Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

По обидва боки Дністра

Потяг зупинився в долині між Тирасполем і Бендерами. З брудних і смердючих вагонів на світ Божий вилазили козаки. Запалали величезні багаття. Залунали пісні про козацьку долю і волю, про зруйновану Січ.
Хоч і співали козаки, та настрій у них був невеселий. Напівголодні, замурзані, обідрані, босі, вони чекали на більшовиків. Та щоранку змученим людям піднімало настрій ласкаве весняне сонечко. Й зелена травичка, на яку можна було покласти втомлене тіло.
Минали дні... Козаки нудилися та безцільно вешталися долиною. Хтось лежав, напівголодний, у траві й, підставивши обличчя сонцю, багатів думками.
“Що може бути гіршого за вичікування?” – думав козак Павло Гречишкин, із болем у серці дивлячись на долину, “де гинули, в повному розумінні, цього слова молоді, кріпкі, повні сил та надій люде”.
Нарешті наказ: вранці 17 квітня вирушаємо!
Куди? Цим питанням ніхто не цікавився.
– Хоч до дідька в пекло! – жартував дехто.
Ще звечора завели коней до вагонів... Над ранок підповз обережно паротяг... Загуркотіли вагони. Витоптана кіньми і людьми долина залишилася позаду.
Їхали недовго. Ось і команда вивантажуватися та пішо рушати назустріч “червоному” війську Матвія Григор’єва, сформованому з українських селян півдня України.
Хоч і гуркіт гармат із “ворожого” боку не віщував нічого доброго, все ж наказу кошового готуватись до бою зраділи. Козаки вкопували гармати та запасалися набоями. Викидали зайві в бою речі. “Навколо запанувало життя й знов промайнула надія – тож всі працювали невгаваюче”.
– Нарешті заварилась каша, – казали козаки в радісному передчутті бою.
Чи задумувались над тим, що битися сьогодні доведеться зі своїми – такими ж, як і вони, козаками і селянами?
Але битися було необхідно – може, і брати вони, все ж червоні...
Кулемети заговорили першими – і ніби дощ зашелепотів по землі.
“Каша варилась” довго – аж до самого вечора. Та нічого доброго не зварилось. Довелося знову відступати...
По широкому шляху в напрямку Бендер сунули валки з пораненими, хворими, жінками та дітьми. Голосили жінки, відірвані від батьків діти. Якесь дівча, хлипаючи, оповідало, як наскочили більшовики, забили батька, спалили оселю.
Павлові все це нагадало переселення народів під час татарського наїзду. Хотілось кричати, – щоб світ почув про ці страшні знущання. Та де там?!
Світ не хотів знати про трагедію України, тож відвертав очі й затуляв вуха...
Румуни зустріли негостинно: забирали коней, фураж, харчі. З козаків стягали навіть останнє лахміття. Декого – хто пручався – били...
Була ніч. Запорожці стояли на румунському березі Дністра і мовчки дивились на велетенську пожежу на тому, рідному, березі. Це горіли потяги з майном. Дивилися козаки і згадували забитих та поранених товаришів, яких залишили на тому, такому дорогому, березі.
Вже на еміграції, в Подєбрадах, ввижався Павлові берег Дністра, на якому вбиті лежали вперемішку з уламками рушниць та шабель. І, ніби наяву, чув він безпомічний стогін людей, які переправлялися на румунський берег Дністра.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції