в таборі для інтернованих.
Бо Хведько помер.
А з його смертю вмерли і мрії... Які мріяли разом...
Перед очима Якова стояли лише картини жахливого лихоліття.
Ось перейшли Збруч...
Рушниця відчуває міць і тепло долонь Якова. Нестеренко щасливий: по-перше, він на волі, табори залишилися в минулому, по-друге, в нього рушниця, а у багатьох товаришів немає що стиснути в руках – гвинтівок лише двісті на п’ятсот козаків. Щоправда, близько сотні вояків одержали по гранаті.
Збруч перейшли через греблю, яка впиралася у млин. Одтягнули рогатку з колючого дроту. Підійшли до млина...
Ніч. Змовницьки блимають зорі. Тиша. Лише глухо шумить вода. Та калатають серця.
Млин вже оточено... Всередині троє чоловіків, які не підозрюють, що жити їм лишилося лічені хвилини. Навіть менше. Ось команда, і в млин вриваються роз’ятрені козаки.
Боротьба була короткою. Яків запам’ятав лише перелякані обличчя та дикі очі приречених... Їх задушили...
Знову тиша. Ось хтось іде з ліхтарем. Міряє останні кроки свого життя. Звісно, не здогадується... Страшний удар прикладом по голові. Хрускіт... І знову тихо... Подібна доля чекала ще чотирьох. Відділ особливого призначення підполковника Михайла Палія-Сидорянського збагатився на вісім рушниць.
На світанку 27 жовтня вийшли на село Іванківці. Основні сили лишилися за дві версти, а чота 1-ї сотні відділу ввійшла крадькома в село. В одній хаті через шибку побачили в кутку чотири рушниці й чотири постаті на підлозі. За хвилину їх вивели в білизні на мороз.
На майдані, поруч зі штабом уже остигали сім трупів. Біля паркана розстріляли і цих чотирьох. На їхні обличчя Якову не хотілося дивитись...
Уже тиждень йшов відділ Української повстанської армії через Поділля, лишаючи на своєму шляху трупи. “Ми жорстокі, ми немилосердні, – повторював Яків, – у нас немає полону...”
Нерви притупилися остаточно.
Ось зловили ватажка карного відділу. Матрос. Великий, молодий, вродливий. Цілує портрет своєї нареченої. І спокійно стає під кулі... Знову смерть...
Далі розстріляли трьох червоноармійців, які стерегли ліс. Селяни, що рубали дерева, з жахом дивилися на розправу.
– Хто ви? – несміливо запитав один, молодший.
– Бандіти-петлюровці, – почув саркастичну відповідь.
Дядько, поспішно оглянувшись, повідомив, що в село до батьків приїхала з Радомишля чекістка.
І ось вже п’ятеро вершників із більшовицькими зірками на шапках їдуть із дядьком у село...
За півгодини її привели. “Молода, жидівочка, гарна. Тільки очі якісь нелюдські, дивляться вбік”. Питає:
– Што вам, таваріщ камандір, нужно?
Підполковник, командир відділу, розпитує у неї про “бандітів”. Чекістка спокійно і самовпевнено відповідає:
– Іх тут уже нєту...
Їй кажуть, що вона помиляється, що “ми – ті самі бандіти”.
Не вірить, сміється... Та ось посмішку змінює жахлива гримаса – нарешті втямила, що її не розігрують. “Кидається на коліна, обіцяє золото, пропонує своє тіло, аби тільки жити...”
Її повісили при дорозі. Від землі підтягували поволі. Вже мертвій почепили на груди записку: “Така доля чекає вас усіх”.
Перші бої з великими відділами червоних настрою не підняли... Як зацьковані звірі, мусили ховатися в лісах...
Ось зловили “великого, як дуб, кацапа”. Останні метри він пройшов у самій білизні. Снігу було по коліна. Лютував мороз. Несподівано багнет вп’явся в груди ординцеві. Яків був серед тих чотирьох, які добивали його багнетами “як скотину”. Два, три удари, чотири, п’ять... Червоний нарешті не витримав:
– Давольно с мєня, таваріщі... Хватіт...
За одинадцятим ударом він затих. “Ні, я вже не людина, – думав Яків. – Я стратив все людське...”
Живі намагалися здолати нелюдські муки. Холод, рвані сорочки, розідрані шинелі, ноги в ганчірках.
А довкола безмежний сніг...
А за пазухою лише шматок замерзлого хліба і десяток набоїв.
Голод і на кожному кроці смерть...
31 жовтня 1921 року вийшли до села Чудинівці, що над Богом. Звернули увагу, що біля однієї хати – кільканадцять посідланих коней.
Їхні господарі пиячили. Вони й стали новою здобиччю...
Дванадцять полонених. Перед тим як кінчити їх, роздягли – хто ж одяг дірявитиме, коли козаки голі й босі?
Повели до берега, подалі від хат. Раптом приречені кинулись у різні боки. Але козаки спокійні, а річка широка. Кожний вибрав собі живу мішень і спокійно цілився.
– Все їдно нікуди не дінуться.
Один втікач із відчаю кинувся в річку.
Та кулі настигли всіх однаково: кого на березі, кого в річці.
Кров на воді підтвердила правду стрільців. І тіло щезло під водою... Хто тепер докаже, що він був? Не було... Риба з’їла...
І знову...
Піймали зрадника...
Скільки ж їх?!
І знову за село, подалі од людей...
Роздягається сам. Плаче... цілує ноги. І раптом кидається тікати...
Кіннотник наздогнав його швидко. І голова впала у сніг...
А тепер треба рятуватися самим.
Відділ Палія оточено.
Бій триває з чотирьох годин ранку. Козаки відбиваються, здається, від удесятеро сильнішого ворога. До лісу – далеко. Не добігти. Все ж Яків тікає засніженим полем.
“Дикі обличчя, блиск сталі... Зойки...” Червона кіннота жалю не знає. “По полю бігають люди-звірі, а за ними ганяють инші люди-звірі...”
Жах м’ясорубки вже позаду. Ось Тетерів, Бородянка, Ворзель... Недалеко Київ. Але про визволення столиці навряд вже хтось мріє. Подалі б від неї – адже там сила червоного війська. Свіжого, готового до великих переходів...
Їхали шляхом, яким два дні тому шукав правди Юрко Тютюнник. Його переслідувала кінна бригада Котовського. За котовцями йшов відділ, однією з нервових клітин якого був Яків Нестеренко. А за ними знову сунули червоні.
Здається, “тисячі червоних звірів” полюють за цими двома розладнаними сотнями... Все ж із зачарованого більшовицького кола вирвалися. Довелось повстанцям “стати більшовиками” – “таваріщамі”. Під машкарою “асобава атдєла па барьбє с бандітізмом” таки легше минати червоні застави. Навіть селянам не відкривались, що вони “петлюрівці”.
У селах аж кишіло від москалів.
От і “визволили” Україну. Треба поспішати, поки не виявили, хто є хто. З півтисячного відділу лишилося двісті. Зарубали Андріївського. “Сьогодні його, – думав Яків, – а завтра мене”.
Ось вже і Любар. Видно церкву. Польський рятівний кордон уже недалеко.
На мобілізованих підводах доїхали аж до польських прикордонних стовпів... Хоч і ховалися від селян і намагалися говорити московською, ті добре розуміли, кого везуть до кордону. Тож прощалися дуже щиро, а дехто з селян плакав, – згадував учасник Другого зимового походу поручник Дмитро Зоренко.
Кордон перейшли організовано, колоною. Селяни ще довго дивилися їм услід. Чи побачать коли ще українське військо?
А по той бік кордону почався новий етап драми: козаки мусили здавати полякам зброю, віддавати коней. “Більшість козаків, і то найстарші, плакали, як діти, – писав Дмитро Зоренко. – Польський майор, а за ним і всі польські офіцери теж не витримували й один по одному, виймаючи хустки з кишені, заходили до будинку. Деякі козаки, в розпачі, потрощили свої рушниці... Горе переможеним!”

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції