Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

“Не журись, брате...”

Був кінець травня 1919 року

На сході вже починало розвиднятися. Птаство прокинулось і наповнювало ліс своїми дзвінкими голосами. Покрученою, ледь помітною лісовою стежиною обережно посувався кінний загін. Близько півсотні вершників їхали вервечкою один за одним. Вони весь час пригиналися, щоб гілки не позбивали шапки та не шмагали в обличчя.
Зупинилися на галявині.
Сходило сонце. Крізь гілля дерев уже пробивалися перші ласкаві промені. Постаті та обличчя невідомих розвиднювались.
Одягнені вони були різноманітно, більшість у широких різнокольорових шараварах, жупанах та шапках із довгими червоними шликами. Кожний мав зброю.
Коней поставили між дерев, навкруги галявини, нерозсідланими. Все робилося мовчки і так тихо, що якби хтось проходив на віддалі 20 – 30 метрів, то й не помітив би лісовиків. Навіть коні присмиріли.
Один із хлопців, злізши з коня, зник у кущах і почав прислухатися. “Постать його була мізерна, (а) обличчя майже дитяче”. Чужа людина ніколи б не здогадалася, що в цьому миршавому юнакові нуртують великі почуття – “запекла ненависть та помста до московських окупантів”.
Це був отаман Яків Шепель із села Вонячина Літинського повіту.
Незважаючи на молодий вік, він уже уславився захопленням у ніч проти 14 травня повітового центру Літина і звільненням із в’язниці української інтелігенції, яку мали розстріляти більшовики. А тиждень тому він звільнив Вінницю і Хмільник. Та нова хмара червоного війська знову загнала його до лісу.
Отаман повернувся до козаків і старшин, які купками сиділи й вели тиху розмову.
– Чого ж це його так довго немає? – запитав сам себе Шепель. – Хоч би не вліз де-небудь у руки цих гадів.
– Е-е-е ні, батьку, Степан не такий дурень, щоб втрапити в руки якогось комісара, сам скорійще згребе його до своїх рук, – стиха відповів козак у високій шапці з довжелезним червоним шликом, обмотаним довкола шиї; попри це, кінець його ще й звішувався майже на піваршина.
Уважний спостерігач міг помітити на шликові вишиті чорною ниткою хрестики.
– В тім-то й біда, що він зі своєю гарячкою може залізти туди, де б і не слід було лізти. Каюся, що послав його. Краще був би зробив, якби сам пішов.
– Ти, батьку, завше, коли пішлеш кого-небудь із нас, починаєш бурчати. А хіба ж хоч оден не виконав того, що потрібно? Тілько небожчик Пилип попався, але ж його, сам знаєш, зраджено, – продовжував своє козак.
– Ну, ну, годі вже... Я йому – слово, а він тобі – десять, – кинув примирливо Шепель і приліг, схиливши на пень голову з довгим оселедцем. – А шкода Пилипа – гарний був козарлюга.
Обличчя всіх споважніли. Кожному пригадався цей трагічний випадок... Тиждень тому отаман послав Пилипа в сусіднє село, де отаборився карний відділ червоних. Успішно провівши розвідку, козак рушив уже до лісу. Але якась запродана душа впізнала його і повідомила червоного командира. В полі Пилипа й наздогнали. Довго і немилосердно мордували його – щоб видав місце розташування “банди Шепеля”. Та козак мовчки все витерпів і тільки перед смертю сказав, що Шепель є “в кожному селі, в кожному лісі, в кожній балці і що він на кожному кроці битиме всіх ворогів України”.
Після цих слів Пилипа порубали на шматки. Як червоні від’їхали, селяни “з великою пошаною поховали шматки тіла славного лицаря”.
“Постійний загін (Якова) Шепеля складався з півсотні кінноти, але коли потрібно було підняти на... боротьбу тисячі зо дві – зо три людей, то це робилося в дві-три години, бо кожне село виставляло до двох сотень озброєних людей”. Більшість загону становила сільська інтелігенція: вчителі, писарі, семінаристи, діти священиків, дяків та добрих господарів. Всіх об’єднувала люта ненависть до російського окупанта та неймовірна завзятість у бою. “Майже кожний козак із його ватаги носив у свойому серці велику тугу – то по замордованому батькові, то по зґвалтованій сестрі чи жінці, а то і по всій замордованій родині, і кожний старався при нагоді залити цю тугу ворожою кров’ю”.
– Гей, панове товариство, чого так зажурилися? – звернувся володар довжелезного шлика, виводячи козаків із смутку. – Адже не за нюх тютюну пропав Пилип. Хвалити Бога, відправив він на той світ аж трийцять комуністів... А от мені до трийцяти аж чотирнайцять не хватає.
Обличчя козаків засяяли усмішками.
– Я все боюся, – продовжував Яків Чекірда (а саме так звали цього подільського козака), – щоб мене не втлумило скоріще, ніж я встигну зарізати двайцять п’ять комунарів. Коли ж мені вдасться, то не шкода буде й вмирать. А коли не встигну, все рівно встану із землі та й долічу до двайцяти п’яти, а може, ще й більще.
Усі засміялися.
– Мені мати дала образок святого Івана-воїна, – продовжував веселий козак. – Казала, що як не згублю його, то куля ворожа мене не візьме. А я не роздивився добре, що то святий Іван, та все при нагоді молюся і прошу святого Миколу, щоб поміг мені знищити як можна більще ворогів. Аж вчора, після того як на мене напосівся отой червоний здоровий харцизник, котрого Михайло попередив своєю шаблюкою по самих в’язах, я – до пазухи, бо думав, що, може, згубив, аж придивляюся, а то не Микола, а святий Іван-воїн.
Козаки знову заходилися сміхом – аж світліше на галявині стало.
– Ану, голота, чого підняли регіт на цілий ліс?! – гамуючи козаків, кинув отаман і, піднімаючись із землі, звернувся до Чекірди: – А ти чого розбубонівся, мов той циган у чужій коморі?
– Та бачиш, батьку, – відповів за товариша козак Михайло, вчитель за фахом, – Яків завше каже, що коли кожний щирий українець знищить не менше як двайцять п’ять ворогів, то в скорому часі в межах України не буде жадного ворога і після цього можна буде наступати на Кацапландію та наводити там такий порядок, який вони в нас заводять.
Усі знову заясніли посмішками.
Михайло та Яків Чекірда походили з одного села – Іванківців Проскурівського повіту. Як ішли в загін Шепеля, то побраталися і присяглися знищити якомога більше ворогів та захищати один одного до останньої краплини крові.
Нараз усі притихли, бо коні, що їли овес із торбинок, понасторожувалися всі в один бік. У корчах щось зашелепотіло, і за хвилю на галявину вийшов парубок у старій свитині та білих полотняних штанях. Його відразу оточили і закидали питаннями – що і як? Але на знак отамана всі замовкли.
Далі вже він розмову “батько”.
– Ну, кажи, як справа?
– Сто чоловік кінноти, дві гармати, два кулемети. Через півгодини будуть вирушати. Їхатимуть по оцій дорозі, під лісом.
– У шість годин, кажеш? – отаман подивився на годинник.
Була половина на шосту.
– Якщо вирушать у шість годин, то біля лісу будуть не раніще як через двайцять хвилин. Добре. Біжи, Степане, назад під село та слідкуй за тим, чи гармати будуть їхати разом із кіннотою. Як побачиш, то швидше біжи сюди!
Парубок зник у корчах, а козаки стали передивлятися свою зброю – хоч вона й так була доглянута і лищала від козацької уваги.
– Перегляньте добре кулемети, щоб не було так, як вчора, – кинув отаман і, сівши на пеньок, задумався.
Кулеметники зняли з коней скоростріли. Яків Чекірда витягнув із піхов шаблюку, сів на землю і, підігнувши під себе ноги, став точити її бруском, який носив у кишені своїх широченних шараварів.
– Гляди, козаче, обережніше, а то вуса обріжеш, – посміхаючись, звернувся до безвусого Якова Чекірди один із товаришів.
– Не доводи до гріха, – відповів той, – бо, їй-богу, дожартуєшся, що попробую свою шаблюку на твоїй макітрі – чи гостра, чи ні?
– Ну-ну, який сердитий, торік у бурсі сидів над писаніями святих отців, мабуть, і матерії вже придбав на рясу, а тепер не підступись – такий козарлюга зробився.
Усі аж присіли зі сміху.
Збоку могло видатися, що цей гурт зібрався на веселу забаву, а не на кривавий бій.
– Ану по конях! – неголосно, але владно мовив отаман.
Умить козаки і старшини опинилися в сідлах.
Десять повстанців із кулеметами поїхали на край лісу, щоб першими зустріти пришельців із півночі, а отаман із рештою відділу мав атакувати ворога ззаду.
Як тільки відділ кулеметників зник між деревами, прибіг Степан і схвильовано повідомив, що кіннота вже вирушила, а гармат ще не видно.
– Краще, коли б вони їхали всі разом. Та нічого, – мовив отаман і додав: – Вважайте, щоб коняка не заіржала.
– Батьку! – звернувся Степан. – Забувся сказати, що в селі кружляють чутки, що армія Петлюри наступає з Волині й ніби навіть Проскурів забрала.
– Е-е, голубе, так ти швидше проберись під Проскурів, вивідай все, що там робиться, і з вістками швидше вертайся. Знайдеш когось із наших у вчителя... З Богом!
Степан зник за кущами. Підійшовши під село, він побачив, що по дорозі котились гармати. Довелося сховатися в корчах. Раптом по той бік лісу зацокотіли кулемети.
– Почалося, – подумав хлопець, – дай-но, Господи, щастя та доброї вдачі...
Тим часом залунало гучне козацьке “Слава!”. Це Шепель зі своїми орлами налетів на “сєвєрних братьєв”, які тікали від свинцевого дощу повстанських кулеметів.
Несподіваний вогонь спереду і кінна атака ззаду паралізували волю червоних. Вони безпорадно збилися в купу... Яків Чекірда встиг зарубати чотирьох... Та тут над головами пролетів гарматний снаряд.
– Гей, хлопці, до лісу! – гукнув Шепель.
Козацтво відходило в повному порядку. А півтора десятка червоних мчало в бік, звідки стріляли гармати. Лиш один Чекірда не послухав отамана. Захопившись боєм, він наздоганяв червоноармійця, кінь якого почав приставати. Коли шаблюка врізалась у голову, поруч вибухнуло. Снаряд потрапив у дерево і його уламками накрив обох: і месника, й зарубаного ним ворога.
Михайло, який весь час стежив за побратимом, в одну мить вже був біля нього. Витягнувши товариша з-під розірваного коня, він перекинув його через сідло і вітром майнув до лісу. В цю мить із двох сторін вибухом вирвало ріллю. Товариші зникли в клубах пороху і диму.
Козаки, що чекали на узліссі, схвильовано та безнадійно зітхнули. Але за мить Михайло з товаришем виринув із хмари пилу.
– Не зачепило? – запитав хтось.
– Ні!
Після десяти хвилин скаженої їзди отаман дав команду їхати повільніше.
– Ну що, зовсім мертвий? – запитав Шепель, кивнувши на Чекірду.
Лице козака було розшматоване та залите кров’ю.
Михайло приклав вухо до скривавлених вуст товариша.
– Не дише... Мабуть, капут, – сумно промовив він.
Потім приклав вухо до грудної клітини. І радісно скрикнув:
– Теліпається ще!
За кілька хвилин доїхали до рівчака. Зупинилися. Зняли пораненого з коня, поклали на траві та почали обмивати обличчя.
З розбитого носа потекла кров, а набрякле лице все дужче розпухало.
Холодна вода, однак, привела Якова до тями. Він розкрив очі й дико зиркнув. Пізнавши своїх, хотів щось сказати, та тільки тяжко застогнав і знову знепритомнів.
Отаман обережно перевернув козака, закотив сорочку та зазирнув у шаравари, шукаючи інших ран. Тіло було ціле. Лише на лівому боці набирали зловісного кольору два чималих крововиливи.
Шепель наказав зв’язати між кіньми ноші. Так і довезли його до хатини, що стояла край лісу. Поклали в шопі на сіні.
Господиня від жаху сплеснула руками.
– А лишенько моє, як же його страшно поранило!
Обличчя Якова справді запухло так, що моторошно було дивитися... Господиня, ще не стара жінка, приготувала гарне місце, застелила рядна, поклала подушки.
– Нічого, тітко, не бійтеся, не так тяжко, як вам здається... – сказав отаман. – Увечері буде у вас лікар, огляне та скаже, що потрібно робити. А поки треба зупинити кров, а то й так вже виточилось із нього досить...

На бронепотязі “Помста”

За півтора місяця Яків Чекірда та його побратим Михайло у складі Армії УНР ще з більшим завзяттям били більшовиків... А ще за півтора місяця вони під натиском денікінців уже відступали на панцерному потязі “Помста” з-під Києва...
Київ залишили тиждень тому, 31 серпня, а вчора мусили покинути й Фастів.
– Доки будемо відступати? – сердито буркнув Яків. – Чому не дають справжнього бою ворогові? Чому граються з ним?
– Не журись, брате, ще не одного хрестика нашиєш на свойому шликові, – відповів Михайло.
– В тім-то й забирає мене досада, що жадного денікінця ще не відмітив.
– Ще встигнеш... Та журиться, по правді, є чого. Он на твойому шликові аж рябіє від хрестиків – вже, мабуть, нашито більще, чим два рази по двайцять п’ять, а ворогів, як сам бачиш, менше не стає...
І Михайло, задумавшись, вмовк. Взагалі, останнім часом він ходив якийсь замислений і невеселий. Яків почав уже підозрювати його в лихому – може, денікінців не визнає за ворогів?
Коли запитав про причину смутку, почув:
– Сам знаєш, скілько зрадників у нас є, скілько перейшло до ворога, а ще більще їх залишилося серед нас – для проведення чорної роботи. І мене це страшно мучить... Я зараз у кожному старшині бачу ворога, бо між ними і є найбільще зрадників. Мене мучить, що в кожній незнайомій людині, яка має більщу-меншу посаду, бачу зрадника...
– По місцях! – несподівано розлігся голос командира бронепотяга.
Михайло кинувся до кулеметів, а Яків став наводити гармату на білий димок, що ледве помітною смужкою піднімався над тором. Це підходив денікінський панцерник “Витязь”.
Бронепотяг “Помста” стояв на переїзді між тополями. Тому білогвардійці помітили його дуже пізно. А зауваживши, різко загальмували і на всіх парах почали тікати до Фастова.
– Приціл 20, трубка 25, вогонь! – пролунав голос командира батареї.
Один за одним пішло три снаряди, але жоден із них не влучив у “денікінця”.
Ворог зник.
– Що ж із тебе такий поганий цілець? – жартуючи, запитав командир.
– Якби, пане полковнику, – відповів Яків, – він хоч хвилинку був зачекав, то, їй-богу, були б попали, а то він, матері його ковінька, не вспів ще добре і вгледіти нас, як почав драпати.
– Ну, не біда! – розсміявся командир. – Ще нам прийдеться з ним зустрінутись, і навіть скоро... Для когось ця зустріч буде останньою...

“Так чия це земля?!”

Під вечір Михайло отримав наказ зняти заставу – на 4-й версті від Фастова, на переїзді коло Кожанки. Для здійснення задуму йому дали 10 козаків.
Рушили, як сутінки впали на землю...
Хоч і темно було, все ж розгледіли неподалік паркану в рові кулемет, направлений люфою в бік Кожанки. Біля кулемета ходив вартовий. Решта “золотопогонників” сиділа в будинку за столом. Перед кожним лежала пака грошей – миколаївських, денікінських, українських і навіть совєтських. На столі валялись і обручки, браслети та інші дорогоцінні прикраси. Офіцери завзято “били по банку”. Хтось вигравав, а хтось безжурно програвав награбоване.
Вартовий замислився і, сівши на краю рову, завмер. Видно, якийсь спомин оволодів ним. А може, заснув. Адже пора пізня. Нічну тишу порушувала лише московська лайка, що летіла через відчинене вікно.
Ліворуч вартового щось бренькнуло, але він не зауважив. Офіцер стямився лише тоді, коли відчув на лобі холодне дуло рушниці.
– Ані згуку, бо зараз же капут!
“Українсько-німецьку” мову денікінець, як видно, зрозумів, бо не репетував.
Після того як кулемет розвернули люфою до будинку, Яків Чекірда раптово відчинив двері й грізно гукнув:
– Смірно! Встать, господа офіцери! Рукі ввєрх!
За ним вскочило шестеро козаків. Мов ошпарені позривались зі стільців “ґаспада офіцери”. Їхні погляди зустрілись із холодними зіницями наставлених на них стволів.
Денікінці лише лупали очима, коли Яків знімав із них зброю.
Підійшовши до останнього, Чекірда остовбурів – перед ним стояв знайомий сотник Запорозької дивізії.
– А ви, пане сотнику, давно з української армії командіровались до золотопогонної сволочі?
Сотник мовчки опустив голову.
За кілька хвилин вся команда марширувала по лівий бік тору. Двоє козаків тягли кулемета... Решта з наставленими рушницями вела полонених.
Михайло з Яковом йшли останніми, також тримаючи наготові зброю. Ні слова не кажучи, пройшли дві версти.
– Ану, Михайле, затримай цього, що провартував цю наволоч.
– Що ти хочеш із ним зробить?
– Та хочу дещо в нього запитати.
Михайло дав розпорядження, аби підвели підпоручника.
– Звідкіля ви, пане добродію? – вдавано спокійним голосом запитав Яків.
– С Рязанской ґубєрніі, – гонорово відповів підпоручник. – Что ви ат мєня хатітє? Єслі думаєтє, что-нібуть ат мєня вивєдать, так напрасни ваші усілія, єслі ви думаєтє, что я что-нібуть скажу. Рускій афіцер єщьо висако дєржіт свой прєстіж!
Не знав доброволець, що говорить із козаком, який давно мріяв нашити на своєму шлику хоч одного білого хрестика – за вбитого “біляка”.
– Це вже ми чули, – ще спокійніше одповів Яків.
Кілька кроків пройшли мовчки.
– Так ви з Рязанської губернії, кажете? Гм... здалека... А який дідько вас сюди припер?!
– Наш долґ пєрєд Родіной – очістіть всю рускую землю ат єя враґов, кто би ані ні билі. І ми ето сдєлаєм! І ісполнім долґ пєрєд Родіной ва что би то ні стало.
Мов шпильками вкололо Якова від цих слів. Що казати – кров закипала й від самої московської мови.
– Ага, он воно що! Ану, будьте так ласкаві, та понюхайте оцю землю. Чия вона є?!
Москаль зупинився, вирячивши очі на козака.
– Будь ласка, нюхайте! – грізно повторив Яків, направляючи на ворога рушницю.
Денікінець відчув, що розпечені слова буквально обпікають губи супротивника. Зі страху рязанець згубив пиху і, впавши на коліна, почав нюхати землю. І так, що йому в носі засвистало.
– Ну, так чия це земля?!
– Ваша, малорос... украінская, – дрижачим голосом відповів офіцер.
– То якого біса ви претесь на нашу землю?! Чого вам тут потрібно?! Якого дідька не йдете на свою Московщину?! – Яків скаженів від власних слів, аж слина полетіла з рота.
Тупнувши кілька разів ногами від люті, він раптом вистрілив у самі груди підпоручника.
Михайло не чекав такого розвитку подій.
– Що ти робиш, божевільний?! – крикнув він.
– Нічого, – відповів Яків урівноважено, ніби нічого й не сталось. – От завтра нашию на шликові хрестика білими нитками.
Присвітивши електричним ліхтарем лице забитого, почали наздоганяти передніх. Дорогою суперечка не втихала.
– То з якої пори ти став таким хоробрим козаком, що розстрілюєш беззбройних людей?
– Перестань! Ось краще зостанови ще одного шановного пана – сотника, якого не тілько мені, але й тобі приходилось бачити ще не так давно в Запорізькій дивізії.
– Невже?!
– Ось йди подивись.
За хвилину Михайло наздогнав конвой, зупинив сотника і запитав:
– Ви були в запоріжцях?
– Був, – сумно відповів той.
– А що ж заставило вас зрадить Батьківщині, пане сотнику? – лиховісно запитав, підійшовши, Яків.
– Признаюсь вам одверто, що зробив велику помилку через те, що втратив всяку надію на Україну. Гадав, що денікінська влада зуміє збудувати мир та спокій...
– То ви теж пішли “будувати мир та спокій” – на спинах і шиях своїх батьків та братів?.. Пізно ж, пане добродію, ви помітили свою помилку. Адже такі “помилки” виправляємо одним і певним засобом: зрадникам немає місця на нашій Батьківщині!
Знову бухнула рушниця. Нещасний впав на землю.
– Другий раз не зрадиш, пане сотнику! – зі злозичливою посмішкою промовив Яків, присвічуючи ліхтариком лице мертвого.
Підійшов до Михайла.
– Чого нахнюпився?
– Мене починає лякать така велика кількість крови, яку на кожному кроці тілько і бачиш! – тремтячи всім тілом, признався товариш. – Мені часами здається, що я збожеволію від цього.
– Дурниці, брате! Щоб мені зараз трапилась нагода зарізати тисячу ворогів і виточити з них кров у велику діжку, то я б з великою охотою згодився би втопитися в цій крові...
– Згоджуюсь із тобою, та все ж... оден вид крови доводить мене до божевільности.
– Нічого дивного, голубе, немає, – обіймаючи Михайла за стан, сказав Яків, – розхитались у тебе нерви, і більш нічого... Ось підожди, прийдемо до бронепотяга, то трохи підлічимось горілкою, бо й мені щось маркітно стало.
Далі кілька хвилин йшли з невеселими думками.
Попереду, повісивши у безнадії голови, брели денікінці.
Від залізничної будки вже летіло:
– Стій! Хто йде?!
– Свої!
– Пропуск?
– Багнет!
– Проходьте.
Підійшли до застави. Побачивши, що ведуть полонених білогвардійців, козаки застави несподівано накинулись на них із наміром тут же постріляти. Михайло ледь урятував полонених від самосуду – і проханнями, і лайкою.
Нарешті здали їх командиру бронепотяга. Після допиту той відправив денікінців до штабу фронту.

“Бити ворога завжди є добре діло...”

Була половина третьої ночі, коли командир покликав до себе Михайла і Якова.
– Пане хорунжий! – звернувся полковник до Михайла. – Висловлюю вам щиру подяку за вашу вдачну та уміло виконану працю. Дякую і за довір’я, яке ви заслужили між нашими старшинами та козаками за такий короткий час у дорученій мойому керуванню частині. А пану підхорунжому Чекірді також висловлюю подяку за хоробрість та лицарство, яке ви завжди виявляли під моїм керуванням. Але разом із тим мушу висловити і догану за вчинок, який ви вчинили, пане підхорунжий, сьогодня з полоненими.
– Дозвольте, пане полковнику, мені оправдати, наскільки це можна, пана підхорунжого, – вступився Михайло і, отримавши дозвіл, докладно розповів все як було.
Уважно вислухавши, полковник сказав:
– Бити ворога завжди є добре діло, та не по-козацьки вбивати обеззброєного.
– Пане полковнику! – запально промовив підхорунжий Чекірда. – Зрадника не шкодуватиму й тоді, коли він не тільки що буде обеззброєний, але й тоді, коли він без ніг буде лежать і хоч трошки буде живий.
– Ну, добре, добре! Йдіть відпочивать, а я в свою чергу подам рапорт на підвищення вас обох у рангах.
– Все що хочете, пане полковнику, тілько не це, бо мені й підхорунжого силоміць нав’язали, – майже вигукнув Чекірда, – а коли ще, борони Боже, справді послухають та зроблять старшиною, то я втічу в другу частину і буду служить там козаком, бо не лежить моє серце до цих рангів. Я бажаю служить в армії тілько козаком.
– Чи лежить ваше серце, чи ні – то не моя справа. Раджу вам кинути свою оригінальність, бо ви людина освічена та щиро віддаєтесь праці на користь Батьківщині, а нам таких людей потрібно. Будучи старшиною, ви зможете принести більше користи, чим от так чудакувати!
– Я, пане...
– Обе-рни-ись! Ходом руш!
Яків як струнка повернувся і твердим кроком пішов до дверей, але перед тим, як вийти, став лицем до командира і, віддаючи пошану, промовив схвильовано:
– Але, пане полковнику, хоч двайцять рапортів пищіть, все рівно дарма це буде, бо я старшиною не буду. – І, повернувшись, зник за дверима.
– Що це за людина? Ніяк не можу його зрозуміти, – дещо розгублено мовив полковник. – Зразу, коли ви обидва прибули на бронепотяг, то я направді прийняв його за такого простяка, як він себе видає, але випадково в канцелярії побачив його документи... Після цього став я до нього приглядатися – та все одно не можу ніяк його второпати.
– Та він, пане полковнику, трохи звихнувся на старих козацьких звичаях. Бачите самі: носить оселедця, штани, в яких сам плутається, та шлика до самих п’ят. А звернули увагу на кінець його шлика? Скілько хрестиків на ньому? Це він відмічує кількість знищених ним ворогів. Оце прийду зараз, то напевно застану його з голкою – буде нашивать білими нитками два хрестики.
– Чудний хлопець, але гарний!.. Ну, пане хорунжий, йдіть відпочивати, бо зрання, мабуть, буде досить гарячки з ворогом.

Вдома

Минув рік. Настав жовтень 1920 року. Частина Поділля була звільнена від більшовиків... Дорогою, що вела з Проскурова на захід, їхало двоє вершників. Ось і рідний ліс. Після двох років розлуки хотілось привітати рідні дерева. Піднявшись у стременах, понеслися галопом.
Перед тим, як заїхати в Іванківці, стали. Лягли на траві. Усміхнений Михайло почав кепкувати з товариша – мовляв, зараз побачимо, до якої хати заверне коня – до родини чи до своєї “зозуленьки”. Та, побачивши, що мовчазний Яків насупився, припинив кпити...
Михайло був у гарному гуморі, зовсім не відчуваючи своєї родинної драми. Але за кілька хвилин він вже знав – батька немає... Місяць тому як поховали його...
Родина Якова, хоч і була дощенту пограбована, вціліла вся, лише брат Віктор десь воював.
Вранці Чекірда зайшов до Михайла. З порога почув плач матері товариша:
– Ой господаре, мій господаре, на кого ж ти нас покинув?..
– Годі, мамо, що сталося, того сльозами не повернеш.
Михайло сидів за столом засмучений. Побратимові сказав, що поїде назад у полк і проситиме безтермінової відпустки – треба матері допомогти по господарству. Та й до школи хотілося повернутися.
З нього, напевно, був би гарний вчитель...
На Якова в родині теж насіли – батько наполягав, щоб син кинув воювати та йшов учитися...
Родинний тиск виявився сильнішим за ворожий, і за два тижні Яків Чекірда вже навчався в Кам’янець-Подільському університеті.
Та ніяк не міг він звикнути до мирного життя. Слухаючи лекції з філософії, думками залітав туди, де гриміли гармати, тріскотіли кулемети та неслося гучне козацьке “Слава!”.

Еміграція

У листопаді 1920 року, коли червоні прорвали фронт і українське військо почало швидко відступати, Яків таки кинув навчання й подався до свого полку. На цей раз воював недовго – вже за місяць сидів він за польськими “дружніми” дротами – аж під колишнім німецьким кордоном, у таборі Олександрові-Куявському.
Умови в таборі були важкими. Приміщення не пристосовані до зими і великої кількості вояків (а їх було близько п’яти тисяч). Особливі труднощі були з постачанням хліба і м’яса. Харчувалися переважно картоплею, морквою та буряками.
Яків із нетерпінням чекав весни, покладаючи на неї великі надії. 5 квітня 1921 року до табору приїхали Головний отаман Симон Петлюра, Михайло Омелянович-Павленко і військовий міністр Володимир Сальський. Здавалося, що готується нова воєнна кампанія... Та високі чини поїхали назад, а козаки лишилися віч-на-віч зі своєю недолею. Весна 1921 року для інтернованих змін на краще не принесла. Козаки продовжували нудитися. І вмирати від хвороб та недоїдання.
18 вересня 1921 року отець Білон освятив братську могилу і цвинтар вояків 4-ї та 6-ї стрілецьких дивізій. Із фронтального боку могили було вмуровано велику плиту з червоного пісковику, на якій викарбувано:

Хай ворог знає, що козацька сила
Ще не вмерла під ярмом тирана,
Що кожна степова могила –
Це вічна непімщена рана.

Від імені полеглих виступив хорунжий Соловчук: “Скажіть, як вернете на Україну, що ми сповнили свій обов’язок і для її життя загинули... – говорив він. – Не посоромте ви імені нашого, тої ідеї, за яку ми боролись і загинули, бо до того часу, поки край рідний у неволі, не буде і в могилі спокою...”
Яків думками весь час був в Україні... Він мріяв про продовження боротьби та про нові хрестики на своєму шликові.
Довідавшись, що генерал-хорунжий Юрко Тютюнник збирається на повстання в Україну, Чекірда вжив заходів, щоб і його взяли. Та невідомо з якої причини гаряче бажання продовжити боротьбу не було задоволене.
Врешті табір в Олександрові-Куявському розформували і козаків перевели в інший. Яків пересидів у новому таборі ще одну зиму. На весну 1922 року він збирався втікати в Україну, до свого брата Віктора (отамана Чорного Ворона), який на Поділлі “весь час водив партизанські відділи”.
Мріючи про нові хрестики на своєму шликові, Яків все ж подав прохання до Української господарської академії в Подєбрадах прийняти його студентом. Писав, не дуже вірячи в позитивне рішення. А коли прийшла ствердна відповідь, взяв та й поїхав у Чехословаччину. Вікторові залишив у таборі листа, в якому повідомляв, що їде в Подєбради. Він знав, що брат мусить завітати в табір, адже обіцяв з’явитися і забрати Якова до свого партизанського загону.
Кілька днів блукав Яків Чекірда в Карпатах, доки перейшов чехословацький кордон.
1922 року, вже в Чехословаччині, отримав листа від брата, який приїхав до Польщі на лікування – поранення отримав в бою біля с. Іванівки, що неподалік Яруги на Дністрі. Віктор писав, що, незважаючи на поранення, поляки кинули його в табір для інтернованих, також повідомляв, що всіх вояків Армії УНР, які залишилися вдома, розстріляно більшовиками. В тому числі й Михайла.
Коли Михайла разом з іншими (разом 60 чоловік) вели на розстріл, всі вони співали “Ще не вмерла Україна” і “Не пора, не пора москалеві, комуні служить”. Михайло загинув зі словами: “Хай живе Самостійна Україна!”
Гірко заплакав Яків...
Тішило лише, що друзі гідно прийняли смерть.
– А хіба зараз я зумів би так гідно вмерти? – запитував він сам себе з докором і відповідав: – Мабуть, що ні.
Де поділась відвага подільського козака? Зостались тільки розхитані війною та нестерпними таборовими умовами нерви й замучена нездійсненими надіями душа. “Що ж може мене розворушить?” – думалось йому.
Справді, як зібрати розвіяні мрії, як воскресити той дух, ту міць, яку відчував він на ланах рідної України, б’ючись із ворогом?!
А довкруги кипіло життя зовсім чужого для нього Заходу, “якому байдуже до тієї крови, що точиться кожну хвилю на Україні, до тої ненажерливої смерти голодної, яка сотнями, тисячами, кожний час, кожну хвилю жре там, на далекій Україні, нещасних братів, сестер, матерів і батьків”.
І він взяв до рук ручку, щоб вилити свій біль і мрії про нові хрестики на козацькому шликові.
Було це 26 листопада 1922 року в Подєбрадах.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції