Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Як не треба будувати державу

1917 року, коли на Батьківщині відбувались визначальні для неї події, Володимир Мордвинів примхою долі опинився на Тереку, серед чужих людей – терських козаків та кавказьких тубільців. Прагнення було одне і виразне: якомога швидше вирватися з Кавказу і повернутися на рідну Україну.
16 лютого 1918 року з Владикавказа почався його шлях на Батьківщину. Їхав потягом через Армавір. Пасажири з тривогою вслухались у громове гуркотіння гармат – десь за обрієм кубанські козаки вели боротьбу проти більшовиків...
Під Ростовом Володимир потрапив “уже в цілком большовицьку зону, і те, що я там бачив, – згадував він, – тяжко описати. Те ганебне знущання над людьми і те безглузде винищення людей людьми, в котрих прокинувся раптом хижий звір, – не може (бути) змальовано (і) найяскравішими фарбами... Та це ще були пуп’янки, тут ще не почувалося того безмежного національного антагонізму, що довелося мені спостерігати пізніше”.
Хоч і з труднощами, Володимир все ж дістався Катеринослава. Далі поїзди не ходили: комендант станції пояснив, що біля Знам’янки – бої. Та оскільки на станціях, зокрема і на вокзалі Катеринослава, скупчилися переважно військові, яким “сам дідько був за брата”, то їхня рішучість і відкрила дорогу на північ: під прикриттям кулеметів, всупереч волі коменданта, який обіцяв кожного, хто порушить його заборону, розстріляти, потяг рушив на Кременчук.
На Батьківщину Володимир Мордвинів повертався з важким почуттям. Він зауважив, що на більшості станцій, які траплялися по дорозі, військовими комендантами або комісарами майже виключно були “сопливі жидки”, віком від 18 до 25 років (у своїх спогадах автор рішуче зазначив, що не є юдофобом, а лише констатує факт).
У Кременчуці Володимир став свідком двогодинного бою між німецькими військами, що підійшли із заходу, та більшовиками, які тікали з міста. Бій відбувся під станцією Потоки. Хоч більшовики чинили запеклий опір, та все ж були вщент розбиті німецькими лицарями...
Лише на початку квітня Володимир Мордвинів осягнув мету своєї подорожі – й опинився в Києві. В столиці української демократичної республіки не було чути української мови – попри те, що вона була визнана державною. “Навіть на Кавказі, – стверджував Мордвинів, – частіше чув я рідну мову...”
Його зачислили на попередню посаду в Державному банку – касиром. Незважаючи на те, що “було віддано силу наказів про українізацію у всіх галузях діловодства й суспільного життя”, попри те, що більша половина службовців київської контори Державного банку були українцями за походженням, навкруги лунав “всєпонятний”, а з усіх закутків чулося “глузування з українців, або, як... тоді висловлювались кацапи, “щірих”, діловодство ж велося на такому неможливому жаргоні, що його не міг би зрозуміти ні українець, ані кацап...” У всьому відчувалося щось непевне, “старшина банківська дивилася на справу українізації як на щось тимчасове й напружено чекала... повернення до старого російсько-монархічного ладу”.
Одного дня ці люди справді прокинулися в монархічній державі – тільки не російській, а українській. До влади прийшов Павло Скоропадський, якого на з’їзді хліборобів обрали гетьманом.
На думку Володимира Мордвиніва, “гетьман Скоропадський був усім чужий і нікому не відомий”, тоді як члени Центральної Ради “були всім відомі старі українські діячі”. В цій фразі Мордвинів зраджує свою невійськовість – адже Скоропадський був відомою (і популярною!) фігурою у військових та вільнокозацьких колах, та й у колах російської аристократії. Інша справа, що він досі не брав участі в українському русі. Але ж кожний починає своє сходження із першого кроку. Та й що з того, що Володимир Винниченко віддавна був відомий як літератор і революціонер, а Михайло Грушевський – як історик? Головне ж, як вони використали свій досвід – на користь чи шкоду Україні.
У своїх спогадах Володимир Мордвинів поставив запитання: “Що спричинилося до такої великої катастрофи, до тяжкої, сумної трагедії цілої, колись великої, нації?” Якби на це питання випало відповідати мені, то я якраз і вказав би на діяльність Винниченка і винниченків – україномовних більшовиків у вишиваних сорочках. Це справді була одна з вагомих причин нашої національної катастрофи.
Саме люди цього типу і розвалили Українську Державу Гетьмана Павла Скоропадського. Павла Скоропадського, який зі шкільної лави мріяв про те, що прийде час і він стане “малоросійським гетьманом”. Ба більше, з дитячих років він вірив у свою зірку, переконуючи товаришів із Пажеського корпусу, що обов’язково буде гетьманом.
Збереглося цікаве свідчення дійсного статського радника камергера Володимира Гурка, що, коли Павло Скоропадський справді став Гетьманом України, честолюбство у нього настільки “розігралося”, що він “мріяв про збереження звання гетьмана і після відновлення Росії”. Сучасники стверджували, що Скоропадський хотів, визволивши Росію від більшовизму, приєднати всеросійський престол “до малоросійського гетьманства”. Російські шовіністи були обурені тим, що гетьман скрізь підкреслював своє “щире українство” через “посилене вихваляння українських славнозвісностей – Шевченка і Мазепи”, до того ж, за висловом Володимира Гурка, “совершенно зря клеймя будто бы испытанный Украиной в течение двух с половиной веков русский гнет”...
Після входження Директорії до Києва в середині грудня 1918 року під спів козацьких переможних пісень, у Республіканському війську, зазначав Мордвинів, “почалася червоно-більшовицька агітація”, під впливом якої українські частини почали переходити на бік червоних. Чому ж українські частини не виявили відпорності до московської агітації? Чи не тому, що більшовицька пропаганда винниченків підготувала малоросів до сприйняття комуномосковських гасел, серед них і найголоснішого – “грабуй награбоване!”...
Директорія в Києві надовго не затрималася. Вже наприкінці січня 1919 р. почалася евакуація державних установ. Тікали від Красної армії на Поділля, до Вінниці. Та населення Поділля, знесилене п’ятилітньою війною і розпропагандоване більшовиками, “дуже неприхильно поставилось до нашого війська”, стверджував Володимир Мордвинів. “У кожному місті й містечку, в кожному селі”, де розташовувалися частини Армії УНР, “доводилося все брати зі зброєю в руках”. Населення бачило в українському війську “не своїх, близьких людей, що йшли вмирати ради них же, ради їх же визволення, а ворогів”.
Блукаючи разом з урядовими інституціями Україною, Володимир Мордвинів врешті опинився в Рівному, де якийсь час налагоджував роботу в Рівненському відділі Державного банку, а 1 червня 1919 року добровільно зголосився до відділу Сірожупанників, що на той час доформовувався в Тернополі після тяжких боїв на Волині. “Те безладдя, що панувало в Тернополі в той день, коли ми виступали на Збараж, – писав Володимир Мордвинів, – не надається до висловлення”. Подібне безладдя супроводжувало весь шлях Директорії. Анархія була і в Києві, й у Вінниці, в Рівному та Любарі.
У складі українського війська Володимир Мордвинів “походом” пройшов усе Поділля і наприкінці серпня 1919 року опинився під Одесою. Цей похід він описав у невідомому мені дописі.
У другій половині листопада 1919 року причвалав він, “голодний, обдертий і хворий”, до Кам’янця – напередодні окупації його поляками. З’явився у банк. Директор банку Кость Клепачівський виділив своєму колишньому працівникові “кутик” і прийняв його на роботу, давши таким чином можливість “трохи очухатися”.
Потім була “безглузда евакуація з безпечного Кам’янця до небезпечного Проскурова”. Володимир на цей раз не поїхав із державними установами, а лишився в Кам’янці. Евакуйоване майно “загинуло в Проскурові, – цінності було розграбовано, а урядовці повтікали до Польщі”. Дехто повернувся до більшовицької зони окупації. “Лише невеличка частина державного скарбу врятувалася від цієї катастрофи, – свідчив Володимир Мордвинів, – решта ж найбільших цінностей у мільярдах золотих карбованців”, яких би надовго вистачило, щоб провадити війну та утримувати уряд, “загинула по-дурному” через “нерозторопність, а може, й злочин”...
У серпні 1920 року В. Мордвинів вступив до Українського державного університету в Кам’янці-Подільському та став на службу рахунковим урядовцем до Подільської фінансової палати. Згодом записався козаком до охоронної сотні банку, яку очолював Іван Несходовський.
Невдовзі почалася чергова евакуація. “Знов при цій евакуації я побачив те ж безладдя, ту ж нерозпорядимість та розгубленість вищого начальства, що були й перед тим причиною Проскурівської катастрофи...
Цінності, що ще залишилися, врешті-решт, було помалу цілком розкрадено в Ченстохові з благословення міністрів фінансів... Багато урядовців, бувших директорів та Міністрів, забезпечивши себе про чорний день копійкою, постриглися в попи й тепер десь на Волині навчають народ, як треба будувати державу”, – так закінчив свою оповідь студент Української господарської академії в Подєбрадах Володимир Мордвинів.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції