Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Дорога вела до моря

Після невдалої бійки під с. Вовніги Катеринославський повстанський кіш, притиснутий до Дніпра, не мав іншого виходу, як здолати річку. Хто на плотах, хто на човнах, а хто вплав під кулями червоних намагались дістатися лівого рятівного берега. Невелика частина пробилася крізь оточення і розсіялася по байраках. Дехто відсидівся у плавнях.
Багато козаків загинуло в дніпрових хвилях. На той бік переправилося лише 318, і то переважно без зброї та одягу. А було їх перед боєм 600.
На лівому березі Дніпра господарювали врангелівці. Отаман коша Михайло Федорченко з начальником штабу одразу від’їхали в Севастополь до ставки Врангеля. А козаки з кількома старшинами та отаманом Хмарою1 вирушили до станції Пришиб на відпочинок і формування. В той час врангелівці, відчувши, що самим їм більшовиків не здолати, хоч зі скреготом, а все ж сприяли формуванню повстанців, надаючи їм зброю, одяг й інструкторів – старшин-українців.
Та невдовзі більшовики прорвали фронт. І військо Врангеля побігло до моря. Разом із ним відкочувалися й українські повстанці – адже з Кінною армією Будьонного в степу не повоюєш.
Серед денікінців повстанці почувалися зле, адже всі добре пам’ятали кінець 1919 року, коли партизани вирізували все, що білим звалося...
Був жовтень 1920 року. Падав дощ, сипав сніг. Дороги перетворилися на багна. Коням передався настрій людей. Вони притихли і мовчки, з надзусиллями намагались витягти своїх господарів із біди.
Нарешті дісталися Генічеська. Тут хмарівці поповнилися кількома сотнями місцевих селян, які підпали під мобілізацію. До Врангеля їм не хотілося. Ото і пристали до повстанців, які хоч і відступали з врангелівцями, а все ж були своїми, рідними людьми.
Далі рушили по Арабатській стрілці...
Надвечір 28 жовтня загін таки дістався Криму. Зупинилися в болгарському селі Кішлау, де зустрілися з Полтавською сотнею врангелівської армії. Зібрана вона була виключно з мешканців Лубенського та Лохвицького повітів. Козаки-полтавці вкрай вороже ставились до свого начальства. “Більшість чекала тільки часу, щоб перебити старшину і перейти до повстанців”, – згадував Микола Леонтович.
Леонтович здибав тут багато земляків. Зустрів навіть гімназійних товаришів.
Настрій полтавців був “прибитий”. Ніхто не співав, навіть не лаявся. Кожний думав над тим, чи вдасться сісти на корабель. Адже від цього залежала його доля. Залишатися в Криму означало вмерти.
Гарматна стрілянина, що долітала з Перекопу, стихла. Ніхто не сприйняв тишу як свідчення перемоги. Навпаки, всі були впевнені, що вона означає прорив більшовиків до Криму.
Ворог справді наближався. Це відчули і “зелені більшовики”, які настільки осміліли, що без страху вешталися в стані повстанців. Ба більше, кликали їх до себе. Старшина ж відговорювала козаків – як полтавців, так і повстанців – мовляв, не простять їм більшовики, що були у білих.
Далі відступали разом: полтавці змішалися з хмарівцями. Попереду на тачанці їхав командир полтавців, поруч на рудому жеребці – отаман. За ними – кіннота, кулеметні команди на тачанках і піхота на підводах. Півсотні вершників виконували роль зв’язкових. Серед них був і Микола Леонтович.
Вишикувавши команду вістових, Хмара після команди “струнко” мовив:
– Хлопці, йдемо грузитись. Погрузимось – будемо пробиватись до війська УНР, не погрузимось – підіймаємо червоний прапор, не дамо пароплавам відійти, зметемо все на березі і йдемо до зелених! А тепер – вперед!
Із великим трудом зведений загін вийшов на шосе.
– Ристю! – скомандував отаман, і загін витягнувся на дорозі.
Та вже за 10 верст попереду зачорніли групи врангелівців, які відступали з Сімферополя. Невдовзі вони загатили всю дорогу. З недовірою і страхом дивилися врангелівці на волохаті, з червоними шликами шапки повстанців, які їхали їм назустріч...
Ще за 10 верст стало ясно, що проїхати крізь лаву неможливо. Лише божевільний міг розраховувати на успіх. Отож і собі повернули на Феодосію.
І знову свердлила мозок одна і та ж думка: “Чи встигнемо погрузитись?” Ця думка й гнала безміри стомлених людей вперед.
Страх за своє життя додавав м’язам сили.
Врангелівці посувались безладно: їхні частини змішалися, і командири втратили можливість хоч якось впливати на цей неорганізований натовп. Один лише загін Чорної Хмари “все ще слухав команди”. Козаки розуміли, що поміж ворогом їхня “сила і право” в організованості.
Час од часу чулися постріли – то добивали присталих коней...
На відпочинок стали в селі Сали, що розкинулося на двох горбах. Довгий час напівзігнуті ноги набрякли як колоди і відмовлялися слухати. Тож Микола Леонтович навіть не злазив із коня, побоюючись, що не зможе на нього потім заскочити. Отак верхи і перекусив хлібом та бринзою, яку виніс йому грек. А кінь у цей час смикав із копиці сіно.
Поїсти як слід не вдалося: пролунав сигнал збірки. Мерщій запхавши рештки їжі в торбу, що висіла коло заднього в’юка, загнуздав коня і рушив услід за своїм відділом.
Неподалік другого горба, що лежав посеред села, коні останньої тачанки вийшли з послуху і не хотіли йти вгору. Тоді один із вершників кинув позаду них гранату. Перелякані коні вмить винесли тачанку на самий вершечок. Так виїхали з села...
У Старому Криму виявилося, що отаман Хмара і командир полтавців, не дочекавшись своїх, поспішили вперед. Хоч вже вечір нагадував про ніч і всі смертельно хотіли спати, вирішили їхати далі, побоюючись, що більшовики випередять їх і першими увійдуть у Феодосію й таким чином перекриють шлях до моря.
Козаки були страшенно знервовані. Спокоєм вирізнявся хіба осавул отамана Хмари сотник П. Горбунів та командир кінноти Полтавської сотні корнет Б. Іваницький. Власне, вони і вели загін.
Ці старшини здобули серед козаків повагу, їх слухали, а от до інших офіцерів-полтавців ставлення було вороже, їх збиралися вирізати – “як тілько на пароплавах місця не буде”. Крім Іваницького, вирішили не зачіпати й капітана К.
До Феодосії залишалось щось із 15 верст... Несподівано попереду загуркотіло і небо вбралося в багряний одяг.
Кавалькада зупинилася. Найперша думка – “большевики в Феодосії”. Зблідли обличчя, опустилися руки. Зникла остання надія...
Ситуацію врятував корнет Іваницький. На чолі шести вершників він виїхав на розвідку. За хвилин двадцять у повній темряві наткнулися на кримських татар, які роз’яснили, що у Феодосії вибухають склади боєприпасів.
– А большевік завтра Феодосій, – додали татари.
Отож полегшено зітхнули і знову рушили вперед...
О 2-й годині ночі вже у Феодосії, в адміралтействі, зустріли Хмару й командира полтавців, які повідомили, що вранці буде посадка на пароплави “Дон” і “Володимир”.
Та не всім вдалося відпочити в цю ніч: представники місцевого самоврядування попрохали Хмару вислати на вулиці стежі, адже в місті почалося мародерство. Отож довелося Миколі замість відпочинку їхати на Карантин, де розміщувався головний шпиталь...
Повертаючись із Карантину, почув окрик:
– Стой! Кто єдєт?!
– Свій.
– Кто свой?! – Чиїсь руки вже вхопили коня за повід.
– Козак Хортицького полку Катеринославського повстанського коша, – чесно відповів він.
– А! Такіх-то нам і нада. Слазь!
І Леонтович побачив наставлені на нього рушниці.
Може, й пристрелили б його без суду і слідства, та тут з’явився командир цих солдатів, “ґосподін поручік”.
Коли приїхали у штаб, Леонтович зрозумів, що потрапив до більшовиків, а точніше до зелених. На щастя, поручник виявився ідейною людиною, болгарським націоналістом. Вів себе делікатно. Тиску не чинив, не погрожував. Звали його Міхо. Він був ад’ютантом капітана Орлова – місцевого партизанського ватажка. Лише вчора – завдяки зеленим – звільнився з ув’язнення. Міхо співчував домаганням і кримських татар, і українців.
Вислухавши розповідь про загін отамана Хмари, поручник виписав Леонтовичу перепустку і відпустив. Наприкінці радив не тікати за кордон:
– Нічєво харошево за граніцей нєт. Скажитє вашему атаману, что зєльоний штаб прєдлагаєт єму присоєдініться к крєстьянской арміі Крима. Всє грєхі єво і єво подчіньонних будут прощєни.
Вже надворі до Леонтовича підійшов один із тих, хто його затримав.
– Козаче! – звернувся він рідною мовою. – Ви українець? З якої місцевості?
– З Полтавщини, а в повстанцях із 19 року.
– Так ми земляки... – зрадів той. – Ну то Бог вам допоможи добратися до української армії. Коли доберетесь, то передайте старшинам вітання від (тут він назвав своє прізвище) і скажіть, що після того, як білі взяли мене в полон, я сидів у в’язниці весь час і тілько вчера був звільнений зеленими. Хай не судять мене і других товаришів, що ми пішли до них...
Свій відділ М. Леонтович знайшов вже в порту. Сіріло. Пристань наїжачилась кількома рядами проволоки. Порубавши її шаблями, вийшли до пароплавів. Але в останній момент, буквально перед їхнім носом, трап піднявся. Пароплав дав гудок, що відчалює. З палуби хтось кричав:
– Нє брать бандітов! Пусть красниє пасєкут іх на капусту.
Та отаман не розгубився.
– Не візьмете?! – голосно перепитав він. – Хлопці, до зброї! Давай кулемети! Повертай гармати!
Ще мить тому ошелешені вісткою, що повантажитися не вдалося, козаки зарухались, навели кулемети, розвернули гармати, залягли у лаву. Дві гармати дивилися жерлами на “Дон”, де зі своїм штабом перебував генерал-лейтенант Михайло Фостіков, який і відмовив повстанцям у посадці. Дві гармати позирали на “Володимир”, ще дві – на корабель “Корнілов”, де розмістився штаб Феодосійського округу.
Микола Леонтович свій тяжкий кулемет “Вікерс” встановив за тумбою, а його товариш уже заклав стежку. На палубах відчули, що козаки гратися не збираються і зараз почнеться стрілянина.
– Даю три хвилини, – закричав Хмара, – спустіть трап, а з інших кораблів най дають катера. Коли ні, то спуститесь на дно.
“Се зробило вражіння, – свідчив Леонтович. – Катери підійшли, і трап спустили”. Козаки посипалися у катери, хтось вискочив на трап, а більшість полізла по канатах, що кинули з пароплава.
Леонтович із “Вікерсом” вискочив на верхню палубу і наставив його на капітанський місток “Корнілова” – щоб не робили дурниць, а чекали, коли всі повантажаться.
“Все се я робив, не розуміючи, – розповідав Леонтович, – робив тому, що мені наказували. Всі козаки потім розсказували, що з ними було те саме, що і зо мною. Ні оден не був гідним думати. Нерви у всіх зтомились. Опам’ятався я лише тоді, коли пароплав тихо рушив. Ми покинули берег 30 жовтня 1920 року”.
На березі лишилися коні, вірні друзі-товариші, з якими навіть не вдалося попрощатись. Тепер служитимуть більшовикам, виноситимуть їх із біди.

____________________
1 Цей отаман називався ще й Чорною Хмарою. Його справжнє прізвище – Антон Якович Гребенник (15.1.1890, с. Велика Михайлівка Катеринославської губ. – після 30.11.1923).

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції