Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Перед приходом Денікіна

У той час, коли на Лівобережжі панувала “ласкава та милостива” ЧК, коли не було дня чи ночі, щоб у великому гаї (“Оґньовій рощі”) не розстрілювали українців “усіх толків та напрямків” (бо український національний рух вважався контрреволюційним), на Україну з півдня насунулись полки денікінців. Більшовики заґвалтували і почали гарячково готуватися до оборони.
Був червень 1919 року. Білі доходили вже до “славного Донецького кряжа”. Тоді червоні урочисто оповістили населення про добровільний вступ до Красної армії.
Минув тиждень, другий, але “ніхто з українців не пішов”.
28 червня 1919 року комісари оголосили вже мобілізацію: 1896 – 1900 років народження включно. І знову в повітове місто Ромни на призов ніхто не з’явився.
Знову збіг тиждень, почався другий. Тоді більшовики знову оповістили про мобілізацію, загрожуючи страшними карами тим, хто не прийде на мобілізаційний пункт.
Це подіяло. І 14 липня на площі в Ромнах зібралось п’яти тисяч молодих селян. Наперед вийшли комісари і повели завзяту агітацію. “Але їх ніхто не слухав і кожного з них ганьбили та освистували”. Комісари вимагали, щоб селяни йшли на станцію та сідали у вагони. Але селяни такого наміру не мали і почали непомітно розходитися. Несподівано на вуличках, що вели до площі, з’явились чекісти з кулеметами та рушницями.
Стало не до жартів. Ще хвилина – і конвойовані пішими та кінними більшовиками селяни рушили на станцію. Але, дійшовши до шляху, “що додому кожного веде, всі як один повернули праворуч”. За півгодини станція з порожніми вагонами залишилася далеко позаду. Чекісти агітували та погрожували, але їх було мало для такої великої людської маси. Тому їх “не чули”.
Дійшовши до гори, селяни оглянулись і побачили, що їх наздоганяє кінний загін.
Курява швидко наближалась. За якихось десять хвилин загін випередив людський потік і селяни побачили наведені на них кулемети “Шоша”. А тут ще підоспів піший відділ чекістів. І селян, б’ючи прикладами рушниць, повернули до міста.
Вечоріло. Полонених вели вузенькими глухими вуличками передмістя до станції. Та несподівано для чекістів селяни через тини й брами кинулися врозтіч. Але не всім вдалося втекти.
Менш проворних зібрали докупи і, б’ючи, повели далі. Ось і білий двоповерховий будинок із хрестом на даху – очевидно, монастир. Відчинилася величезна заґратована брама. Не в одного бранця забилося і защеміло серце. Майже 600 чоловік опинилося в кам’яній пастці.
Ніч провели на траві. О 6-й годині ранку з’явилося більшовицьке начальство. Почулися голоси:
– Справа па аднаму вихаді. Заґаворщіков видать.
Усі мовчали.
У повітрі здійнялися нагаї, замиготіли кольби рушниць. Хтось закричав од болю.
Сотні людей у цей ранок пізнали, що таке “більшовицька ласка”.
Ось охоронці висмикнули з натовпу трьох хлопців і привселюдно почали розривати їхнє тіло шомполами. Вигляд крові не зупинив більшовиків, навпаки, розпалив ще більше. Врешті селян силоміць запхали в товарні вагони.
Наступного дня вони вже були в іншому місті – одягнені та озброєні. Але “непокірні зісталися непокірними” – за кілька днів вони вже ходили лісами та ярами, нападаючи на “червоних переможців”.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції