Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

“Серце козацьке рвалось вперед”

Літнє сонечко вже високо піднялось у небі. На подвір’ях подільського села Писарівки курились козацькі кухні, сиділи та стояли купками козаки, а прив’язані коні жували овес. У Писарівці стояли на відпочинку курені Запорозької дивізії.
Штаб дивізії розмістився у селі Качківці, що за три версти.
За Качківкою одразу стояли козацькі чати. Час од часу вони перегукувались із більшовиками – і до Писарівки долинав гарматний грім.
Три тижні вже нудьгували запорожці. Хоч і небагато лишилося їх після виснажливого Зимового походу, що скінчився 6 травня 1920 року, та все одно мріялося про нові переможні бої. А в деяких куренях залишилося не більше як 20 козаків. Загалом на цей час у Запорозькій дивізії Гулого-Гуленка було 248 старшин, 692 піших козаки, 536 кінних, 30 кулеметів і 8 гармат.
Та ось у Писарівці з’явились новобранці. Настрій у запорожців одразу поліпшився. В таборі залунали жарти, сміх. Муштрували мобілізованих і вдень і вночі, адже знали, що бої не забаряться. Новобранці працювали охоче, бо хотіли, щоб ворог при зустрічі відчув їхнє вміння і силу. Всі мріяли, як за три тижні крокуватимуть вулицями Одеси, як відкинуть ворога за Дніпро. Хоч і обжилися в селі козаки, перезнайомилися з дівчатами, а все-таки “серце козацьке рвалось вперед і готове було проміняти дівчину на Одесу”.
Одного вечора під час спільної молитви зі штабу прибіг вістовий і подав командиру наказ. Зміст його був такий: як смеркне, тихо, без гамору вирушати в напрямку села Дзигівки. Козаки були приголомшені: адже Дзигівка в протилежному від Одесі напрямку. Упало серце козацьке: от тобі й Одеса!
Значить, відступати... Але чому? Курені ж поповнилися, “дух у козацтва бадьорий, большевики не дуже насідають”.
Та до чого ці міркування? В дорогу треба збиратися. Отож і почали тихо ладнатися. За півгодини з села вже викотилися перші фіри. Багато козаків і з дівчатами не встигли попрощатися.
Скрипіли вози з військовим скарбом. Сумно похилили голови запорожці, подумки прощаючись із селом, де провели не найгірші дні свого життя.
Манджали всю ніч. Як сонечко зійшло, побачили в долині хатки. Буша. Старовинне козацьке село. Спустившись із гори, стали на спочинок. За півгодини вже всі, крім вартових, спали.
Коли пекуче червневе сонце розбудило козаків, закурилися кухні. За обідом дізналися, що поляки на лівому крилі спільного фронту несподівано відступили, бо Кінна армія Будьонного 5 червня прорвала фронт на відтинку 13-ї польської дивізії – на південь від Білої Церкви. Отож мусили запорожці наздоганяти “союзників” – щоб вирівняти лінію фронту.
“Вони ж мають добрий одяг, – думав запорожець Слоквич, – харчів досить, коней гарних і такі новенькі гармати, що, здається, палив би та й палив, а вони як ті зайці тікають”.
У запорожців ситуація була протилежна: старі рушниці, напівзіпсовані кулемети та вісім гармат, до яких завше не вистачало набоїв, як, власне, і до рушниць. До того ж козаки – обдерті, півголодні. Половина особового складу дивізії йшла босоніж.
Сором і зустрічним людям показатися.
“Ох і лють же брала на таких легкодухих союзників! – згадував запорожець Слоквич. – І шкоди наробили, і тікають... пограбувавши селян”.
У Буші стояли три дні. Хто хотів, відвідав Покровський монастир, Успенську церкву, оборонні вежі ХVII століття й таємничий печерний храм VI – VII століть в одній зі щілин скали над річкою Бушанкою.
А здалеку весь час долітав гук гармат – це відбивалися ар’єргардні частини запорожців. Селяни стурбовано прислухалися до гарматної громовиці, що весь час наближалася, “і все питали, чи скоро будемо наступати?”. Адже тільки наступ міг уберегти їхнє село від руйнування і спустошення. Що могли відповісти їм козаки?
Ось із позицій приїхав кінний полк запорожців. Значить, час негайно відступати далі.
Рушили на с. Озаринці, що під Могилевом. Йшли під пекучим сонцем, подумки прощаючись із рідними зеленими нивками, “бо чуло серденько, що не скоро їх побачимо”.
Вітерець пробігав по високому житу й хвилював його. “Хто вас буде збирати, золоті нивки? – думав невесело Слоквич. – А ти, веселий жайвороночку, невже ж будеш щебетати й ворогам?..”
І непрохана сльоза скочувалась по запорошеному обличчі.
Усі розуміли, що у відступі щастя не здибаєш, тільки в наступі йому можна зазирнути у вічі.
Ось і село Сказинці. Чому воно так негарно зветься? А Бог його святий знає.
Перебрели річечку, вибрались на горб – на другий бік села й, не зупиняючись, пішли далі. Сотник Х., відчувши, що настрій у козаків кепський, зліз із коня і пішов поруч.
– Що ж ви так, хлопці, засмутилися? – запитав стурбовано він. – Заспіваємо яку пісню. Легше буде.
Хтось несміливо й тихо почав: “Їхав козак на війноньку...”
Кілька десятків голосів одразу підхопило. І над принишклими хатками та садками понеслися “смутні слова пісні”:

Дай же, дівчино, хустину,
Може, в полі загину,
Накриють очі темної ночі,
Легше в могилі спочину...

Вмить козаки забули, що голодні. І ноги вже не так боліли.

А серед поля гнеться тополя
Та на козацьку могилу...

Коли пролунав останній рядок пісні, почулися тяжкі зітхання. Хоч “і не козацьке то діло зітхати в поході, та що зробиш?”
По пісні забалакали і незчулися, як побачили тьмяні вогники хат великого села Серби, де колись поляки жорстоко закатували Івана Ґонту. Позаторік у цьому районі діяв більшовицький отаман Чабан. Він навіть підняв селян на повстання проти Директорії. Тож населення тут не дуже прихильно ставилося до запорожців. Селяни дивилися на козаків “не дуже милим оком”. Отож і на нічліг розмістилися кепсько. Не було часу й сил розбиратись із селянами – адже козаки були перемучені й страшенно хотіли спати...
Ледь засіріло, рушили геть із цього негостинного села. За кілька годин минули Могилів. Тут довідалися, що більшовики йдуть у 15 верстах позаду. Взнали, що поляки вже залишили Жмеринку і Бердичів. “Чим дальше йшли, тим більше хилили козаки голови”.
Зупинилися аж у Серебринцях. Після короткого спочинку почали на краю села робити вправи. Тим часом із Могилева привезли трохи одягу. Той, хто був найбільше обдертий, вдягнувся.
А гарматний грім все наближався. Отож знову в дорогу. Ось і містечко Лучинець. Ворог уже майже наздогнав запорожців – був за п’ять верст.
Вранці над містечком закружляли кулі. Це з Чернівецького лісу стріляли більшовики.
Нарешті бій!
Запорожці вийшли лавою за місто. Густою озиминою, що сягала голови, вони мовчки посувались під ворожими кулями. “Сонце так пекло, що млосно робилося. В житі – духота, ні вітерця... В горлі пересохло, і в голові стукає від духоти...” Під лісом було ясно видно, як від сірих постатей пухкали синюваті димки, “ніби люльку хтось курив”. Навкруги – тріскотня...
Десь закричали:
– Слава-а-а!!!
А в очах миготіло від сонця та жита. Раптом Слоквич побачив, що більшовики тікають під гору до лісу. Він теж зірвався. Ноги несли самі. Побачивши, що ворог відступає, козаки закричали ще голосніше:
– Слава-а-а!..
Незважаючи на успішний бій, запорожці отримали наказ відступати далі – бо всі сусідні українські частини вже помандрували на захід. За день проходили по 40 верст. Але ворог не відставав, навпаки – наздоганяв.
Минули Шатаву... Скоро Збруч.
Тут тільки ясно побачили козаки, що накоїли “союзники”. Селяни були повністю обідрані, пограбовані: поляки реквізували все що могли – починаючи від хліба і кінчаючи курми. Запорожці “зубами скреготали з досади”.
“Сором було у вічі дивитися селянам, що приходили відпитувати коняки чи корови (які забрали поляки). Бо виходило, що ніби і ми, – писав Слоквич, – винні...”
Збруч перейшли темної, хмарної ночі. “А як сонце засіяло, дивилися ми з-за Збруча”. Боляче і соромно було, що кинули на поталу рідний край. “Пекучі сльози виступали на очах”.
За Збручем теж була Україна, але не та... Й господарювали тут не брати, а вороги, “вороги України, на сором, наші союзники”. Та й по той бік Збруча розпаношився хижий ворог, тільки червоний... “Люта помста будилась у серці”.
Від 14-го до 25 липня українські частини тримали оборону на берегах Збруча. Далі відступали з боями – під Борщевом, на річках Сереті й Стрипі, під Товстобабами, на Золотій Липі. Зупинилися аж за Дністром, у Галичі...
Звідси і почався наступ “на Україну”... “Селяне по дорозі дивилися на нас з недовір’ям і сумом”. У с. Микитинцях одна бабуся запитала запорожців:
– Чи не знаєте, де мій синочок? Ось вже другий рік як пішов на Вкраїну... А з вами тут немає? Вже всіх питала. Може, де згинув від ляцької кулі?
І дрібні сльози покотилися по старому обличчю.
Козаки як могли втішали, а у самих серця стискалися від болю і сорому перед цією нещасною жінкою. “Боролися за одну ідею, – з болем писав Слоквич про українців, які билися по різні боки барикад, – а тепер одні з одним ворогом з’єднались і борються зі своїми братами, що з’єднались з другим ворогом України...”
Тим часом більшовицький фронт було прорвано. Червоні тікали шпарко – наздогнати їх було важко...
Дністер перейшли через напівзруйнований місток коло Нижнева 14 вересня. “Як скоро ми не йшли, – згадував Слоквич, – а дігнати не могли ворога”.
Від Дністра до Збруча пройшли шлях менше як за два тижні.
“Весела наша була дорога. Козаки жартували, співали і незчулися, як прийшли до Збруча. Серце радувалось... Радість наша була безмірна. Ввечері сиділи ми коло вогню і мріяли вже про Золотоверхий Київ: проженемо ворога аж до Московщини... і запануємо у рідному краю...”
Та не так сталося, як мріялося. Лукава доля “ще раз над нами насміялась”. На вимогу поляків, які підписали з росіянами у Ризі таємний мирний договір, наступ українських дивізій було зупинено. Це дало можливість більшовикам впорядкуватися, отримати підкріплення з Росії. І після короткого перемир’я 10 листопада перейти в контрнаступ.
Закінчився він відступом українських частин за Збруч. Щоправда, колишній командир Запорозької дивізії Андрій Гулий-Гуленко, не бажаючи потрапити в табори для інтернованих, разом із 365 вершниками, маючи 50 кулеметів, 21 листопада форсованим маршем від с. Ожигівці вийшов до Любара, прорвав більшовицький фронт і 23 листопада продерся в запілля Красної армії на з’єднання з українськими повстанцями.
Та більшість запорожців опинилися в Галичині – на “рідній, не своїй землі”. Потім їх було розкидано по різних таборах польської держави.
“У чужій країні, під чужим небом, серед чужих людей, за дротами, в темних холодних бараках, обдерті, голодні, сидять рештки борців за Україну, – згадував запорожець Слоквич. – Сумують тяжко, зітхають та ждуть кращої долі. Вітер свище і заводить у щілинах, проймає наскрізь їдким холодом, пробирає до кості. Сидять сини України, мріють про далеку Батьківщину, широкі рідні степи, ясне сонечко, волю... Буйний вітре, повій, понеси вісточку, розкажи всьому світу, як боровся і загинув козак”.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції