Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Київ. 26 липня 1917 року

Відправивши на фронт захищати Росію полуботківців, Центральна Рада мусила тепер вирішити завдання відправки на фронт богданівців. Провідники Центральної Ради з усіх сил намагалися продемонструвати Тимчасовому уряду свою відданість. Тож і не один раз приїжджали до богданівців намовляти їхати на фронт захищати Росію. А ті їм відповідали, що “мусять обороняти й підтримувати Раду”. Утворилася ситуація, за якої богданівці могли би не послухати наказу Центральної Ради, яку самі ж вважали за свій, “хоч би навіть і не цілком задовольняючий, найвищий уряд”. Керівники Центральної Ради розпинались у красномовстві, закликали богданівців змити пляму “дезертирів”, казали, що йдеться про “національну честь”, про “престиж” полку і всього українського руху.
Богданівці ніяк не могли збагнути, чому Центральна Рада висилає їх на фронт, коли в Києві не залишилося жодної української військової частини, яка б могла стати на захист і самого уряду, й України.
Нарешті богданівців намовили...
Виїзд було заплановано на 26 липня. Всіх, хто не хотів йти на фронт битися за чужу справу, відпускали з полку, даючи різні посвідки та направлення у запільні установи. Багато хто з козаків і на фронт не хотів їхати, й українського полку не бажав кидати. До останньої хвилини йшла внутрішня боротьба... Вже навіть коли пролунала команда шикуватися – щоб вантажитися в ешелони, – принципові противники Росії тягли за руки своїх товаришів, не пускаючи їх на вулицю. Коли ж розляглася команда “кроком руш” і сотні рушили, то й ці українці, не бажаючи залишатися поза полком, приєднались до своїх сотень.
Недарма боролись вони до останнього... Може, відчували, що будуть жорстоко покарані за те, що йшли захищати гнобительку-Росію?
Трагедія справді була дуже близько...
Ешелон 2-го куреня сотника Хилобоченка вирушив о 21.40. У момент від’їзду козаки дали прощальну сальву своїй столиці. Несподівано з-за будинків у бік ешелонів почали стріляти міліціонери та кірасири. Потім полетіли кулі з боку Солом’янки. Коли ешелон проїжджав попри Київський вокзал, із перонів посипалися постріли міліціонерів. Публіка протестувала, але на неї не звертали уваги – такою була лють москалів на богданівців. За що? За те, що мимовільно допомогли їм здолати полуботківців? Абсолютно справедлива, як на мірку росіянина, плата за допомогу...
Постріли затихли, лише коли поїзд минув вокзал. Тоді міліціонери і кірасири кинулися запасатись набоями та займати нові становища – адже за 40 хвилин тут мав пройти новий ешелон Богданівського полку.
Козаки другого ешелону салюту рідному місту вже не давали – на наказ курінного вони склали набої та зброю в окремий вагон, який було запломбовано.
Та тихого прощання не вийшло – на цей раз обстріл почався з Батиєвої гори. Однією з куль було смертельно поранено козака – він помер на руках матері, яка його проводжала “на війноньку”...
По мірі того як потяг наближався до Київського вокзалу, стрілянина наростала: москалі сипали кулями з обидвох боків тору. За Кадетським мостом потяг зупинився. Виявилося, що вбито п’ятеро козаків, а 18 осіб поранено. Дивно, але богданівці продовжили шлях на фронт. Та москалі не заспокоїлися і з-за насипу продовжували обстріл. Потяг же їхав ніби навмисно повільно.
На підході до станції Пост-Волинський кірасири 2-го гвардійського та “казакі” 17-го Донського полків майже впритул розстріляли із кулеметів перший ешелон. Богданівці опинилися в пастці: адже потяг перебував між двома високими насипами, на яких укріпився ворог. До того ж росіяни замкнули семафор.
Пострілів у відповідь не пролунало, адже богданівці не мали зброї. Із вагонів летіли лише крики поранених... Врешті пальба вщухла. Ешелон було оточено. Москалі почали бити людей кольбами рушниць. Полонених всіляко принижували. Чулися вигуки:
– Ми вам пакажем автономію! Ми вам пакажем Украіну!
Одного богданівця застрелили вже після обеззброєння. Іншого зарубали шаблями. Лікар полку імені Богдана Хмельницького даремно просив московського начальника дозволити перев’язати поранених. Козаків, б’ючи, відводили на станцію. Потім москалі розграбували ешелон.
Дмитро Дорошенко у першому томі “Історії України” стверджував, що всього було вбито 16 богданівців, а 30 поранено. Насправді жертв було більше. Сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського полку Іван Островершенко стверджував, що тільки у його сотні ще під час руху до станції Пост-Волинський було семеро забитих та 15 тяжкопоранених. А в ешелоні їхало чотири сотні, кожна з яких мала по 250 – 300 чоловік. Сотник стверджував, що під час обстрілу загинуло понад 100 богданівців. Ще близько 50 осіб москалі розстріляли на станції вночі. Крики жертв і постріли добре чули ті, що сиділи під арештом. “Тіла помордованих позагрібали в картоплиння”. Шістнадцять загиблих, про яких пише Дмитро Дорошенко, були тілами тих, яких оберучівські кірасири не встигли сховати перед слідчою комісією...
Чи з чистим сумлінням засинали у ту ніч Винниченко, Петлюра і Грушевський? Принаймні своєї вини в тому, що віддали вірних Україні козаків на поталу московському різникові, вони ніколи публічно не визнавали.
Поховали богданівців 31 липня в Києві на Щекавицькому цвинтарі... Зрозуміло, що в російській пресі ніхто розправою не обурювався, навпаки, винними оголосили богданівців. Їх названо “бунтівниками” і “повстанцями”. Та звинувачено в тому, що вони першими напали на кірасирів, які, мовляв, нічого не підозрюючи, охороняли залізницю...
Отак Центральна Рада позбавила себе вірних частин і стала добровільним заручником російського Тимчасового уряду. Де вже тут говорити про державну мудрість... А вцілілі богданівці мусили їхати на фронт захищати Росію.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції