Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Під Кабардинкою

Кубанський отаман Микола Букретов нарешті розірвав стосунки з Добровольчою армією, і кубанці відступали тепер “самостійно”. Спершу йшли на Майкоп, потім повернули на Туапсе, бажаючи вийти до моря. Розраховували, що англійські кораблі вивезуть їх.
“Хоча в Кубанському війську й нараховувалось до 100000 чоловік, але ж для військової людини було видко, що ця армія не для перемоги, – свідчив старшина 11-го пластунського батальйону Гайдамацької дивізії Кость Майгур. – Тут зібрались люди, котрі лише тікали від більшовиків”.
Серед війська сновигали й цивільні біженці – переважно рідня козаків та старшин.
21 березня 1920 р. попереду замаячили гори, а це означало, що справа з харчуванням погіршиться ще більше. Кость Майгур разом із 13 козаками та прикомандированими юнкерами (8 осіб) перебував у розпорядженні штабу Гайдамацької дивізії, тому добре бачив, які реальні сили мали кубанці й що собою являли більшовики. За цей відтинок фронту, окрім Гайдамацької дивізії (13000 шабель), відповідали Лінейна дивізія (8000 вершників), 11-й пластунський батальйон (600 козаків) та 13-й пластунський батальйон (1000 осіб).
Сили більшовиків були значно менші: піший полк у три-чотири тисячі багнетів та 120 вершників, збитих у дивізіон. Але ініціатива і перевага були на боці червоних. У штабі Гайдамацької дивізії розуміли парадоксальність ситуації, тому вирішили переломити несприятливий хід подій і несподівано атакували ворога.
Операція завершилась повним успіхом: у полон захопили до 300 червоноармійців, а головне, в руки козаків потрапив обоз із харчами. Ситуація покращилася. Настрій козаків піднявся. Та наступного дня більшовики, з однією гірською гарматою, пішли в протинаступ уздовж залізниці.
Кубанці мали бронепотяг, здавалося, чого їм боятися єдиної більшовицької гарматки? Та серед деморалізованого кубанського воїнства почалася паніка... Напевно, виникла вона серед цивільних, а вже потім перекинулась на військових. Та, врешті, яка різниця? Головне, як зазначав Кость Майгур, “весь наш конгломерат, що мав назву Кубанська армія, зачав утікати”.
Ніяка сила вже не могла зупинити цих людей – ні крики, ні погрози, ні постріли в повітря. Весь схил гори був устелений людьми. Це вже була не армія, а “хмара людей та коней. Жодного порядку, жодної дисципліни... Старшини дивізії спиняли поодиноких людей, але ж ніщо не помогло; люди згубили розум і бігли як одурілі”.
Серед лінійців, які досі втримували порядок, теж почався заколот – на них вплинула панічна втеча Гайдамацької дивізії.
Від сорому і розпуки в Майгура виступили сльози. “І, дійсно, соромно й подумати, від кого ці тисячі людей тікали”. Від кінного дивізіону та невеликої кількості піхоти, що праворуч і ліворуч йшла правильними рядами та стріляла залпами. А кулі, між іншим, пролітали, нікого не зачіпаючи. Та хтось крикнув панічно: “Нас одріжуть!” І цього було досить, щоб люди побігли.
Козаки справляли враження “зовсім божевільних”. Які вони були перелякані! На битому шляхові, що, кружляючи між горами, стелився до Туапсе, кубанці губили рештки честі. Вже не чути було гармат і рушничних пострілів, а козаки, ще недавно горді й зарозумілі до городовиків, чавили один одного.
Кость Майгур та його відділ мовчки спостерігали за трагедією свого народу. Ще вранці вони виконали завдання штабу, зірвавши міст на річці Пшиш. Під час виконання іншого завдання (мали зірвати ферму) Майгура контузило вибухом із більшовицької гармати. І ось тепер на нього, немічного (не володів ногами), накинулася жінка сотника, якого Майгур послав перед тим зняти телеграфні проводи. Жінка на всі заставки лаяла Майгура за те, що він буцімто послав її чоловіка “в лапи большовиків”. Вона лаяла і з відчаю плакала. Заспокоїлась лише за півгодини, коли побачила свого мужа, який повернувся із завдання.
Відділ Майгура в повному порядку відступав останнім. На дорозі людей вже не було. На шляху валялися найрізноманітніші речі та сміття... Біля спорожнілої станції Гойт відділ Майгура заїхав до лісу. Розвели багаття і, потомлені, заснули мертвим сном.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції