Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

“Зрада!”

У Першому українському козацькому імені гетьмана Богдана Хмельницького полку панував “дух полуботківського клубу”: переважна частина старшинського складу та козаків були свідомими українцями, переконаними і рішучими українськими самостійниками. Нового старшину, соціаліста за переконаннями, Миколу Ґалаґана, щоправда, зачепило за живе “не тільки критичне, але й просто негативне ставлення (богданівців) до політики Центральної Ради”, зокрема й “гостро негативне” ставлення до соціалістів. І це при тому, що в питаннях теорії соціалізму, на його думку, богданівці не розбиралися і не дуже нею цікавилися, “капітальних праць соціалістичних авторів” не читали. Якось не подумав Микола, що негативна оцінка богданівцями соціалістичних ватажків Центральної Ради базується не на теорії, а на оцінці їхньої практичної політики.
А політика ця виявилася непевною. Бо спрямована була на уласкавлення ворога. Не могла стерпіти такого приниження душа національно свідомого, правдивого українського вояка, який зовсім не збирався запобігати ласки у історичного ворога...
Як помічник значкового, Микола мав можливість знайомитися з життєписами кожного старшини. Особливо вразив його “просто знаменитий” послужний список одного старшини. Щоправда, характеристика закінчувалася словами “дезертировал с полка” – бо той зголосився до богданівців захищати Україну. Таким чином росіяни спробували заплямувати досі незаплямованого старшину.
Загалом серед командного складу полку імені Богдана Хмельницького переважали добрі, “навіть дуже добрі муштрові, бойові старшини”. Були тут і георгіївські кавалери, декілька старшин мали золоту зброю, як-от сотники Кириченко та Степан Лазуренко.
Серед богданівців панував настрій, що вони є опорою України, її захисниками, тому було б великою помилкою йти на фронт, залишивши Центральну Раду без підтримки.
Небажання богданівців йти на фронт вороги української державності оцінювали як ганебне дезертирство. Російські газети весь час спекулювали цією брехливою тезою, звинувачуючи українців, які не хотіли захищати Росію, в боягузтві, підштовхуючи їх до вимаршу з Києва – мовляв, докажіть, що ми помилились...

Проголошення 1-го Універсалу (попри його тезу – “не одділяючись від усієї Росії”) стривожило російських “єдінонєдєлімців”. Незважаючи на езопівську мову Універсалу і демонстративно прихильне, навіть любовне ставлення до “московських братів”, російські видання наповнилися нервовими коментарями, квінтесенцією яких став заклик газети “Речь” “вжити рішучих заходів, щоб приборкати українців”.
Стривожена “ізмєной” московська демократія запросила Михайла Грушевського та Володимира Винниченка здійснити спільну “прогульку пароплавом по Дніпру”. Під час прогулянки, бажаючи викликати до себе довіру “старших братів”, керівники Центральної Ради признавали за своєю установою “тільки моральний авторитет”. А Володимир Винниченко, який не зміг відмовитися від спокуси виголосити велику промову, заявив: “Невірно, що ми йдемо за стихією. Ніхто не знає, скільки зусиль витрачаємо ми, щоб направити стихію в нормальне річище. Я вже говорив про гасло деяких українських авантюристів “відслонити фронт”. У нас досить сили й авторитету, щоб на один наш поклик кілька мільйонів солдатів-українців опустило фронт. Півтора місяця назад я не вірив цьому. Ось із цією течією доводиться вести запеклу боротьбу”.
Голова Генерального секретаріату фактично заявив, що є союзником окупантів і все робить, аби стихійне прагнення українського народу бути в своїй хаті господарем нейтралізувати і скріпити владу Тимчасового уряду. Не посоромився визнати Винниченко й те, що веде “запеклу боротьбу” з українськими самостійниками, які, бажаючи власної держави, закликають вояків-українців кидати російсько-німецький фронт і вертатись на Батьківщину, щоб захистити її.
Винниченко бачив себе посередником між окупантами і поневоленим українським народом. Він і Михайло Грушевський української незалежності не хотіли, навіть боялися її. Бо вважали погибель Росії погибеллю й “української справи”.
“Під час цієї прогульки наші автономісти... з таким виразним страхом говорили про зріст сепаратистичних настроїв, що москвини побачили, що вони можуть бути добрим знаряддям в їхніх руках. Прогулька закінчилася символічними обіймами й поцілунками М. Грушевського та москвина (київського губерніального комісара) Суковкіна”.
Для продовження обговорення “спільної праці” до Києва прибули міністри Тимчасового уряду Керенський, Терещенко і Церетелі. Порозумілися швидко: було погоджено створення “крайового органу влади”, тобто філіалу загальноросійської влади.
Як наслідок домовленостей між гнобителями і отими посередниками з’явився 2-й Універсал Центральної Ради. Починався він по-крутійськи: “Громадяни української землі...” (не держави, а землі!). Далі визнавалося, що Центральна Рада стоїть “за тим, щоб не відривати України від Росії”, що новостворений Генеральний секретаріат представлятиме Тимчасовий уряд і ним же й затверджуватиметься.
Та і цього виявилося замало. Автори універсалу пішли далі. “...Ми рішуче відкидаємо, – стверджували вони, – проби самочинного здійснення автономії України до Всеросійських установчих зборів”.
Ось такої! Тиждень тому Першим універсалом оголошувалось, що ми “самі будемо творити своє життя”...
“А тепер спробуємо поміркувати, – зазначав Роман Млиновецький, – яке враження мусив зробити цей Універсал... на українців, які мріяли відновити державу предків, які дихали вогнем ненависті до гнобителів свого народу... які хотіли зброєю здобувати волю...”
І серед богданівців та полуботківців пішов шепіт: “Зрада!”

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції