Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Кривава драма в Житомирі

“Знову відступаємо... Тяжкі обставини змушують до того. Ворог півколом оточив Житомир із сходу й півдня... Вже його кінні стежі забігають у наше запілля – ось і нині привезли двох забитих, що поїхали були по фураж у ближче село... Посічені тіла їх ясно говорили, що це є ділом рук кіннотників ворога. А до того – ще й зв’язку не стало з правим нашим сусідом, що мав фронт на Бердичівському напрямку. Мабуть, і там відступ... бо найглибше заскакують у наше запілля ворожі стежі з того боку...” – так почав свої спогади старшина 4-го полку Січових стрільців Павло Макаренко.
Житомир справді лишали ворогові без бою.
Бо так наказано.
Стрільці не розуміли – чому? Чому вони відступають, коли в силі боронити місто?!
“Сумними рядами тихо переходить військо по вулицях міста, рушаючи далі на захід. Похмурий березневий день, неначе поділяючи смуток стрілецтва, дрібнесенькими крапельками зрошував каски вояків, а звідти – спадали вже на груди, плечі краплі як сльози. Не чути було ні жартів, ні сміху, лишень журливі розмови стрільців із житомирянами, що вийшли проводжати своє військо, точились на ходу”.
– Чому ви нас покидаєте безборонних? – таке питання найчастіше бриніло в повітрі. – Оце прийдуть розбишаки... почнеться розправа... не стане життя.
Неподалік від Павла Макаренка старенька мати проводжала сина, що з торбинкою йшов у рядах стрільців. Вона намагалась не відставати. І все плакала. Бо побоювалась, що більшовики не помилують її.
– Як дізнаються про тебе – катувати мене будуть...
– Що робити, мамо, мушу!
– Знаю, знаю, сину...
– Адже ж маємо сильну армію, добре заосмотрену, – почувся голос палкого стрільця-галичанина, що йшов позаду Макаренка. – Ось гляньте на наш полк: видите, кілько є люду, ген аж по ту велику кам’яницю блискають каски й багнети січових стрільців, то ж сила, прошу вас. Хіба москалі мають подібне військо? А далі он “офіцерська” школа1, за нею – 2-й залізничний полк. Для оборони Житомира невже не досить? Я не розумію, як можна.
– Не розумієш, бо молодий, – спокійно перебив його підстаршина, який багато пережив у боях.
– Що то має до того, що я молодий? – запалився гнівом юнак, але його сусід все так же спокійно мовив:
– Не ображайся, козаче, гарячу вдачу маєш, судиш, не знаючи гаразд причин відступу... Подивись краще навколо... Бачиш, скільки народу йде... Як гадаєш, чи й москалів хтось так проводжає? Та прислухайся до розмов і приглянься, що кажуть їхні очі. А коли зрозумієш, що відбувається в душі кожного з них, то, може, й гарячитись не будеш, бо певна річ, що москалям недовго тут бути.
На ті слова кілька голів повернулося в бік житомирян, неначе шукаючи підтвердження на їхніх сумних обличчях.
– Твоя правда, пане-товаришу, – вже спокійно мовив юнак.
– Отож пам’ятайте, хлопці, що треба добре придивлятись до людей. Часом у розпач можна впасти від думок про смутні події на Вкраїні, але побачиш такий настрій, як у них, то й легше стане. Неначе й надії оживають.
– Правду кажете, – озвалися сусіди.
– Да не всюди аднакава добра да вас ставляцца, – повернувши голову назад, мовив білорус, що аж із Мінщини втік із “більшовицького раю”. – Вось як я з сябром прабирався да вас, та сяляни нідобра гаварилі пра “сечакув” і намовляли перабиць усіх, пакуль прийдуть таварищи…
Мабуть, не один січовик згадав ті дні, коли їхній полк боронив лінію фронту Коростень – Бехи. Селяни там справді вороже ставились до них: подіяла агітація москалів. Тож брати-селяни дивились на своє військо як на “буржуйське”.
– Очорнили нас москалі, вони ріжними засобами хочуть зруйнувати нашу справу, – відповів хтось білорусу.
– Та й населення там малосвідоме, – додав юнак-галичанин, – ось тут, а особливо ближче до Радомишля, инакше ставляться до нас. Цих вже не спровокують москалі.
– А все свідо-о-мість, – мовив протяжно один із стрільців. – Тут уже прокинувся дух минулої козаччини, розбудив його ватажок повстанців Соколовський.
А над двома ближчими рядами знову панував голос розважливого підстаршини:
– Провокація – найпевніша зброя в руках москалів. Кулі їх менше шкодять справі України, а оті провокаційні вигадки – в самій основі підточують довір’я малосвідомого селянства до армії й цілої справи. Взяти хоч би й оповідання білорусина. Не люблять нас комісари червоноармійські, бо не мають милості, як попадуться, от і лякають вони своїх москалів, а від них і селяни переймають, що ми дійсно “сікачі”... Але в тих селах, де ми стояли, – знаєте всі, – що кривди нікому не зроблено. Полк дисциплінований, дбає про порядок, і не раз, певно, чули й ви, що селяне сміялися, вспоминаючи порядки “товаріщєй”, порівнюючи їх із нашими. Та хіба є хто з вас, що допустив би щось злого заподіяти селянинові? Хіба пригрозив, коли не хотів дати підводу або ховав коні. Так то ж не сваволя! Виконуєте наказ старшини, й підводу селянин мусить дати. Поза тим – може, десь без жалю прощались із нами на селах, коли постояли ми пару днів?
– Е-е-е ні, – загуло у відповідь, – сього вже не було, скрізь шкодували.
– Отож бачите. Як лишень селянин на власні очі пересвідчиться, що за люде прийшли, то й зникає ворожнеча, що посіяв її провокатор. Певно, чули ви від селян вигадку про Винниченка й Петлюру?
– Ого, ще й скільки, – озвалися стрільці.
– Та й я недавно ось чув, що селянин доводив стрільцеві про них. Казали йому “товаріщі”, що Петлюра є “гєнєрал – бєлая кость, самому Ніколкє ад’ютантом бил”, а Винниченко – великий пан, має міліон десятин землі в Полтавській губернії.
У рядах залунав сміх.
– От ви й смієтесь, бо знаєте, що то неправда. Селянин же так і не повірив мені, хоч і замовк, бо всі ті вигадки вміло розраховані на психіку селянства, що немудрим поводженням влади за часів гетьмана було дуже покривджене й ненавиділо “панів”, а тому легко було спровокувати селянина, треба лише накинути назву “пана” чи “поміщика”... Що й роблять москалі. До того ж і гасла широких прав та вольностей, що проголошені большевиками, туманять людям голови... Тямити треба, хлопці, що заправляють отим усім із московського Кремля, який хоч і став червоним зватись, але паскудне діло царських рук – задушення України – однаково завзято прийнявся доконувати... Одна воля, одна – і спільна – думка лучить москалів – червоних і білих.
– Бач, гаспидові душі, а ще прикриваються гаслом всіх свобод, – вирвалось у когось.
Тим часом полк, вийшовши за місто, переходив міст через Тетерів. 4-й Січовий рухався по шосе на Звягель, а інші частини йшли бічними шляхами. Біля касарень Юнацької школи спинилися.
– Тут будемо до ранку, – сказав командир куреня.
Виставивши чати, січовики пішли у ближні хати, що невеличкою купкою тулилися над шляхом.
Старий ліс підступав до самих касарень і хат. Стиха він сумно гудів. У бік Житомира було тихо – мабуть, москалі ще не увійшли до міста.
Багато хто не міг повірити, що ось так, без бою, залишили місто з усіма його принадами. Кілька старшин несподівано вирішили повернутися до Житомира. Захотілось їм, бачте, знову повечеряти в ресторані “Франсуа”. Згадка про те, як там було добре, штовхала на ризиковану авантюру.
Дехто з товаришів відмовляв їх, бо це ж глупство, можна потрапити до рук ворога. Але спокуса перемогла. Гурток зник у темряві. Ось стихли їхні кроки на мосту. Інші не розходились, напружено прислухаючись, що з того вийде.
– Принаймні розвідку зроблять, – озвався хтось.
Нараз вибухнуло кілька пострілів, потім ще... Всі кинулись до моста. Варта вже була наготові.
– Може, схопили їх, –почувся схвильований голос.
Але чуття підказувало Павлу Макаренку, що все обійдеться...
У темряві знову пролунав стріл... Невдовзі серед тиші почулася швидка хода.
Це були старшини. Всі живі, здорові. Оповіли, що з одного будинку хтось у них двічі стрельнув. Старшини пішли “на ви”, але в будинку нікого не знайшли. Коли виходили з хати, на них кинувся великий собака, якого хтось навмисно відв’язав. До того він був на прив’язі. Мусили забити...
“І чого було йти? Так, молода кров! Любить часом ризикнути для втіхи”.
Ранком рушили далі. Вже проводжали їх ворожі гармати... Йшли, слухаючи їхню лекцію про життя і смерть.
Заночували неподалік села Рудні.
Раненько всі вже були готові до походу. Стояли біля вогнища й грілись... Несподівано зовсім близько вибухнув гарматний постріл. А ось і кульки засикали. Схопилися стрільці за зброю, чекають наказу... а кульки цокають по шосе. Було помітно, як то тут, то там підносився сніжок.
Командир куреня п. Ф. наказав одній із сотень зустріти ворога. І козаки пішли широкою лавою. Вже помітили ворогів. Їхня гармата бухала не вгаваючи.
– Зайняти рови, – прошелестів лавою наказ командира...
І заспівали свою пісню “Люїси”...
Та бій так і не розгорівся. Стрілянина швидко стихла. Повернулась лава. Виявилося, що відділ червоної кінноти, скориставшись із нічного морозу, пробрався старим Житомирським шляхом (що весною був неможливий для проїзду), гадаючи несподіваним наскоком навести паніку і забрати обоз...
“Не вдалося! Покинули й гармату (більшовики), бо, втікаючи, запроторили її в таке багно, що лише жерло виглядало. Напрацювались – доки вирятували. Зате мали зовсім справну гармату й цілу скриню набоїв до неї”.
Пізніше довідалися, що наскок зробив ескадрон 5-го “Чертовского” драгунського сумського полку. Який жах! Адже курінь 4-го полку, де служив Павло Макаренко, складався переважно з сумчан, які влилися в 4-й полк Січових стрільців цілим відділом, що його сформував сумський комендант, тепер командир куреня. “Свої на своїх, може, брат на брата!” І чи востаннє?
Сам Павло був родом із Глухова, що неподалік Сум, і як старший осавул коменданта міста Суми (з часу протигетьманського повстання) немало зробив для формування цього загону...
Рушили далі. Хоч і було спокійно навкруги, але холодний дощ настрою не додавав. “Кляті багна волинські! Скільки прийшлося перемісити вас ногами стрілецькими?!”
Ось і село Курне. Розташувались у хатах. Почали сушитись і грітись. А з Житомира вже потягнулися втікачі. Чати, що охороняли шосе, передавали сумні оповідання біженців. “Конфіскація майна в горожан, харчових продуктів у селян, арешти, розстріли... “за петлюрівщину”. По доносу жидів – передають стрільці – арештовують тих, до кого заходили січові стрільці, були знайомі або мешкали там”. Люди сповіщали, кого розстріляли. Вийшов чималий список... Це була переважно інтелігенція, що служила в українських установах.
Вершник оповів, що зустрів одного селянина, який тікав із Житомира. “Йде, – мовить, – із батіжком у руці, та такий сумний, голову повісив, а моя коняка стомилася, не хоче слухати, то я й випросив того батога. А він дає та й каже:
– І коли ви отих жидів вигоните геть, щоб не сміялися з нас?
– А хіба що? – запитав я.
– Та ось повіз я був до міста своєму синові, що вчиться там в гімназії, харчів трохи, то й забрали якісь шмаркачі. Пробував не дати – так рушницю піднімає. Повіз я, куди кажуть, мовчу вже. От, гадаю, побачу там старшого, може, той відпустить. Коло касарні спинили, кажуть занести все до їх. Заніс я й та питаю, де б мені побачити старшого. Повела якась добра душа, показала. Вартовий пустив мене, запитавши, чи я до “товариша комісара”. Зайшов, глянув, а там цілий кагал, і все молоді жидки. Я й не радий уже був, що попав туди, але мене питають, що треба. Оповів усе та й прошу повернути харчі. “А звідки ти?” – запитує комісар. Не встиг ще й рота я стулити, коли назвав село, як всі жидки так і закипіли та щось комісару ґелґочуть. Подивився він на карту, що лежала на столі, підійшов до мене та й каже: “А так ти з петлюрівської сторони, шпіонить приїхав сюди. Забрати у нього коні для Червоної армії”. Я й просити, й доводити йому, що нічого не знаю, – але де там?! Виштовхали мене жидки, ще й вартовому сказали, аби з касарні вигнав. Заболіло мені дуже, бо з чим я на господарстві лишився без конят?! Мав ще думку піти шукати управи, але господиня, де мешкає син, порадила не робити того, щоб не попасти до ще гіршого комісара, який може й у “каталажку” посадити чи в “Чеку” там якусь. Погані настали часи, – сумував він...”
Надходили і приємні відомості: Бердичівська група Січових стрільців успішно розпочала контрнаступ. Полонне, Миропіль – знову в наших руках. А на ранок – ще одна радісна вістка: прийшов наказ здобути Житомир. “Повеселішали стрільці – остогидло їм мокнути й день і ніч на варті в сих болотах. Та й загалом вперед весело йти, не те що відступати”.
18 березня передні чати 4-го полку Січових стрільців вже зустрілися з ворогом. Більшовики бою не прийняли. Кинувши свої позиції, поспішно відійшли на Житомир.
19 березня чекали серйозного бою – адже до Житомира лишався один перехід. Але ворожих лав не зустріли. Лише гармати червоних закидали шлях стрільнами. Цілили по шосе та обіруч нього.
Попереду йшов сусідній курінь. Він численний і дисциплінований: у його складі багато старшин (до 70%), спаяних до того ж земляцтвом, а то й дружбою з дитячих літ. Лаву вів командир куреня. “Он у центрі його висока, мужня постать. Недалеко падають ворожі кулі, в яких-небудь 40 – 50 кроків, але вміло веде лаву командир”. Як тільки пролунає ворожа сальва, він командував: “Вперед!” І січовики посувалися, щасливо віддаляючись від гранат, які падали на їхні сліди. Йшли без поспіху, без жодного пострілу. Вже підійшли до шанців, викопаних ще в часи Світової війни.
Високо посвистували кульки. Цокали по деревах, збиваючи галузки і кору, “а часом й біля вуха заспіває”. Рикошет завжди небезпечний: від такої кулі – страшне поранення.
Праворуч, на позиціях 2-го Залізничного полку, почулись кулеметні черги. Очевидно, вже зійшлись із більшовиками.
“У нас тихо, – згадував Павло Макаренко. – Лише чути гучний і спокійний голос: “вперед” – “лягти”... І видко, як зараз же підрівнюються флангові сотні, що не чують голос. Перебіжки робимо вже короткі й бігом. Кульки густо сикають, як встанеш. Лежачому – зовсім безпечно”.
Раптом густо сипонули ворожі скоростріли. Їхні голоси вмілий вояк розрізняв легко: оце “Люїс”, а там ближче до шосе – “Максим”. “Уже видко просіку, по якій темним шнурком тягнуться шанці, а над ними – хмарки диму від стрілів”. Незважаючи на постріли, курінний у повний зріст пройшов уздовж усієї лави. На його устах сяяла посмішка.
– Щось гаряче мені стало, хлопці, – жартував він, – випити чогось би треба, та потерплю вже до Житомира. Там гарне пиво чехи роблять.
– Та й горілочка знайдеться, – відгукнувся весело хтось із лави.
– Та вже буде, як заслужимо, – минаючи стрільця, кинув командир.
– Будьте уважні, – тихо передається по лаві, – приготуйте багнети.
Уже зв’язковий стрілець побіг до резервів із наказом присунутися ближче. Передня лава тим часом піднялася і перебіжками кинулася вперед. Більшовики стріляли стоячи. Але січовикам у той день щастило – нікого з них навіть не поранило. Хоч і шалено працювали ворожі скоростріли. Аж булькотіли, аж захлинались. А січові стрільці, не стріляючи і без вигуків, наближалися до ворога. Вже якихось 200 кроків лишилося.
– Не поспішати й не відставати, – кинув козакам командир, який ішов попереду. Потім обернувся і з криком “Слава!” повів лаву на ворога.
Швидко стихли постріли з шанців... Доки лава добігла до них – червоні вже були за просікою, в лісі. Вони поспішали до Житомира.
У шанцях стрільці знайшли купу мішків із цукром...
– Ага... Люблять москалі солодке...
За кущем розшукали цілий кулемет. Поспішали дуже москалі, то й кинули.
Не зустрічаючи опору, лава рушила далі.
Прийшла радісна інформація від сусідів: виявляється, “залізничники”, як почули стрілецьке “Слава!”, “без багнетів пішли на багнети”. Ворог не витримав їхньої шаленої атаки і поспішно відкотився аж за Тетерів.
Нарешті загомоніли й українські гармати. Вони обстрілювали міст через Тетерів і касарні Житомирської юнацької школи, де січовики ще недавно ночували...
За яку годину стрільці вже розмістилися “на старих квартирах”. Радісно вітали їх люди. “І наслухались од них за сю ніч стрільці страшних річей про події в місті за сей час. Не спав ніхто”.
Ось і ранок. Гармати загули, як тільки на світ благословилось.
“Били на шляхи за місто, на двірець – аби більше пошкодити ворогові. Та вже там не було його, – згадував Павло Макаренко. – Он представники міста йдуть назустріч, підносять хліб-сіль, вітають як бажаних гостей. Під звуки оркестри, після бойової лави, що обійшла всі вулиці міста, – стрункими рядами вступили полки до Житомира (4 п. С. С. і 2-й Залізничний).
І з кожної хати на передмісті, з кожного будинку в центрі міста радісно вітали нас житомиряне, запрошували на гостину, оповідали без кінця про господарювання москалів... Лише швидко чорна хмара покрила сю сонячну радість. Запанувала помста над серцем козацьким... Почались розстріли жидів...
Не буду окреслювати сієї сумної сторінки в історії 4 п. С. С., минаю її цілком свідомо... Історія... винесе незабаром свій осуд тим вчинкам, головне – об’єктивно зможе поставитися до них. Одно лише кортить мені й донині: а чи була в той час така сила, щоби здержала руку месника? Бо ж то не був звичайний собі “погром”, як звуть повсюди. То оті оповідання й звістки підготовити ґрунт, розпалили серце козацьке, що ще не забуло всіх минувших знущань і кривд історичних... І коли б не було їх, не повторювалися вони й зараз би – то не стало б і сумного... Все йде властивим шляхом, все має причини й наслідки”, – так завершив свою розповідь старшина 4-го полку Січових стрільців Павло Макаренко, не бажаючи описувати криваву житомирську драму.
Але збереглося свідчення іншого учасника бою за Житомир – отамана 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу Армії УНР Олександра Євтухіва. Це свідчення доповнює картину житомирської трагедії.
У перший день українські частини зайняли тільки частину міста, що біля станції. Вже вночі Житомир перетворився на пекло: в ньому “коїлось щось страшне”.
Лунала безперервна стрілянина. “То розбиті большовики грабували крамниці і робили погром. Цілком ми заспокоїли місто лишень на третій день... – згадував старшина Олександр Євтухів. – За бій під Житомиром у нас було 8 ранених. Один залізничник – тяжко, в живіт, потім – помер. Зате в місті у нас із вікон було забито 12 козаків і такий же відсоток ранених. То були наслідки бою на вулицях і, крім того, декотрі елементи (у величезній більшости – жиди) стріляли в нас з вікон. Ми, звичайно, не лишалися в боргови – і платили тим же. Таке відношення до нас жидів і було наслідком того, що гебрейська частина населення міста була трохи пощипана. Але до нас їх били страшенно розлютовані большовики-втікачі, котрих вони обдурили... По списках місцевого Совдепу було видно, що 85% його були жиди. Миж иншим, багаті. Наприклад, син житомирського богатійшого тютюнозаводчика Боярський... Ми ледве-ледве спинили повальні грабунки, і то на 3-й день. Міське хуліганство страшенно грабувало крамниці, селяне з охрестних сіл приїзжали з підводами і грузили жидівське майно. Було страшенно важко припинити це. Вся Київська і Бердичівська вулиці були рознесені дощенту. Багато жидів було побито. Казали, що знаменитий Жидівський погром в Кишініві зблід би перед ним. Словом, кров ллялася рікою. Козаків ніякими силами спинити не було можливим. І все ж таки в цім багато винні жиди. Як, наприклад, могла реагувати темна маса козацтва на стрільбу з кулемета по нашій патрулі з одного дому на Бердичівській вулиці з виключно жидівським населенням? Кулемет і 2 кулеметчиків, один із них був жид, накрили на місці і, крім того, знайшли багато рушниць. І це мало наслідок... що все чоловіче населення цього трьохповерхового будинку було розстріляно з того ж самого кулемета, старшини про це взнали лишень потім. Творився кошмар. На що вже трохи звик до цього, але і то коробило. Наш начальник штабу (Особливого ударного корпусу отамана О. Палієнка. – Р.К.) Мантуляк рушився розуму, як казали потім, від крови...”
Коли Житомир було відвойовано, то “на першу звістку про те ближчі села вислали до 2000 охотників, озброєних, готових у похід”. Це була допомога, що відіграла велику роль у подальших боях, особливо під с. Станишівкою.
“Багато тоді полягло стрільців, а ще більш – селян, що майже з порожніми руками йшли в лаву...” Цим свідченням Павла Макаренка я і закінчую розповідь про криваві бої за українське місто Житомир.

____________________
1 Житомирська юнацька школа.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції