Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Мовчати було неможливо

В один із спекотних днів липня 1920 року українська частина перейшла на правий берег Дністра, де їй наказано окопатися.
Про ворога вже два дні не було нічого чути.
Нараз козаків, що ніжилися на сонечку, розбудили далекі стріли. Гримало за селом, що розкинулося на лівому березі Дністра – якраз навпроти їхньої позиції. За півгодини все стихло... Коли раптом стрілянина зчинилася в самому селі.
Козаки схопилися за рушниці. Пильно вдивляючись, вони намагалися збагнути, що ж там відбувається, хто з ким б’ється... Ось із села в напрямі Дністра вибігло кілька людей. За ними, виблискуючи шаблями, мчала кіннота. Наздогнавши їх, вершники почали рубати.
Мовчати було неможливо – козацький кодекс честі підказував стати на бік слабших. Отож, не розібравшись ще як слід, командир застави промовив:
– Приціл 10, по кінноті вогонь!
Кулемет і рушниці швидко відігнали кіннотників. Сховавшись за першими хатами, вони спішилися і почали гатити в бік застави. Тим часом двоє врятованих від шабель вибігли на берег. Тепер вже можна було розгледіти, що це жінка і чоловік у польській військовій уніформі. Чоловік похапцем роздягнувся і кинувся у дністрові хвилі. Жінка ж бігала по березі та голосила. А у воду зайти не наважувалася.
– Пане сотнику! – звернувся раптом до командира молодий вродливий козак із Полтавщини, якого всі любили за веселу вдачу. – Дозвольте врятувати жінку.
– Помагай Біг! – відповів старшина Іван Зваричук.
Демид одразу схопився і побіг за горбок, де стояв віз, відпряг коня, роздягнувся і кинувся з ним у річку. За дві-три хвилини він уже був на тому боці. Посадовивши жінку верхи, завів коня у воду і поплив поруч.
Щоб врятувати товариша і його супутницю, козаки посилили вогонь по ворогові, який ховався за сільськими хатами та клунями.
Отак під градом куль з обох боків втікачі перепливли річку. Ще якась мить – і Демид із жінкою вже плигнули в окопи застави.
Якийсь час панночка приходила до тями... А потім розповіла про нещасливу долю їхнього відділу, вщент розбитого більшовиками... Дівчина виявилася полькою, сестрою-жалібницею. Раптом, спам’ятавшись, вона з почуттям мовила:
– А де ж мій спаситель?!
Їй мовчки показали на Демида, який вже сидів за кулеметом і посилав “товаріщам” сталеві “гостинці”.
Панночка кинулася до нього. Вона хотіла вхопити руки, щоб вдячно поцілувати їх. Демид обернувся і спокійно, наче нічого не трапилося, подивився на неї і сказав:
– Богу дякуйте, а не мені, сестро! Те, що я зробив, – це обов’язок кожного козака, якої б армії він не був... – А потім, чогось соромлячись, додав: – Вибачте, але, правду кажучи, ваш жовнір за українку не ризикнув би своїм життям...

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції