Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Козацька радість

Близько 10-ї години вечора 3 вересня 1919 року потяг “Правобережник” прибув на вузлову станцію Христинівку. Мета була – набрати води та палива, взнати останні новини й отримати розпорядження. “Панцерник” цей козаки називали “солом’яним”, адже ніякої броні старенький паротяг і дві платформи не мали. Та й команда була вдягнута по-цивільному – в звичайний одяг. Тільки дві гармати справляли враження.
У начальника станції командир “бронепотяга” довідався, що Христинівка оточена більшовиками, залізниця зруйнована, а всі містки попалені. А на станції – кілька ешелонів із пораненими та хворими козаками Армії УНР і майном. На військовій нараді вирішено терміново ремонтувати рейки і пробиватись у напрямку Козятина. Сподівалися, що от-от підійде Юрко Тютюнник із військом і порятує ситуацію.
“Правобережникові” випало прикривати відхід ешелонів. Невеселий повернувся командир “бронепотяга” до своєї команди. Зібрав старшин і наказав готуватися до бою. Всі одразу взялися за роботу: носили воду до паротяга та шпали, рубали дрова.
Балачок не було, чулися тільки тихі команди. Козаки прислухалися до гарматних вибухів і мовчки дивились один на одного...
Командир “Правобережника” смерті не боявся. Насамперед тому, що не міг уявити себе мертвим. “Так, убити мене можуть, – думав він, – але... але це неможливо. Когось іншого – то інша справа, але тілько не мене”. Чому?! Звідки така певність? На це питання відповіді він не знаходив.
Станція непомітно спорожніла – ешелони вже відійшли. Залишився лише “Правобережник”. Стало тихо і самотньо.
Але на самоті лишались недовго: “солом’яний лицар” невдовзі теж залишив станцію. Та більше трьох верст він не здолав, бо наткнувся в полі на ешелони з пораненими – далі лінія була ушкоджена. Попереду них вже кипіла робота: гадали за ніч відремонтувати колію. Але до ранку встигли налагодити лише половину зруйнованої ділянки. А з першим променем сонця прилетів і перший більшовицький снаряд.
– Почалося, – хтось мовив стиха.
Козаки як по команді поздіймали шапки й почали хреститися.
Ось знову вибух. За ним третій, четвертий...
Більшовики сипали переважно шрапнеллю.
Постріл, свист, вибух. Постріл, свист і знову вибух.
Уже й ліворуч загуркотіли гармати. “Правобережник” не відповідав, бо не бачив ворога. Тільки чув.
Козаки зіскочили з відкритих платформ на насип. Дехто ліг на землю, замотавши голову шинелею, – щоб не так чути було вибухів. Хтось сидів, втупившись в одну точку. А хтось почав співати...
Командир потяга лежав у траві – подалі від інших. Тривожний настрій козацтва передався і йому.
Стало легше лише тоді, коли побачили лави ворога – тепер була можливість належно відповісти йому. Кулеметники присіли біля кулеметів, гарматна обслуга підійшла до гармат. Інші стискали рушниці.
Люди забули про небезпеку, перестали звертати увагу на розриви снарядів. З’явилася можливість дати ворогові прочухана – і всі із захопленням розглядали червоноармійців, які сунули прямо на їхні приціли.
І бій розпочався... Скільки він продовжувався, ніхто й не пригадає...
Спочатку козаки “Правобережника” навіть не помітили, що ешелони з пораненими почали рух – колія нарешті була полагоджена.
Слідом, не поспішаючи, рушив і “Правобережник”. Минуло не так багато часу, а ворожі стрільна вже не досягали його.
Так щасливо закінчився бій, який міг для багатьох стати останнім у житті.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції