Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

“Вони не скажуть...”

Палало літо 1919 року. З півдня на Україну сунули дивізії Добровольчої армії генерала Антона Денікіна. Червоні москалі, не вступаючи в серйозні бої, тікали в свою Совдепію. Та на їхньому шляху опинились частини Армії УНР. Щоб пробитись на північ, москалі мусили ставати з “петлюрівцями” до бою.
“Червоні хотіли продертись на Бершадь – Христинівку і далі ген на Московщину”. Ось тут, у районі сіл Попелюхи, Городища і Торканівки, загуркотіла і закривавилася жорстока битва.
Під вечір у бою між селами Павлівкою та Городищем полягло декілька юнаків, щойно мобілізованих до української армії.
Після бою валка однієї з частин 2-ї пішої дивізії Запорозького корпусу зупинилася в Городищі. До підводи, де спали працівники культурно-освітнього відділу (так звані інформатори), підійшов командант обозу й звернувся до інформатора Мочарного, який ще не лягав:
– Завтра о 10-й годині маємо поховати побитих сьогодня козаків. Треба приготуватися. Утворіть маленький хор, але щоб співали по-нашому, українському.
Наказ є наказ, і Мочарний взявся будити товаришів.
І ось четверо військових урядовців у хатині при каганці, озброївшись російсько-українським словником, взялися за переклад із церковнослов’янської мови заупокійної молитви – “щоб... не було чути отих ятів”.
Працювали до світанку, двічі підливаючи в черепок олії. Нарешті впоралися. Хоч часу на сон вже майже не лишалося, все ж вирішили трохи передрімати, а там і до діла. Але так задрімали, що прокинулись вже перед десятою.
Їх заспокоїли, сказавши, що спішити нема чого, бо командант звечора перехилив зайву чарку гіркої і досі спить, домовини не готові, селяни тільки почали зносити дошки, а селянки ще одягають покійників.
Отож Мочарний із товаришами встигли ще раз наспівати заупокійну. Нарешті імпровізований хор був готовий. Але їм повідомили, що домовин так і не збили, бо нема цвяхів...
Панахида почалась, як вже почало смеркатися.
До церкви ледь проштовхалися – така сила людей зібралася там. Посеред церкви на ряднах лежало “чотири мерці в білих штанях, умиті, причесані, руки складені на грудях”. Несподівано Мочарний побачив ще одного. П’ята жертва вчорашнього бою лежала трохи осторонь.
Майже хлопчик...
Мочарний наблизився і побачив, що сорочка покійника, пошита із зелених обмоток, залита кров’ю, що місцями запеклась і висить шматками. А він – як немовлятко: обличчя таке лагідне, ніби посміхається й каже: “Вибачте, я тут скраєчку... Я не такий чистий, як ви, але я не винен, що мене принесено сюди таким”.
Зайвий...
“Для чотирьох знайшлась у селян чиста білизна, а для п’ятого вже не спромоглись...”
Панотець запитав імена покійників, йому кивнули на аналойчик, де лежав папірець. Почалась панахида. Урядовці-інформатори заспівали заупокійну молитву українською. Дещо здивований священик почав їм наслідувати.
Селяни ж тяжко зітхали і побожно хрестилися.
Поминальні співи завжди наводять на душу смуток, а тут тяжка туга огорнула Мочарного й переляк увійшов до його серця – ніби боявся він колись опинитися на місці отого “зайвого”...
Мочарний сам собі дивувався, адже за чотири роки війни він “і не таких мерців бачив, бачив, як люде гнили по ярах, без усякого похорону, бачив розкидані кістки людські, й не так боліло серце”. А тепер, правду казати, дуже боліло... Чому п’ятий не в білій чистій сорочці?!
– Ще молимось про упокоїння рабів Божих воїнів, за Вітчизну життя своє положивших: Платона, Пилипа... Платона, Пилипа...
Панотець здивовано оглянувся, шукаючи допомоги, – адже він п’ятьох козаків проводжав в останню путь, а в записці, яку взяв з аналойчика, було записано тільки два імені... “Невже не знаєте?” – казали очі священика.
– Господь знає їхні імена, – підповів Мочарний.
Служба продовжувалася...
Скінчили Євангеліє. Після паузи панотець несподівано щемно запитав:
– Козаки, звідки ви?.. Пощо прийшли ви в наше бідне село й облили своєю кровію наші поля?.. Вони не скажуть, не можуть... а ми... ми не знаємо... Але ми бачимо, що вони зробили, бачимо, як вони любили нас і неньку-Україну!..
“З яким жалем, з якою розпукою сказані були ці слова!”
І враз вся церква заридала вголос.
Такого плачу Мочарний ще не чув – ні до, ні після цього випадку. І сам панотець “так розплакався, що й промови не кінчив, а лиш махнув рукою, щоб ми співали...”
Коли вийшли з церкви, було вже темно. Домовин так і не зробили – нема цвяхів, і все. Тож покійників поклали на вози в солому. Процесія рушила до цвинтаря. Хоч пора була пізня, людей зібралося неймовірно багато – здавалося, що все Городище тут: і старі, і малі, і жінки, і дядьки. Так, власне, й було: все Городище зібралося провести в останню путь невідомих вояків.
“З церкви забрано все світло. Дивно освітлюється горб, по якому вниз плила юрба. І тихо, тихо... Деколи клацне ярмо...”
Попереду процесії співав сільський хор:
– Святий безсмертний, помилуй нас...
– Ой, помилуй нас, – зітхнула старенька, чіпляючись за люшню, аби не лишитися позаду.
Ось і цвинтар. Зупинились коло широкої й неглибокої могили, вимощеної дошками. З підвод почали зносити покійників на траву. Один з інформаторів частини, яка ховала невідомих козаків, Романченко, почав прощальну промову. Його слова викрешували з очей селян сльози розпуки. На цвинтарі Городища воістину було “надгробне ридання”.
Але ось промовець, не втримавшись, зачепив когось із командирів – адже, дійсно, хтось мусив відповісти за таку недбалість: хлопці віддали своє життя за Україну, а через чиюсь безвідповідальність імена козаків не були навіть занесені до реєстру особового складу частини.
У відповідь один із штабних старшин обурився і російською, незважаючи на присутність священика, вигукнув:
– Чьорт знаєт что такоє! Такой рьов паднялі. Да скоро пєрєстанєт он ґлотку рвать?
І наказав прискорити похорон...
Останнім у могилу поклали того, в зеленій сорочці. В поспіху поклали його абияк, обличчям до стіни.
– І ти, брате, свідчитимеш там більш усіх про ту неправду, що робиться на землі, – звернувся до нього Романченко...
З другого кінця покійників уже прикривали дошками. Залишилось покласти ще дві дошки – над неприкаяним п’ятим козаком у зеленій сорочці.
Нараз у могилу зіскочив якийсь дядько і мовчки повернув отого п’ятого обличчям до свого товариша. Так ліпше їм буде лежати.
Спасибі тобі, дядьку!
“Звідки ж вони?” – ця думка не давала спокою Мочарному і його товаришам. Скільки не перепитували вони, нічого певного не дізнались. Лише Івасюк сказав:
– А ще видають ріжні накази і балакають про пенсії вдовам... Ой припечуть їм на тім світі за таку недбалість...
За тиждень Мочарному довелося знову бути в Городищі. Його потягнуло ще раз глянути на могилу невідомих лицарів.
Дивиться – а гріб запався... Навкруги жовтіє притоптана глина, й тільки. Інші могили вквітчані, на них дерев’яні чи камінні хрести... А тут...
“Ніщо не свідчить, що тут спочивають найкращі діти свого народу, які з великої любови до нього віддали все, що мали! – написав у своєму спогаді 5 грудня 1922 року урядовець 2-ї пішої дивізії (колишньої Запорозької Січі Юхима Божка) Мочарний. – Простіть, брати! Пером вам земля! Може, навесні сердобольний селянин підправить ваш гріб, селянка посадить корч любистку або червону калину, а старенький панотець, певно, не омине козачої могили, могили невідомих лицарів”.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції