Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки
Видання Історичного клубу "Холодний Яр"

Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Орисин кожух

Трагічний листопад 1919 року. Решки української армії зійшлися в Любарі на південно-східній Волині. Навколо лише вороги: більшовики, денікінці, поляки та волохівці.
Тиф косить залишки мужнього війська.
Страшна катастрофа надій і доль...
Свою особисту та національну трагедію тисячі людей сприймали стоїчно. Не було розпачливих криків, галасливих обвинувачень на адресу тих, хто завів військо у безвихідь. “Дисципліна в частинах була зразкова”. Люди вмирали мовчки, інші мовчки чекали своєї черги. “Не чулось ні сміху, ні жартів; (було) тихо й сумно”.
Ті, що могли ходити, мріяли про похід у запілля ворога – “і лише в ньому бачили єдиний порятунок – як власний, так і загальної справи”.
На переході між Любаром і Улановом старшину Василя Сахна, хворого на тиф, залишили у старої вдови. Занесли прямо з воза і поклали на сіно, розстелене на підлозі. А самі поспішили далі.
“Господиня не була здивована, ані рада, ані не рада...”
– Ось і доходився, доблудився, – сказала вона. – Положили, й лежи. А мати дома хай чека. Та й мені буде робота. Не дай Боже, вмреш, треба робити труну, а з чого я зроблю? Дошки, що на лавах, тримаю для себе.
– Мамо, що ви кажете, може, й не вмре, – втрутилась сімнадцятилітня дочка її Орися.
– Тобі яке діло, що я кажу? – розсердилася жінка. – Твоє діло мале.
А потім погодилася:
– А може, й не вмре... Ти ліпше накрий його, бачиш, як труситься.
І Орися накрила козака кожухом, який зняла з себе.
Очуняв він за кілька днів. Лежав на лаві, з якої господиня збиралася робити труну, на чистій постелі. Господиня сиділа поруч.
– Може, дати поїсти? – лагідно запитала вона.
Видно було, що вона рада, що козак прийшов до тями.
За декілька днів Василь вже ходив – сили прибували щодня.
І він почав збиратись у дорогу.
Господиня намагалася відрадити його.
– Замерзнеш у своїй одязі. Та й куди підеш? Ваших не чути, вони десь далеко. Оставайся до весни, поживеш і нам допоможеш!
“Та й Орися до весни підросте... – може, й така невиказана думка на мить з’явилась у господині. – А там, дивися, хто зна, може, й пара буде...”
Але він наполіг: обов’язок перед товаришами кликав.
Тоді жінка звеліла Орисі показати дорогу, по якій пішла його частина. Дівчина вивела за село козака, з яким їй не судилося бути разом, і показала мовчки на той шлях.
– Щасти вам Боже! – сказала на прощання і за кілька хвилин навіки зникла за хатами.
Що творилось в її серці, хто знає...
Був січень 1920-го. Він давив морозом. Але козакові було байдуже, бо під шинелею грів його Орисин кожух.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ