Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Бій під Станишівкою

22 березня 1919 року близько 10-ї ранку неподалік Житомира (з боку села Станишівки) почулися рушничні постріли. Це вступили у бій проти більшовиків застави 3-го Сумського куреня 4-го пішого полку Січових стрільців та 3-го куреня 2-го Залізничного полку.
З кожною хвилиною рушнична стрілянина ставала густішою. Незабаром до неї приєдналося цокотіння кулеметів. На залізничному вокзалі Житомира враз все ожило й заметушилося: адже було зрозуміло, що то пішли в наступ більшовики – в надії знову відбити губерніальне місто.
Ось загуркотіли колеса і до перону наблизився імпровізований панцерник 2-го Залізничного полку, що охороняв лінію Житомир – Кодня – Бердичів. Усі кинулися до нього за новинами. Ще не встиг потяг зупинитися, як із нього залунало:
– Большовики наступають! У нас води немає. Швидше вперед!
Заклик було звернено до команди іншого потяга, який належав 4-му пішому полку Січових стрільців. І той одразу ж рушив у бік Кодні й невдовзі зник на повороті за садом.
Пройшовши під мостом шосе, він вигулькнув на широку долину. Он вже й Тетерів. За мостом через річку, де колія зникла у вузькому проході, який творили круті стіни розрізаного горбка, піднімався білий димок: там очікував свого противника грізний більшовицький панцерник, у народі прозваний “черепахою”.
Праворуч від колії, між нею та лісом, що майже від самого Житомира тягнувся темною смужкою у напрямку на Бердичів, розкинулося село Станишівка. За нею і клекотів бій.
Постріли помалу віддалялися.
– Наші женуть! – радісно загукали на бронепотязі.
Стрільці показували один одному на крапки на небосхилі: темна смужка тих крапок маліла, за нею посувалася інша лава, теж зменшуючись у розмірах.
– Але чого ж це ми не їдемо вперед?! – захвилювалися козаки. – Що ж це наш полковник заснув?!
Та полковник мав рацію: адже далі колія завертала, а підставляти бік суворій “черепасі”, що спокійно чекала помилки з боку “петлюрівців”, було вкрай необачно. Надто небезпечний противник очікував український “бронепотяг”, змонтований із звичайних “теплушок”.
Залишалося спостерігати. Несподівано звуки бою, що вже були затихли, з новою силою спалахнули і наблизилися.
Стрільці застигли. Серця їхні наче обірвалися: стало ясно, що за горбком, де сховалися обидві лави, ситуація різко змінилася.
І справді... Відступ 19-го совєтського полку був маневром, щоб затягнути у пастку 3-й курінь і підставити його фланговій атаці з лісу, де зосередився 21-й червоний полк.
Важко передати, що робилося в серцях козаків, коли на них із лісу навалився ворог, а 19-й полк, що досі відступав, раптом перейшов у наступ. Великої праці коштувало командиру 3-го Сумського куреня полковникові Ф-чу, чоловікові хороброму і спокійному, щоб привести до порядку лаву.
Відступали без поспіху, відстрілюючись і втоптуючи залишки звірячого страху в мокру від талого снігу ріллю.
А сумський реаліст Микола Лівенців, попри смертельну небезпеку, навіть фотографував ворожу лаву, що насувалася. Микола був закоханий у фотографію, і ця любов перемагала страх.
Поруч нього строчив із “Люїса” Володимир Лівенців, даючи можливість братові зафіксувати небезпечну мить.
Одна світлина зроблена.
– Відступаємо? Он де наші вже.
– Ні, хочу ще одну...
Пристрасть до фотографії виявилася фатальною: замість другої світлини Микола отримав кулю. Володимир Лівенців жбурнув кулемет і з бинтом у руці кинувся виручати брата.
А лава козацька відходила... А лава більшовицька наближалася...
Он новоявлений козак-китаєць із рівчака поливає розпеченим залізом червоних. Він так захопився і знавіснів, що висунув свій “Максим” вперед – за рівчак. Його жовтувате обличчя зблідло і настільки скривилось від люті, що важко було пізнати чоловіка. Скажено блукаючи “одиноким оком”, він на всі боки поливав із “Максима”.
З лави, що віддалялася, йому кричали:
– Ходя! Назад!
– Моя назад не хаді, моя стреляй! – коротко відповів ходя і з ще більшою люттю наліг на кулемет...
Он падає з перебитими ногами поручник К-в. Козаки, що були поруч, підхоплюють і на шинелі тягнуть його за собою.
– Панове, киньте, – каже шляхетний поручник, – все одно загину, а так, може, ви втечете.
Козаки не відповідають, лише сопуть і тягнуть далі.
Ось на курінного Ф-ча насіло кілька червоних. Він холоднокровно розстрілює їх із браунінга, але й сам падає, поранений трьома кулями. І його козаки підхопили та на шинелі намагаються врятувати від лютої розправи.
Втрата командира позначилася відразу: лава безладно побігла. З відстані ста кроків розстрілювали її червоні...
А тут ще заговорила “черепаха”.
– Бу-у-у!.. Ба-а-ах! – гримала шестицальовка.
Жах опанував стрільців – хоч і гатила “черепаха” не по них, а по їхньому “бронепотягу”. Його командир, полковник К-ко, що виконував й обов’язки машиніста, ухиляючись від більшовицьких гостинців, пересував ешелон із місця на місце – то вперед, то назад.
Двері вагонів українського потяга були розчахнуті навстіж: команда з великою напругою і болем у серці намагалася зрозуміти, що діялося за горбком.
– Бу-у-у!.. Ба-а-ах! – рвалися над нашим “панцерником” ворожі стрільна.
– Ж-ж-ж-ж-ж! – свистіли осколки і кульки шрапнелі.
Стрільці потяга не ховалися – настільки заворожив їх бій.
Ось між крайніми будинками Станишівки замаячили фігури.
Полем все ясніше розлягався ординський крик: “Ура-ра-а!” Вже можна було розгледіти січовиків в однакових сірих шинелях та касках, які тікали з села в бік залізничного мосту через річку Тетерів – якраз туди, де стояла “черепаха”. Їх переслідував натовп різноманітно одягнених червоних... Долю втікачів неважко було передбачити.
А тут ще розгорівся бій у запіллі – на околицях Житомира...
Раптом стрільці, що купою стояли біля дверей вагонів, побачили, як вздовж лісу в бік Станишівки шалено мчать вершники й тачанки скорострільної сотні їхнього полку. З’явилась надія... Але до бою вже розгортався 5-й “Чертовский” імені Л. Троцького кавалерійський полк. Ще хвилина-друга, і втікачі-січовики будуть посічені й порубані. Їхні очі з надією зверталися до свого бронепотяга. Порятунок міг прийти тільки від нього.
Але він мовчав...
– Пане полковнику, дозвольте стріляти! – почувся голос начальника кулеметної команди.
– Своїх постріляєте! – тривожно відповів командир потяга.
– Ні! Наші ж під горбком, он – у касках. А червоні – на горі, кричать “ура”.
– Берете відповідальність на себе?!
– Беру!
– Беремо! – покривали голос свого начальника кулеметники.
Ще не пролунала команда стріляти, як у бійницях грізно зарухалися люфи кулеметів.
– 18, 20! Вогонь!
– Та-та-та-та-та-та!
Мов скосило червоних. Стала й кіннота 5-го “Чертовского” ім. Троцького полку, яка вже була почала переслідувати січовиків.
– Цик, цик! – застукали кулі по колесах і металевих частинах вагонів.
Кулеметники не звертали на них уваги.
Двері широко відчинені. Хто не має кулемета, стріляє з рушниць. Ось у відкритих дверях встановлюють “Кольт”, знятий із протилежного боку вагона.
– Ха-ха-ха-ха-ха-ха! – дико заливаються “Максими”.
Люто сміється й “Кольт”.
Кулі залили верх горбка, накривши червоних. Таку зливу витримати було неможливо, і москалі побігли назад, залишивши купу забитих і поранених.
Червоні зникли в селі. Замовкли кулемети, лише наша трьохцальовка била по ворожій кінноті. Кілька снарядів послали й у бік “черепахи”. Вони розірвалися прямо перед нею, засипавши її панцир землею.
“Черепаха” відповіла, але, побачивши, що український “бронепотяг” рушив уперед, завбачливо почала задкувати і зникла за горбком. А з Житомира линув дзвін: бум-бум-бум-бум-бум...
Очі стрільців повернулися у бік міста. Здивуванню їхньому не було меж: від міста лава за лавою йшли його жителі!
“Старі, молоді, міщани, учні, торгівці, – згадував учасник бою Василь Афанасієвський, – все без ріжниці віку та стану... Ось іде в потертій чорній “шинелі” з міністерськими ґудзиками високий, стрункий, із довгою сивою бородою дідусь, а поруч із ним навіть без рушниці (крокував) його син-гімназист. Але й частина передостаннього ряду і ввесь останній ряд – теж не мають рушниць. “Може, заб’ють кого чи ранять – і дістану рушницю!” – гадає кожний. Далі мерехтять хустки жіноцтва, що зі старою білизною поспішає допомогти раненим. Дивне почуття при погляді на таку картину охоплює навіть тих, що у безупинних боях втратили людське почуття”.
На очах у багатьох виступають сльози. “Вперед на ворога! Бийте катів!” – наче вистукує серце у грудях...
На вулицях Житомира бій вже згас. Звідти бахкають у бік 5-го червоного кавалерійського полку дві гармати.
Зачулася стрілянина й у Станишівці: це хлібороби з-за хат і тинів розстрілювали червоних, які намагалися сховатися в селі. Кулі сипалися чи не з кожної брами, чи не з-за кожної хати.
Червоні в паніці тікали, лишаючи десятки поранених товаришів. А за втікачами вже неслися озброєні месники. Напереріз окупантам вибігали й хлібороби інших сіл.
– Держи, держи! Коміса-а-ар!!! – лунають крики.
І комісар, який серед інших виділявся доброю одежею, вмить опинився в палких селянських руках. Його довго не мучили – не було часу. Кинувши бездиханне тіло, хлібороби вже мчали за іншими.
– Лови, лови його! Стій, сучий сину! – звідусіль розкочувалися вигуки.
Ненависть до червоних катів була такою, що ворогів у полон не брали... Все ж дехто вів бранців до бронепотяга.
Тим часом до Станишівки підходила лава житомирян. Дорогою в неї вливалися селяни. Хлібороби суттєво продовжили її ліве крило, і воно сховалося за обрієм.
Лава йшла мовчки, не стріляючи – бо не було в кого.
Червоні розбіглися.
Ось житомиряни насунулися на місце ранішнього бою. Жінки шукали поранених січовиків, але таких не виявилося: всіх їх добили червоні.
Он лежить фотограф-аматор. Руки його застигли, ніби він ще тримав перед очима фотокамеру. На крок від нього впокоїлося інше тіло. Верхньої частини голови немає – вона збита разом із каскою прикладом рушниці. Залишилося лише підборіддя, до якого наче приріс вузький ремінь від каски. В холодних руках вояка біліє бинт. Оцей бинт і посвідчення, яке мав кожний січовий стрілець, дають змогу пізнати загиблого – це Володимир Лівенців, брат фотографа.
А он проколотий кількома багнетами ходя...
У Житомирі ще не знали результату бою. Тож, коли до вокзалу приїхала за набоями дрезина, до неї кинулися люди:
– Ну як там?! Далеко більшовики?!
На вокзалі вешталися збуджені учні та гімназисти. Вони чіплялися до козаків:
– Де б мені дістати рушницю?.. Пане добродію, дайте патронташа – всі кишені подерті, не маю куди покласти набої...
Вмить наповнена набоями дрезина рушила назад. За нею спостерігали уважні очі козаків, які стояли вздовж колії з великими шматками хліба та сала в руках.
– Козаче! Де дістав їсти?
– А ось на фірах вивезли в поле селяне й роздають!..

“Бронепотяг” чекав дрезину на роз’їзді 28 версти. Завантаживши набої, він рушив далі – на станцію Кодню.
У Кодні більшовиків вже не було. Тож снаряди полетіли на станцію Рею.
Тим часом підключились до телефонної лінії і почали слухати розмову між Реєю і Бердичевом I.
– На что вам паровози? – питав якийсь москаль.
– Как на что?! Грузиться: нас уже абстрєлівают! – відповідав інший.
– Паровозов нєт.
– Что ж дєлать?! Полки растьопани совєршенно...
– Да что там случілось?! Бой же шол уже на уліцах Житоміра!
– Да бранєвік проклятий! Убілі таваріща камісара, ранілі в живот таваріща камандіра...
Розмова ця зайвий раз переконала, що наступ треба продовжувати – ворог деморалізований. Але від отамана Беня надійшла команда припинити наступ і відтягнути війська, залишивши тільки застави.
Наказ цей обурив козаків. Вони рвалися вперед...
Та що робити? Мусили підкоритися.
На ранок у штаб групи зголосилося понад дві тисячі добровольців-селян.
Охочі все прибували й прибували...
Вони зіграли важливу роль у боях, що розгорілися за кілька днів на шосе Житомир – Коростишів – Київ.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції