Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Бій під Джугастрою

“За весь час національно-соціяльної визвольної боротьби нашого народу так багато було випадків самопожертви, відданости й любови до рідного краю, що годі й перелічити їх”, – так почав спогад про найдраматичніший епізод свого життя сотник Армії УНР Макар Каплистий.
Та все ж деякі випадки закарбовуються назавжди. Сотнику найбільше запали в серце події 4 травня 1920 року. Той день довго зберігали у пам’яті чимало вояків Армії УНР, яка завершувала історичний Зимовий похід. Адже три його останні дні – 4, 5 і 6 травня – були періодом найбільшого напруження вичерпаних вже сил, шквалом безперервних боїв і сутичок за право з’єднатися з іншою українською армією, яка разом із союзниками-поляками гнала 14-ту совєтську армію на схід.
4 травня увійшло навічно в пам’ять Макара Каплистого ще й тому, що в цей день загинув його товариш, сотник Олесь Ашенів – “найвидатніший провідник селян в Ананьївськім повіті, творець і душа повстанчого (переважно) селянського відділу”. А сам Макар отримав наскрізне поранення у груди.
Події 4 травня 1920 року “яскраво відбились в душі” сотника Каплистого, тож спогади про цей день і через півстоліття викликали в його душі “і тугу, й радість”...
Уже 3 травня всі відчували, що наступний день буде вирішальним “як у житті цілої армії, так і в житті кожного вояка” – адже дивізії Михайла Омеляновича-Павленка впритул підійшли по лінії фронту, по той бік якого вже чути було гармати поляків та їхніх союзників – українців.
Хоч і звикло козацтво дивитися смерті в лице, “хоч у напруженій боротьбі загартувалось серце козацьке”, але звечора 3 травня в таборі панувала як не напруга, то тиха зосередженість. Не чути було звичних жартів і сміху. Вранці, ледь тільки засіріло, всі вже були на ногах. Навіть в обозі – найнеспокійнішій частині армії – не було звичної метушні. Він спокійно, в задумі рухався на захід...
Ранок був тихий, теплий і ясний. Ніщо, крім сердець, не передвіщало бурі.
Перша сутичка в цей день була успішною. Отож і настрій козацтва піднявся. Та після полудня ситуація різко змінилася: більшовики, тікаючи від польсько-українського війська, мусили пробити собі шлях, тому атакували скажено і, здавалося, з усіх боків. Уже не вистачало набоїв, щоб стримувати їхні удари. А тут ще наспіла невчасно чутка про відступ Київської дивізії.
Серед козацтва виник розбрат. З ініціативи деяких командирів почався відступ. “Кволі духом одступали по власній ініціативі”.
Відступ набирав катастрофічного розмаху.
“Потрібна була дужа воля й авторитет, щоб схоронити лад у частині...” І така воля знайшлася. Це був Олесь Ашенів. Йому вдалося впорядкувати вояцтво й організовано відвести його на нову лінію оборони: Джугастра – М’ястківка.
Крім більшовиків, з’явився ще один підступний ворог: сильний зустрічний вітер гнав в обличчя хмари піску, засліплюючи козаків. Більшовицьку лаву, яка продовжувала наступ, неможливо було розгледіти. Разом із піском летіли й ворожі кулі. Козаки ж стріляли наосліп. Ситуація ставала безнадійною. Як, як перемогти нещадний вітер?! Раптом у полі з’явився Юрко Тютюнник. Він їхав на коні між лавами. Його спокій і жарти заспокоїли людей. Козаки грізно і бадьоро загукали: “Слава!”
“Це був час найбільшої слави отамана Тютюнника, – згадував Макар Каплистий, – це був ще той час, коли ім’я Тютюнника було символом непереможності, символом безсмертя”.
Несподівано під Тютюнником, який керував боєм, упав кінь. Козаки сприйняли це як недобрий знак.
Серед лави ходив на повний зріст й Олесь Ашенів, хоч ворожий вогонь посилювався – як рушничний, так і кулеметний. Ашенів підійшов до Каплистого й тихо сказав, що його серце “щось недобре віщує”. Не встиг він відійти, як крики “Слава!” швидко потонули в зустрічному шаленому “Ура!”. Наша лава несподівано ринула назад.
І знову ситуацію виправив сотник Ашенів. Він зібрав коло себе зо два десятки козаків і старшин, узяв кулемет. Командир стримував ворога, даючи можливість основним силам відійти до села. Група Ашеніва теж відходила, але організовано, відстрілюючись на кожному кроці.
Його останнім наказом було підібрати поранених і не залишати вбитих. Здавалось, що “останній наказ небіжчик видав сам для себе”, – куля потрапила Ашеніву прямо в чоло.
Ця втрата приголомшила козаків. Але вони мусили виконати останню волю улюбленого командира і винести його тіло з цього пекла. Та тільки кинулися до нього, як кулеметна черга накрила їхній гурт, збивши кількох козаків. Упав козак Задорожний з Ананьївської сотні. Пробила куля й груди Каплистому.
Болю Макар спочатку не відчув і залишився на ногах. Лише блискавкою пронеслася думка про можливий полон та жахливі тортури. Ця думка додала сил для втечі, адже він страшенно боявся потрапити в полон.
А навздогін летіло:
– Нє удірай, Тютюнов, рубіть нє будєм...
Московська лайка всуміш із піском падала на голови козаків. Гидкі матюки підштовхували Макара, і він, із пробитими наскрізь грудьми, вперто намагався відірватися від переслідувачів. Його підтримував під руку поручник Павло Котович. В іншій руці він ніс рушницю Каплистого.
Макар подумки благав Бога врятувати його, але в його молитву вривалися ганебні слова святотатства. Московська лайка викликала “почуття огиди до ворога”, а разом із тим збільшувала бажання уникнути ворожих лабетів.
Сотник продовжував звертатися до Бога, а в руці тримав пістолет, готовий кожної хвилини покінчити рахунки з життям – аби лише не потрапити в руки москалів. Ще перед боєм старшини відділу постановили, що ніхто з них “не сміє піддатися живим у руки большевикам”...
Так, із пробитими грудьми, пройшов сотник, підтримуваний Павлом Котовичем, ще дві версти. Аж коло Джугастри впав, непритомний. Його підібрали. На наказ командира бригади полковника Галкіна Макара перев’язали сорочкою. Ні бинтів, ні медикаментів у бригаді не виявилося. Зате поручник Котович роздобув десь рядно і подушку та примістив земляка на возі.
А більшовики продовжували наступ. Фірмани-селяни почали втікати, хто куди міг. Селянин, на возі якого лежав сотник Каплистий, намагався скинути пораненого. З надлюдським зусиллям Макар підвівся, вхопив рушницю, що лежала коло нього на возі, та загрозив селянинові, що коли він не поверне на дорогу, то застрелить його. Це подіяло. Селянин прилучився до обозу бригади. Тут і розшукав товариша Павло Котович. Далі він вже був увесь час поруч, безперервно опікуючись пораненим.
Два дні без перев’язки і жодної медичної допомоги возили Макара на підводі, аж доки українські армії не об’єдналися. Тоді Котович відвіз сотника Каплистого в Ямпільський шпиталь, затим – у Могилівський, де той пробув до 4 червня. Ще не до кінця вилікувавшись, приєднався до своєї частини і в обозі помалу одужував...
А Олеся Ашеніва таки винесли з поля бою... Поховали його на цвинтарі села Велика Джугастра. “Похорони ті не були пишними, але ті похорони були овіяні невимовною тугою вояцтва. І не плакали по небіжчикові ні батько, ні ненька старенька, ні діти, ні дружинонька, але тихо, стримано плакали земляки-ананьївці, що зі смертю небіжчика втратили... батька-дорадника... І тут можна цілком влучно прикласти слова нашої народної пісні: “І сховала домовина горді поривання, всі надії молодії, всі його бажання”. Вічний спокій тобі, наш славний лицарю-земляче, пухом тобі земля!” – так закінчив свій спогад сотник Макар Каплистий.
Вічна пам’ять і Макару Каплистому, який у час “національно-соціальної визвольної боротьби нашого народу” був одним із тих, хто своєю самопожертвою, відданістю й любов’ю до рідного краю заслужив нашу вдячну пам’ять.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції