Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Трагедія родини Сушкових

У брудному Красилові, в брудній комірчині жидівського заїзду вдова священика Луки Скачковського чекала на свою дочку Христину, сестру-жалібницю Армії Української Народної Республіки. Разом із нею нетерпеливилася і Христинина трирічна дочка Орися.
Батько Орисі теж був в Армії УНР. Він, залізничник, пішов до залізничного полку. Молодий, дужий і завзятий, Микола Сушков був гарним батьком, гарним чоловіком і уважним зятем.
Коли пані Скачковська вперше побачила свого зятя у військовій формі, щось боляче штрикнуло її під серце:
– Миколо, нащо це робиш?! У тебе ж дитина є, жінка...
– І Батьківщина є, мамо, – відрік на це Микола.
– Нехай, мамо, – казала Христя. – Тепер такі часи, що не знати, де швидше смерть знайдеш: чи на війні, чи вдома сидячи. Хіба мало вбили большовики таких, що ніколи в руках зброї не тримали?..
Доля Миколи виявилася жахливою... Поранений у груди, він потрапив до більшовицького полону. “Кати – латиші й китайці – встромили його руку в казан з окропом і держали так, поки вся шкура знялася пухирем; тоді обрізали ножем по краю опареного, “зняли рукавицю” так само і з другої руки... Обрізали вуха, ніс, видовбали очі ще живому...”
Бо він був “петлюрівець”.
Христина Сушкова внаслідок зради керівництва Української галицької армії потрапила у полон до денікінців разом зі шпиталем. Москалі зґвалтували її, а затим жорстоко побили – і кулаками, і чобітьми. “І Червоного Хреста на ній не вшанували...”
Бо “петлюрівка”...
Христину врятував козак Горбенко. Сам поранений, він кіньми привіз її до Красилова, де в жидівському закамарку чекали на неї мати та дочка.
Мати ледь пізнала Христю: все її обличчя було в синцях і кривавих струпах, підбиті очі зайшлися кров’ю й запухли, нижня губа була розсічена, а одне вухо наполовину відірване.
– Го-о-о... катюги, – прохрипів, стиснувши кулаки, поранений козак Горбенко, спостерігаючи за радісно-розпучливою зустріччю матері й дочки, а тоді ще й Орисі. – Ми ще з вами порахуємося!..
Недовго тривала зустріч зі сльозами на очах.
Краще б не питала Христина за Миколу... Довелося старій розповісти про його загибель. Лиш не сказала вона, якою жахливою була та смерть... Пожаліла дочку свою...
Тільки три дні спочивала Христя. Ще не відтухли як слід її сині повіки та сіро-блакитні очі, як подалася вона з козаком Горбенком до своїх, на фронт. Не змогла матір вдержати її.
– Там таке горе, мамусю, скільки хворих, ранених, нещасних!.. Я ще їм послужу, я вже піддужала...
Пройшло не так багато часу, як знову козак Горбенко в’їхав у жидівський заїзд маленького подільського містечка Красилів... На цей раз він був сам... Заніміло в передчутті найстрашнішого серце старої...
– Тяжко поранена сестричка, наш янгол... – почула вона.
Побачивши, що бідна мати захиталася, підхопив її під руку – щоб не впала.
– Ви не побивайтесь, паніматко, вона ще жива, тільки тяжко поранена... Бог дасть...
І Горбенко розповів, як в одному з боїв із денікінцями Христя, рятуючи поранених, сама потрапила під обстріл. Троє козаків винесли її з того пекла. Думали, що мертва вона, коли виявилося – дише.
– Батько Петлюра своїм автом одіслав її на станцію... Зараз вона у Львові, у шпиталі... Ми вже з поляками замирились. Кажуть – краще буде... Бог його знає...
Горбенко обіцяв за кілька днів відвезти Орисю та її бабусю до Львова... Та ці кілька днів спливли, а він усе не з’являвся. Стара жінка, єдиний оберіг малої Орисі, так його і не дочекалася...
“Скрипнули двері: ввійшла жидівка з чайником і склянками й поставила їх на столі. Маленька Орися сиділа на постелі у ногах бабусі.
– Цитьте, – сказала вона тихо жидівці. – Бабуся спить. Їй, мабуть, полегшало, тільки вона дуже змерзла. Я її накрила хусткою, та ніяк не можу загріти. Така холодна.
Бабусі дійсно полегшало: вона спала вічним сном”...
Доля Орисі невідома. Невідомо й те, чи запам’ятала вона, як батько Микола “гуцькав її вгору, прицьомкуючи” і як вона аж заходилася від радості...

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції